Розділ «Тема VIII. УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ XVII СТОЛІТТЯ. СТВОРЕННЯ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ»

Отже, коли навіть гетьман і заявив у Переяславі, як каже Д. Дорошенко, "що його план тепер — створити незалежну українську державу", то це була тільки погроза. І має рацію В. Липинський, коли гадає, щодалі від автономії бажання гетьмана не пішли. Підтверджують це проявлені козацькими послами на конвокаційному сеймі 1648 р. у Варшаві вимоги, які зводилися лише до амністії для усіх, хто брав участь у повстанні, охорони прав православної церкви, повернення їй відібраного майна. Була також і вимога скасувати унію це та умова, якою оперуватиме козацтво аж до XVIII ст., і яка являлась постулатом усіх консервативних сил в Україні (так цю вимогу характеризують і сьогодні уніати).

Територія держави Б.Хмельницького. Зборівська умова визнавала за Б.Хмельницьким права на титул і гідність гетьмана Війська Запорізького лише від короля залежного і "булави Війська Запорізького". По-друге, виникнення в межах Речі Посполитої української автономії на території трьох воєводств: Браплавського, Київського і Чернігівського — теперішніх Київщини, Чернігівщини, Полтавщини і частини Поділля та Волині. Реєстр козацький збільшувався до 40 тисяч чоловік.

Склалося становище, яке не відповідало жодним правовим нормам. Фактично влада на вказаній території була в руках гетьмана, його урядових установ, полковників. Територію було поділено на 16 полків, які, в свою чергу, ділилися на сотні. Військова влада полковників сполучалася з адміністративною і судовою, тобто вони мали більшу частину функцій воєводи, а сотники мали всі функції старости. Це був характерний староримський поділ, який римляни з часів Юлія Цезаря встановлювали у всіх новозавойованих країнах.

Слушно зауважує В.Липинський, що "спроба погодити у Зборівській умові змагання відродженої української нації з претензіями здегенерованої польської державності мусила скінчитися повним крахом". Конфлікт був неминучим і мусив викликати руїну установ, які одні одним відбирали, або яких владу одні одним накидали. Тим часом автономічні хитання Б. Хмельницького продовжувалися аж до 1653 р. включно.

Соціальна політика гетьмана. Що дала Зборівська умова народові України? Реєстрових козаків дозволялося мати 40 тис. Зрозуміло, що їх було набагато більше, якщо виходити з даних документів XVII ст., мусіло бути до 1 млн., рахуючи з старими і родинами (синами). Населення гетьманської України в цей час доходило до трьох млн., отже треба було мати якісь засоби, щоб утримувати селянина при плузі, не дати йому перейти в козаки. Селяни відрізнялися від козаків не так обсягом своїх прав, скільки характером своїх обов'язків перед державою. Козаки боронили державу зброєю, а на селян лягала служба фінансова, вони мусили вносити в казну податки грішми і відбувати натуральні повинності працею.

Повстання Б. Хмельницького і виникнення державного життя в Україні, в гетьманській її частині зовсім не поліпшили станового положення селян: може, навіть погіршили. І це теж було однією з причин "руїни", причин, серед яких, зрозуміло, постійна війна і татарський союз та татарські грабежі і ясири були головними.

Створення станової держави. Весь устрій Гетьманищини за Б. Хмельницьким пристосувався до давнього устрою Речі Посполитої і до козацької військової організації, запозиченоі з Січі. Гідною подиву є традиційність українців, яку вони виявили, пристосовуючи обидві ці основи державного устрою до давнього князівського. Однак, якщо добре роздивитись, то найслабшим місцем нової державної будівлі, незважаючи на голосні перемоги під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Охматовим, Батогом, Сучавою, не рахуючи навіть Зборова, була військова справа, судячи з виснаження країни і становища гетьмана у 1653 р.

На чолі Козацької держави стояв гетьман, досі військовий керівник санкціонованої польською державою військової організації, яка входила до складу польських збройних сил. Донедавна гетьман підлягав польському коронному гетьманові, а тепер мав підлягати безпосередньо королеві, як обидва великі гетьмани — коронний і литовський, а фактично не підлягав нікому.

Характер влади гетьмана. Влада гетьмана була дуже великою і нагадувала римське імператорство. Іноді здається, що гетьман порівнював себе з польським королем, себто вважав себе за виборного монарха.

Більшість наших істориків вважає гетьманську державу за республіку, а його самого — за президента, наділеного винятковою владою. Французький вчений А. Бабті каже, що "конституційний король" — це ніби спадковий (дідичний) президент, а президент республіки — це ніби "король неспадковий", але це є змішування понять правової установи з законом як фактом.

Тому виборного монарха належить відрізняти від виборного голови республіки. Монарх при коронації та інтронізації наділяється не поширеною і необмеженою владою, а правом, власним правом, лише йому належним, як це було майже в усіх монархіях.

Примітивність форм військового устрою, заснованого на фундаменті надламленої польської конституційності, не дає можливості чітко визначити характер влади гетьмана Війська Запорізького. Перешкоджає це зробити оте постійне "підданство", яке в наступників Хмельницького буде ще більш підкреслене, особливо в залежності від Москви. І все ж таки Б.Хмельницький, незважаючи на юридичну неокресленість своєї держави, був незалежним, єдиновладним її головою. Своєї ролі він вчився на двох найліпше йому відомих зразках: королі польському і кошовому Запорізької Січі. І король, і кошовий отаман обиралися на однаковий строк. Вибір обох виходив з того, що обирають не урядника чи сторожа, а "пана", себто таку людину, яка виділяється серед інших і наділяється окремими правами.

Тому-то Б.Хмельницький вважає себе за "самодержця", тому приймає як належне, коли султан називає його "славою князів віри Христової", тому називає себе Dux Exercitus Zaporoviensis. Далі Б.Хмельницький пробує переробити усталену конституцію, передавши при смерті владу синові Юркові, на що Хмельницький не мав жодного права і що, зрозуміло, не могло вдатися. Коли Хмельницький і короля польського намовляє стати, нарешті, незалежним від шляхти, в неволі якої той знаходився, взяти сильною рукою владу, то він згадує необмежену владу кошового отамана Січі і всіх орденів, де ця необмеженість пов'язана з виборністю, що гарантує міцність влади.

Влада гетьмана на весь час існування гетьманів на Правобережжі та довший час і на Лівобережжі була такою, якою її виробив і встановив Б.Хмельницький.

Гетьман був верховним головнокомандувачем Війська Запорізького, охочекомонного найнятого; він був останньою судовою інстанцією, — касаційною, і міг наказати переглянути справу; він роздавав маєтності чи то рангові, себто такі, що були зв'язані з якоюсь функцією в державі (нова форма ленного феодалізму), чи на власність. Брав гетьман ці землі з давніх королівщин, себто державних земель, що належали до замків і старосте, або із конфіскованих. Отже, Хмельницький цілковито поступав за звичаями і законами польськими. Гетьман мав необмежені права зовнішньої політики, про це добре сказав митрополит Сильвестр Косів з нагоди стосунків з Москвою: "Знає то пан із паном, не моє то діло".

Українська держава Хмельницького займала три воєводства — Брацлавське, Київське і Чернігівське, з 1656 р. ще частину Білорусі, з деякими впливами на Слобожанщину, не рахуючи "Запорізьких Вольностей", які залишалися автономними. Гетьман розсилав універсали, дипломатичні листи і проекти угод, суворо карав бунтарів, проводив таємні наради із старшиною без участі черні, скликав "чорні ради" лише для скріплення вже прийнятих рішень. Але гетьман рідко самодержавно вирішував справи. Він рахувався і з козацькою черню, і з робурханими народними масами, і з думкою Війська Запорізького Низового. Та й сам анархізуючий життя факт війни зменшував строгість і суворість наведених вище форм управління державою.

Гідними подиву є геніальність і організаційний хист Хмельницького, якому в умовах роздертої на шматки України, в тісних межах Гетьманщини вдалося створити скарб і організувати державні фінанси. Відомий мандрівник, сірійський монах Павло Алепський, описуючи своє перебування в Україні, згадує, що мита, чинші і податки на горілку дають гетьманській скарбниці сто тисяч червоних золотих щороку.

1653 рік особливо тяжко відбився на цілій гетьманській державі: війна з польськими експедиціями на Поділля, молдавські походи, смерть гетьманового сина Тимоша вкрай виснажили козацьке військо. З того часу не буде вже великих війн з Польщею чи турками, не буде голосних перемог, крім Конотопської битви І.Виговського та Іслам-Керменської І.Мазепи. Правда, козацьке військо бере участь у Шведській війні проти Польщі і в здобутті Варшави. Будуть ще козацькі загони під Віднем у поході Собеського або в турецькому війську численні козаки гетьмана Дорошенка, згадуватимуться часто "козаки" в російській армії, але наша національна козацька епопея, окрім нечисленних випадків, коли запалахкотить ще кволим вогником, уже скінчилася в 1653 році.

З того часу українські козаки, українські лицарі, українські військові сили — це лише частина чужих військових сил і, незважаючи на існування ще на протязі ста років Української Гетьманської держави, з цим ущухненням національного ентузіазму починається "Руїна".

Першою ознакою "руїни" буде розподіл України, яка до того часу ціла входила до складу Речі Посполитої. Другою — шукання в різних політичних орієнтаціях порятунку. Третьою — страшне спустошення країни, винищення величезної кількості населення. Четвертою був занепад економічного добробуту і культурного життя, який повторив те становище, яке було в кінці XV ст., коли всякі чужинські впливи збільшувалися, бо Україна була вже не в змозі чинити який-небудь опір.