Розділ «Частина II ОСНОВНІ ГРУПИ ДЖЕРЕЛ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ»

Уславився храм однією з кращих ікон "Покрови Богородиці" (30-ті роки XVIII ст. ) і портретами Сули-ми й Сулимихи, що експонуються в Національному художньому музеї України.

Доба Української козацько-гетьманської держави позначена справжнім піднесенням культури в усіх її проявах. Своєрідний будівельний бум розпочався наприкінці XVII ст. в епоху панування нового архітектурного стилю, що в Україні набував форм так званого козацького, або мазепинського, бароко. Йому властиві пишність та велич композицій, декору. Стародавні українські храми, що починають відбудовуватися й ремонтуватися, також набувають нових барокових форм, зберігаючи при цьому первісну об'ємно-просторову структуру.

Ззовні Софійський собор, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Спаський та Борисоглібський собори в Чернігові прикрашаються декоративними фронтонами й порталами, характерним для стилю бароко оздобленням вікон, дверей, ніш, бань, покрівель тощо.

Серед мурованих храмів Слобожанщини другої половини XVII ст. особливу увагу привертає найдавніша християнська церква Харкова — Покровський собор, зведений у 1689 р. До того ж це єдина споруда Харківської фортеці, що збереглася до нашого часу. В її архітектурі дослідники простежують усі прийоми українського дерев'яного будівництва в стилі бароко XVII ст. з деякими незначними впливами російського зодчества. Храм цегляний, побілений по тонкій затирці, двоярусний, з церквами у кожному ярусі. В його об'ємно-просторовому рішенні знайшли відображення традиції української трипільної, триверхої церкви. Верхня (літня) церква у плані майже цілком повторює нижню (зимову). Живописний, пірамідальний силует, статність й урочистість споруди підкреслено вишуканими декоративними деталями фасадів — колонками, лиштвою, сандриками, що декорують віконні отвори. Дзвіниця, яку звели одночасно із собором, схожа з ним за стилем. Вона має вигляд оборонної башти і входила до комплексу укріплень Харківської фортеці.

Значним досягненням української монументальної архітектури було зведення багатобаневих, п'яти й дев'ятикамерних храмів у Ніжині, Ізюмі, Густині, Новгороді-Сіверському, Глухові, Прилуках, Чернігові, Києві. Серед них — Троїцький собор Густинського монастиря (1671), Георгіївський собор Видубицького монастиря (1696—1701) та багато інших. До групи тринавних, багатостовпних, п'яти- або семибаневих храмів того часу можна віднести Троїцький собор у Чернігові (1679—1695, архітектор І. Баптист), Хрестовоздвиженський собор у Полтаві (1689—1692), собори Братського і Миколаївського монастирів у Києві (1690-ті роки, архітектор О. Старцев). В архітектурі цих споруд простежуються риси давньоукраїнських багатостовпних храмів, а також деяких культових споруд Литви та Польщі.

Цегляні стіни храмів тинькували й білили, металеві покрівлі фарбували у зелений колір, а бані й главки, вкриті листовою міддю, нерідко золотили. Будови прикрашалися розписами, декоративним різьбленням і ліпниною. Храми із розташованими поблизу дзвіницями, в оточенні малоповерхової забудови і живописних ландшафтів, ставали основними домінантами поселень, міст, монастирів.

У XVIИ ст. провідну роль у розвитку монументального будівництва відігравала київська архітектурна школа — її зодчі, майстри, каменярі, скульптори, різчики, позолотники. Кращі традиції народного та професійного будівництва втілились у творчості київського майстра С. Ковніра (1695—1786), який брав участь у будівництві й реконструкції багатьох споруд Києво-Печерської лаври. Серед них так званий Ковнірський корпус (1771 — 1772), дзвіниці на Дальніх (1754—1761) та Ближніх (1759—1763) печерах. Чудові зразки пам'яток у стилі бароко залишив нам вихованець Києво-Могилянської академії І. Григорович-Барський (1713 — 1785). Він був автором проектів багатьох культових та цивільних споруд. Серед них — надбрамна церква із дзвіницею Кирилівського монастиря (1760), Покровська церква (1766), храм Миколи Набережного (1775) у Києві.

Чудові кам'яні храми постають у XVIII ст. по всій території України, не лише у великих містах чи монастирях, а й інколи у невеликих поселеннях.

Прикладом таких споруд є значних розмірів Покровська церква u невеличкому селі Піддубці поблизу м. Луцька на Волині. Храм збудовано в 1745 р. у формах пізнього бароко з вираженими деталями, що характеризувати перехід до класицизму. У плані це ротонда із вписаною в неї хрестовою церквою, утвореною примикаючими з чотирьох боків парними баштами та витягнутим у плані приміщенням зі сходу. Велика баня на чотирьох масивних стовпах разом з декоративними маківками — завершеннями маленьких башт — створює оригінальну дев'ятиверху композицію, над якою домінує характерна для Волині міцна центральна баня, підкреслюючи центричність композиції. В інтер'єрі зберігся олійний живопис.

У XVIII — XIX ст. відбулося остаточне формування видатних архітектурних ансамблів, що не втратили свого історичного значення до нашого часу. Це насамперед монастирські комплекси Києво-Печерської лаври, Софійського, Братського, Видубицького монастирів у Києві, монастирські ансамблі у Чернігові, Переяславі, Полтаві, Почаєві, Кременці, Львові та інших містах. Переважній більшості з них присвячено чимало спеціальної літератури, в якій подається не лише ґрунтовний аналіз архітектурних особливостей певного комплексу пам'яток, а й розповідається про історію формування того чи іншого історико-архітектурного ансамблю, його історичну долю, взаємозв'язок з певними історичними подіями, визначними особистостями вітчизняної історії: політичними, церковними та військовими діячами, зодчими, художниками, письменниками та ін.

Деякі з цих ансамблів збереглися без значних втрат, інші зазнали часткових руйнувань, проте переважна більшість із них майже повністю була знищена в ході антицерковних акцій та воєн першої половини й середини XX ст. Серед останніх, зокрема, такий унікальний архітектурно-мистецький комплекс, як Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві, що почав відроджуватися лише в умовах незалежності України. Історія створення, діяльності, знищення та відродження цієї пам'ятки справді вражає, вона органічно пов'язана з історичною долею української державності в цілому.

Заснування у 1108 р. князем Святополком-Михайлом Ізяславичем Михайлівського Золотоверхого собору, як це нерідко траплялося, зовсім не збігалося в часі із заснуванням однойменного монастиря. Тривалий час Золотоверхий храм, що за архітектурним типом, безперечно, відносився до монастирських споруд, входив до комплексу "отчого" монастиря Ізяславичів — Дмитріївського. Про це красномовно свідчило мозаїчне зображення св. Дмитрія, розміщене на одному з най почесніших місць собору — південній пілястрі північного передвівтарного стовпа. Дослідники припускають, що храм було засновано на честь перемоги князів Святополка та Володимира Мономаха над половцями на р. Сальниці. Проте у князя Святополка був й інший привід для будівництва собору. Річ у тім, що, за переказами, його дружина Варвара, одна із дочок (можливо позашлюбних) імператора Олексія І Комнина, привезла до Києва мощі св. великомучениці Варвари і св. Первомученика Стефана, які Й стали найбільшою святинею Михайлівського Золотоверхого собору.

Святополк-Михайло помер 16 квітня 1113 р. поблизу Вишгорода. Його тіло привезли до Києва у червні й, поклавши на сани, як того вимагав звичай, допровадили до створеної ним церкви, яка на той час уже була повністю завершена, де й поховали Мабуть, поруч з ним було поховано й княгиню Варвару, яка померла 28 лютого 1125 р. У літописі згадуються й інші нащадки Святополка, які були поховані у родинному храмі, — Ярополк

Ізяславич, Святополк Юрійович, Гліб Юрійович та ін. Михайлівська Золотоверха церква виявилась єдиною з усіх споруд Дмитріївського монастиря, що встояла після навали Батия.

Миколаївський дерев'яний собор та план Медведівського монастиря (до нашого часу не збереглися)

Михайлівських храмів у Київській Русі було збудовано небагато (близько 15). Першим окремим храмом, присвяченим "князю ангелів", став собор Чуда архангела Михаїла в Хонах, збудований у 1070—1088 pp. Всеволодом Ярославичем у своєму родинному Видубицькому монастирі. Усі фундатори перших Михайлівських храмів були пов'язані шлюбними стосунками з візантійським імператорським двором. Дружиною Всеволода і матір'ю Володимира Мономаха була Марія, дочка імператора Костянтина Мономаха. Дружиною Святополка також була грекиня Варвара, про яку згадувалося вище. Можливо поширення культу св. Михаїла в Київській Русі було пов'язано з безпосереднім впливом візантійської традиції другої половини XI ст. Ще складнішою є проблема встановлення часу появи зображення архангела Михаїла в українській, зокрема київській, геральдиці. На великокнязівських печатках воно набуває поширення у XII— XIII ст. Проте покровителем Києва "небесний воєвода" стає значно пізніше, а появу його на гербі міста деякі дослідники схильні відносити до XVII ст.

Церкву, збудовану Святополком, не випадково названо Золотоверхою. Це — власна назва, що вирізняє її серед інших давньоруських храмів. Золотоверхим було названо ще тільки один собор — Успіння Богородиці у Володимирі Суздальському, збудований Андрієм Боголюбським у 1158—1160 pp. Епітет "Золотоверхий" (від грецького "Хрісокефалос" — "Золотоглавий") не лише вказував на особливості опорядження храму (позолочення глав — куполів), а й мав певний символічний зміст. Золото у візантійській естетиці символізувало метафізичне сяяння Слави Божої. Золотоверхий храм відтворював образ імператора-василевса, осяяного Божою Славою, на відзнаку споріднення з яким, найімовірніше, і збудував Святополк Михайлівський Золотоверхий собор.

Архітектурні особливості Михайлівського Золотоверхого собору поєднують у собі елементи візантійського і романського стилів. Дослідники давньоукраїнських архітектурних пам'яток припускають, що очолювали його будівництво майстри візантійської столичної школи. Принаймні деякі з них перед тим брали участь у спорудженні Успенського собору Києво-Печерської лаври. Після завершення будівництва Золотоверхого собору розпочинається, після значної перерви, муроване будівництво у Новгороді, яке очолили київські майстри, відправлені туди Володимиром Мономахом. На думку дослідників, принаймні Микільський та Юріївський собори зводив зодчий Петро. Можна припустити, що раніше він брав участь у зведенні Михайлівської Золотоверхої церкви, а можливо, й печорських споруд.

Михайлівський Золотоверхий собор останній серед давньоукраїнських храмів, стіни яких були прикрашені не лише фресками, а й мозаїками (всього таких храмів налічують не більше десяти). Серед них Десятинна церква (990 — 996), Софійський собор (1017 — 1037), церкви св. Георгія та св. Ірини (?) у Києві, Успенський собор Києво-Печерського монастиря (1073 — 1089), храм на митрополичому дворі у Переяславі (бл. 1089) та поодинокі знахідки смальт в інших пам'ятках. Більшість михайлівських мозаїк загинули ще до того, як храм було зруйновано. У XIX ст. у ризниці собору зберігалося до 20 пудів (320 кг) мозаїчної смальти, що відпала.

Головною святинею Михайлівського храму вважалися мощі св. великомучениці Варвари. Св. Варвара була дочкою знатного язичника Діоскора з фінікійського міста Іліополя. Ніякі умовляння й тортури, в яких брав участь її батько, не примусили Варвару зректися християнства, за що дівчину зрештою було страчено (бл. 306 р. ). У VI ст. мощі великомучениці було перенесено до Константинополя, звідки їх привезла до Києва княгиня Варвара (голова великомучениці залишилась у Константинополі). Під час Батиєвої навали ці мощі було сховано під сходами башти храму. Серед інших святинь храму були також мощі руки св. Первомученика Стефана, частки мощей св. стовпників, які втрачені.