Розділ «Частина II ОСНОВНІ ГРУПИ ДЖЕРЕЛ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ»

Велике значення мають речові джерела для вивчення історії формування слов'янських племен. Вони допомагають з'ясувати складні проблеми українського етногенезу.

За даними археологів, найдавніші праслов'яни мешкали у Середньому Подніпров'ї, на Волині та Верхньому Дністрі близько 2000 років тому К Це племена зарубинецької культури (від села Зарубинці під Києвом, де був відкритий перший могильник цієї культури). Вони займалися підсічним землеробством та присадибним тваринництвом. Із болотяної руди виплавляли кричне залізо, з якого виготовляли ножі, серпи та сокири. З глини ліпили грубий посуд. Античні амфори, скло, прикраси свідчать про торговельні зв'язки місцевих мешканців з Північним Причорномор'ям. Зарубинецькі селища нерідко мали земляні укріплення — рови та вали. Поряд із селищем розміщувався могильник. Померлих спалювали, а рештки закопували у глиняних горщиках-урнах. Зарубинецька людність була відома у Європі під різними назвами, зокрема під іменем венедів.

Наприкінці II ст. на Верхньому Дністрі та Волині сформувалася черняхівська культура. Звідси вона швидко поширилась на південь, до гирла Дунаю та до Чорного моря, і на схід, до басейну Дінця, про що переконливо свідчать численні археологічні джерела. У V ст. сформувалося дві слов'янські спільноти — історичні анти і склавіни. Археологи простежили їх міграцію з України на Нижній Дунай. На початку VI ст. анти й склавіни почали масово переходити на південний берег Дунаю, у володіння Візантії, і дістали дозвіл селитися на Балканах. Якщо анти колонізували Балкани, то склавіни почали селитися вгору по Дунаю. Процес розселення слов'янських племен простежується не лише за поширенням певних типових речових залишків, а й за допомогою писемних та лінгвістичних джерел.

Речові пам'ятки становлять вагому частку джерельного комплексу вивчення формування давньоукраїнської народності й державності. Сучасна історична наука має численні археологічні свідчення про своєрідність посуду ювелірних виробів, домобудівництва, традиційного одягу та прикрас у різних регіонах України-Русі. На цій підставі археологи виділяють три групи племен: південно-західну (поляни, сіверяни, деревляни, волиняни, дуліби, тиверці уличі, білі хорвати), північно-східну (в'ятичі, радимичі),' північно-західну (дреговичі, кривичі, словени). Деякі дослідники убачають у них праетноси українців, росіян, білорусів. Для кожного з цих регіонів властивий свій напрям економічних зв'язків, певні мовні особливості, своєрідність культури, зокрема такі прикраси традиційного одягу, як скроневі кільця. Таким чином, численні археологічні (а також антропологічні, лінгвістичні, історичні) відомості дали підставу історикам пов'язати початок формування слов'янських етносів, у т. ч. праукраїнців, з VI—VIII ст., тобто періодом, що передував виникненню держави Київська Русь.

Вироби із заліза ХІ-ХІ ІІ ст.

Історія Київської Русі також базується на дослідженні величезної кількості пам'яток матеріальної культури. Історія України цієї доби насичена трагічними сторінками боротьби з різними завойовниками, що руйнували та спалювали міста, нищили монастирі, храми, бібліотеки. Тому важко переоцінити значення речових джерел у вивченні й відтворенні матеріальної та духовної культури Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, середньовічної історії України в цілому. Завдяки цим залишкам з'явилася можливість реконструювати архітектурні пам'ятки (Золоті й Лядські ворота, церква Богородиці Пирогощі на Подолі, Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор Києво-Печерської лаври, церква св. Пантелеймона у Галичі, церква св. Миколая у Львові та ін.), встановити первісний вигляд давніх українських міст. Речові джерела доповнюють відомості про соціально-економічний устрій давньоукраїнської держави, торговельні зв'язки, розвиток ремесел, зброї, землеробства, тваринництва тощо.

Не менш важливе значення мають речові джерела для вивчення історії України козацько-гетьманської доби. Археологічні дослідження дають багато цінного матеріалу з історії козацтва, Запорізької Січі, українських міст, монастирів, замків тощо. Історики мають змогу вивчати пам'ятки матеріальної культури, що дійшли до нас у первинному стані (окремі види зброї, предмети побуту, або колекційні матеріали). Цей час представлений також значною кількістю архітектурних пам'яток, зокрема, будівель унікального стилю знаменитого козацького бароко.

1.2. Нумізматичні джерела

Особливу групу джерел з історії України складають монети, які відносяться до нумізматичних джерел, їх знаходять під час розкопок старовинних поселень, курганів, поховань, етнографічних експедицій. Найбільший нумізматичний матеріал потрапляє до рук істориків завдяки знахідкам монетних скарбів. Протягом столітнього існування української нумізматичної науки було описано й вивчено декілька тисяч скарбів та окремих монет, знайдених на території України, які значно розширили наші уявлення про минуле, доповнили відомості інших джерел. Нумізматичні пам'ятки були й залишаються предметом колекціонування та наукового вивчення2.

Відлита бронзова монета із зображенням Медузи. Ольвія. ІV ст. до н.е.

Першу появу на території нашої держави монет пов'язують з грецькою колонізацією Північного Причорномор'я, що розпочалася у VII—VI ст. до н. е. На її початок греки Малої Азії ще не знали карбованої монети. Учені довели, що найдавніші монети відливалися переважно з електру (сплаву золота й срібла), а в Північно-Західному Причорномор'ї найдавніші монети виготовляли із бронзи (сплаву міді з оловом). Покровителем іонійців, які заснували більшість грецьких поселень на теренах Південної України, був Аполлон Дельфіній. Тому не випадково в Ольвії спершу почали виготовляти бронзових дельфінчиків, які, власне, ще не були монетами, але вже виконували функцію не лише оберегів, а й грошей. Згодом ольвіополіти почали відливати великі бронзові монети — аси — трьох номіналів із зображенням сови. Карбування монет у Пантікапеї розпочалось близько 530— 520 pp. до н. е. Виявлені цікаві зразки монет, що виготовлялися не лише державою, а й храмом Аполлона Лікаря. Цей факт пов'язаний з діяльністю представників знатного мілетського роду Археанактидів, які стали спадкоємними жерцями цього храму. Останній із них випустив монету із зображенням скальпа лева. Монети карбувалися також у деяких полісах (Німфея, Феодосія, Херсонес, Тіра та ін.). Серед них є чудові зразки бронзових (халки, тетрахалки), срібних (драхми, дидрахми, тетрадрахми) та золотих (статери) монет. їх зміст і форма несуть відбиток впливів політичних, економічних та соціальних історичних умов розвитку античних міст Північного Причорномор'я.

Монети Боспорського царства

З початком римської експансії на Півдні та в центральних регіонах України з'являються римські монети, переважно срібні денарії. Найдавніші з них датовані II— І ст. до н. е., зокрема срібний денарій Люція Вера, карбований у 162 р. до н. е. Цю монету було виявлено на Печерську, в Києві, у 1937 р. Проте найбільшого поширення на наших землях римські монети набувають у І— III ст. н. е., про що переконливо свідчать численні скарби римських монет, речей, коштовностей тощо. Вважають, що монети Стародавнього Риму були першою грошовою одиницею Києва й перебували в обігу до VIII ст. Історики тривалий час не могли дійти згоди щодо ролі цих монет у господарському житті тогочасних праукраїнців, які ще не мали розвиненої держави і грошового обігу, адже в суспільствах, подібних до антського, гроші ще не були в обігу. Деякі денарії мали дірки, тобто використовувалися як прикраси або ж як сировина для ювелірів, які переплавляли монети й виготовляли із них прикраси. Проте чимало монет потрапляло до скарбів неушкодженими. Вчені дійшли висновку, що вони використовувалися племінними вождями для розрахунків із Римом Сусідство із Римською імперією, політичні, військові і торговельні контакти з нею зумовили знайомство давніх антів I—III ст. з грошима раніше, ніж того вимагав рівень їх суспільного розвитку.

Починаючи з V ст. на українські землі потрапляють візантійські монети. Але в обігу їх було, очевидно, небагато, тому знахідки візантійських солідів, міліарисіїв та фолісів у скарбах V—VII ст. - нечисленні. У різних районах Київщини, приміром, виявлено близько 10 скарбів із візантійськими монетами та дорогоцінними речами (із римськими - учетверо більше). Римська та візантійська монетні системи значною мірою вплинули на розвиток середньовічної європейської монетної справи, в тому числі й на українських землях.

Наприкінці VIII ст. на сучасних українських землях поширюється арабська срібна монета — куфічний дирхем (написи на ньому зроблено стилізованим арабським шрифтом — "куфою"). На арабських монетах немає ніяких зображень, як того вимагала мусульманська Релігія. Обидві їх сторони вкриті написами, де, крім цитат із Корана, наведені імена правителів, роки та місця карбування. Із дослідженням куфічних монет пов'язано посилення інтересу до вивчення арабських рукописів, що містили відомості про давню Русь. Зокрема, відомий російський нумізмат початку XIX ст. 3. М. Френ встановив, що перші дирхеми, які потрапили на територію України, карбувалися здебільшого в Північній Африці. Він також виявив і дослідив записки Ібн Фадлана та інші арабські рукописи про русів і слов'ян.

Монети Херсонеса, Пантікапея

Арабські дирхеми з'явилися на території Східної Європи не випадково. Саме у VIII — IX ст. Арабський халіфат переживав політичний та економічний розквіт. Арабські купці були частими гостями на ринках Києва та Чернігова. Вони привозили з собою куфічні дирхеми, викарбувані із високопробного срібла, й розраховувалися ними за хутра, мед, віск тощо. Місцеве населення не розуміло куфічних написів на монетах, а при розрахунках ураховувались тільки їх вага і якість срібла. Наші предки добре на цьому розумілися, про що свідчать писемні джерела, в яких збереглися місцеві назви дирхемів — "ногата" (від арабського "нагд" — добрий) — для особливо високопробних монет, "куна" — для звичайних, "резана" — для кусочків розрізаного на 2, 4, 8 і навіть більше частин дирхема, що використовувались для дрібних розрахунків.

Арабські дирхеми широко зживались на українських землях до кінця XI ст., коли їх надходження припинилося через труднощі, що виникли в Арабському халіфаті із карбуванням срібних монет. Між тим, кількість їх на українському ринку була настільки великою, що навіть наприкінці XI ст., тобто через півстоліття після припинення їх надходження до Київської Русі, вони продовжували відігравати помітну роль у торгівлі. Проте з кожним роком їх ставало дедалі менше, вони випадали із обігу в скарби, псувалися, написи на них стиралися і їх легко стало підробляти.

У другій половині X ст. київські князі вже розуміли необхідність налагодження випуску власної монети. Справа полегшувалася ще й тим, що в країні було накопичено значну кількість стертих дирхемів та інших монет, які стали сировиною для створення вітчизняних нумізматичних пам'яток. Простежити розвиток монетної справи в Україні надзвичайно важко, оскільки від монетного виробництва часів середньовіччя не залишилось нічого крім самих монет. Досі остаточно не відомо, де саме розміщувалися монетні двори у Києві та Львові.

Карбування монет на території України розпочалося наприкінці X ст. спочатку в Києві, а потім у Тмутаракані (друга половина XI ст.). Унікальні нумізматичні знахідки свідчать про те, що перші спроби карбування монет робилися ще за часів Ольги та Святослава. Так, у 1957 р. в Києві під час археологічних розкопок на глибині двох метрів було виявлено найдавніший срібляник, викарбуваний в період князювання Ольги та Святослава. На одному боці монети зображено двозуб (символ на свинцевих печатках Святослава), а на другому — зігнута у лікті рука, що тримає хрест (символ на печатках княгині Ольги). Ця знахідка унікальна, оскільки подібні монети досі не траплялися в жодному іншому скарбі (монету було передано до музею Інституту археології України).