Розділ «Частина II ОСНОВНІ ГРУПИ ДЖЕРЕЛ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ»

Перша згадка про Михайлівський Золотоверхий монастир датується кінцем XIV ст. У дарчій грамоті Печерському монастиреві від 21 листопада 1398 р. серед інших свідків згадується "Святого Михаїла Златоверхого ігумен Стефан Переломило". Це свідчить про існування на той час однойменної обителі при Золотоверхому храмі. Щодо фундатора монастиря, то найімовірніше ним був один із литовських князів. Про це свідчить грамота великого князя литовського Олександра від 27 липня 1496 р., в якій ідеться про князівське "подавання" (володіння, патронат) монастирем. Згадуються у грамоті й імена Івана Смолянина та Гришка Поповича, з яких починається майже безперервний ряд михайлівських ігуменів. Серед них особливе місце належить Івану Борецькому, який у 1618 р. прийняв постриг у зв'язку з його обранням настоятелем Михайлівського Золотоверхого монастиря. Для своєї дружини, що також постриглася у черниці, Борецький заснував, поряд, з чоловічим, жіночий Михайлівський монастир, у якому вона стала першою ігуменею. У 1620 р. Іов Борецький дістав сан митрополита Київського, а монастир здобув статус митрополичої резиденції й опинився в центрі найважливіших подій того часу. Серед інших видатних діячів вітчизняної історії, які свого часу очолювали монастир, були Ісайя Копинський (митрополит Київський з 1631 р.) та Феодосій Софонович (ігумен монастиря з 1655 р.). Обрання останнього ігуменом монастиря затвердив своїм універсалом віл 2 червня 1655 р. гетьман Богдан Хмельницький. Невдовзі Хмельницький передав у володіння Михайлівському монастиреві Федаківський млин під Трипіллям, виділив кошти на ремонт храму, зокрема нову позолоту головної бані. Ф. Софонович, серед інших духовних осіб, був присутнім на похованні гетьмана у Чигирині в 1657 р. Надають нові володіння монастиреві й інші гетьмани України — Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Іван Брюховецький, Іван Мазепа. З 1669 по 1677 р. ігумен Софонович фактично керував Київською митрополією. В цей час Михайлівський Золотоверхий монастир востаннє став центром церковної влади в Україні.

З історією монастиря пов'язане створення чудових зразків українського письменства. У 1672 р. Феодосій Софонович завершує написання видатного твору української історіографії — "Хроніки з літописів стародавніх", створеного у стінах Михайлівського монастиря. Без перебільшення можна сказати, що "Хроніка" стала головною справою життя Софоновича. Вона справила помітний вплив на подальший розвиток історичної думки в Україні. Цей твір є також важливим джерелом з історії Михайлівського Золотоверхого собору й однойменної обителі.

Наприкінці XVII ст. відбуваються важливі події у політичному та церковному житті України, що вплинули й на подальшу долю монастиря. 26 квітня 1686 р. у Москві було підписано "Вічний мир" між Росією і Польщею, за яким Київ остаточно переходив до Московської держави. Поки доля міста залишалася невирішеною, муроване будівництво в ньому штучно стримувалося. Тепер же російські урядовці почали сприяти будівництву кам'яних споруд, що мали оборонне значення. Не шкодували на це грошей і гетьман Іван Мазепа та інші представники української старшини. Саме в цей час генеральний військовий суддя Михайло Вуяхевич жертвує кошти на прибудову до Михайлівського Золотоверхого собору нового мурованого бокового вівтаря св. Варвари. Водночас реставрується увесь храм, зводяться бічні бані. Обдаровує монастирі новими маєтностями Іван Мазепа. Його коштом виготовлена срібна рака для мощей св. Варвари — шедевр ювелірного мистецтва доби бароко, подарована храмові у 1701 р. Рака, вагою близько 32 кг, прикрашалася карбованими зображеннями фруктових гірлянд та букетів. Цей витвір українського бароко зник під час руйнування собору.

Події Північної війни і падіння І. Мазепи принесли Україні незліченні лиха. До того ж у березні 1710 р. спалахнула моровиця, занесена з Литви, що лютувала до січня 1711 р. У Києві пощастило врятуватися лише десятій частині жителів. Епідемія не зачепила Золотоверхого монастиря, в якому знайшов порятунок київський генерал-губернатор князь Д. Голіцин. На відзнаку цього, як він уважав, чудесного спасіння Д. Голіцин докорінно перебудовує боковий вівтар св. Варвари, влаштовує іконостас вівтаря та дерев'яний різьблений балдахін над ракою великомучениці.

Розуміючи духовне значення монастирів, їх вплив на широкі верстви населення, починають вкладати у них чималі кошти й російські самодержці. Значною мірою це відбилося і в історії Золотоверхого монастиря. 1 квітня 1700 р. він отримав грамоту Петра І, якою підтверджувалося право монастиря на його маєтності. У 1712 р. за особистим повелінням Петра І жіночий Михайлівський (Софійський за назвою храму на честь св. Софії та її дочок Віри, Надії, Любові) монастир перенесено на урочище Плоське, де казенним коштом було споруджено церкву св. Іоана Богослова. За монастирським переказом, Петро І заклав Катерининський вівтар на згадку про свій порятунок під час невдалого Прурського походу 1711 р. Керував цими роботами Іван Матвієвич — типовий представник московської архітектурної школи ранньопетровського часу. Для того щоб з'єднати нові вівтарі з давнім храмом, він прорізав у стінах останнього по дві широкі арки. Це послабило стіни собору. До того ж споруджені масивні бокові вівтарі дали велике просідання і в середині 1740-х років мало не розірвали стару церкву. Саме тоді зазнали значної руйнації михайлівські мозаїки. Уздовж осі усієї будівлі пройшла широка наскрізна тріщина, серйозно постраждала й головна баня. Пошкодження від цієї тріщини видно посередині мозаїчної композиції "Євхаристія", що збереглась до нашого часу. При оздобленні порталів зодчий використав мармурові колони з давньої передвівтарної огорожі, причому встановив їх догори ногами. Вчені зазначають, що гідна подиву манера встановлювати колони ширшою частиною догори поширилась у Москві наприкінці XVII ст. Після перебудови, здійсненої І. Матвієвичем, храм багатьма елементами оздоблення уподібнювався до московських пам'яток того часу.

У 1746 р. розпочалась нова докорінна перебудова пам'ятки, викликана необхідністю зберегти ЇЇ від остаточної руйнації. Саме тоді вона набула тієї форми, що майже без змін збереглася до XX ст. З трьох боків храм було підперто масивними аркбутанами, простір між якими забудовано низенькими палатками та ризницями. До західного фасаду додано два прямокутні ризаліти, що по висоті дорівнювали вівтарям. Саме в цей час було розібрано давню сходову вежу, а в лівому хризаліті влаштовано нові сходи на хори. Замість трьох давніх бань було зведено чотири нові — храм став семиверхим. Архітектурна обробка фасадів надала їм неабиякої пишності, зокрема західний фасад собору збагатився композицією з трьох фронтонів вибагливої форми, вкритих ліпленням. Фронтон увінчувала постать архангела Михаїла, викарбувана з міді і позолочена (збереглася до нашого часу). Такі зображення, що являли собою двосторонній барельєф, характерні лише для київської школи металопластики. Зображення архангела Михаїла, виконані в такий же спосіб, прикрашали Київську браму Печерської фортеці, будинок Ратуші, південну браму св. Софії. Хто саме здійснював керівництво перебудовою храму невідомо, але документи засвідчують про причетність до його реконструкції видатного російського архітектора Івана Мічуріна, який перебував у Києві в середині XVIII ст. у зв'язку з будівництвом Андріївської церкви та Марийського палацу.

У Михайлівському Золотоверхому соборі, яким він постав після реставрації другої половини XVIII ст., українська барокова архітектура сягнула свого найповнішого втілення. Утворилася одна з найбільш складних і розвинутих композицій у тогочасному зодчестві, своєрідна "архітектурна енциклопедія", що поєднала в собі здобутки семи століть розвитку вітчизняної будівничої справи. Неперевершеним було і внутрішнє оздоблення храму. Особливу увагу привертав головний іконостас, споруджений у 1718 р. коштом гетьмана Івана Скоропадського. Його автором був чернігівський сніцар Григорій Петров (він також був автором іконостасів Добромикільської церкви на Подолі 1716 р. та великої лаврської церкви 1729 p.). Ікони були написані Стефаном Лубенським, пресвітером подільської церкви св. Миколи Набережного, відомим тогочасним київським майстром. Спочатку іконостас мав п'ять ярусів, однак у 1888 р. верхні яруси було знято, щоб надати храму більш "візантійського" вигляду. Знищено його було у 1934 р. разом із самим храмом.

Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві. Сучасний вигляд

На території Михайлівського Золотоверхого монастиря окрім однойменного храму існував комплекс історично цінних споруд, серед яких слід згадати Трапезну палату з церквою св. Іоана Богослова, засновану Іовом Борецьким у 1621 р. (збереглася до нашого часу у вигляді кам'яної споруди, зведеної у 1713—1715 pp.), дзвіницю, закладену у 30-х роках XVII ст. (у 1934 р. розібрано дзвіницю 1716—1720 pp., збудовану архітектором І. Матвієвичем), огорожу, спорудження якої було завершено у 1775 р. (зберігся невеличкий фрагмент), келії монастирської братії, що будувалися протягом XVII—XIX ст. (частково збереглися), та ін.

Історична унікальність Михайлівського Золотоверхого монастиря полягає також і в тому, що це перший український монастирський комплекс, який відтворено наприкінці XX ст. майже у повному обсязі, а також у тому вигляді, в якому він існував до зруйнування в 1930-х роках.

Джерельне значення мають споруди, що постали в Україні протягом XIX — на початку XX ст. Не всі вони вирізнялися високими мистецькими якостями, але всі залишилися свідками епохи, були пов'язані з важливими історичними подіями, історією суспільного та культурного розвитку. Деякі з них по праву вважаються справжніми перлинами вітчизняної культури. Серед них варто згадати церкву-мавзолей на Аскольдовій могилі у Києві (1810, архітектор А. Меленський), Вол оди мирський собор у Києві (1862—1882, за участю архітектора О. Беретті), Покровську церкву у с. Пархомівка на Київщині (1903—1906, архітектор В. Покровський), Олександрійську церкву в Кам'янці (поч. XX ст.) та ін. Слід зазначити, що в другій половині XIX ст. у Наддніпрянській Україні російська влада впроваджувала так званий псевдовізантійсько-руський стиль, відповідно до вимог якого не лише будувались нові споруди, а й реставрувались давні пам'ятки церковної архітектури у Києві, Овручі, Володимирі-Волинському та інших містах. На західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорщини, у цей час впроваджувалися форми переважно романського та готичного стилів.

Нарешті, й серед мурованих храмів України нового часу ми маємо чудові зразки костелів, синагог, кенас, мечетей та інших культових споруд. Привертає увагу історія двох київських костелів — Олександрівського і Миколаївського. Перший із них був збудований на відзнаку перемоги над Наполеоном І католицькою громадою Києва у 1817—1842 pp. і названий на честь Олександра І (завершив будівництво архітектор Ф. Мехович). Другий було зведено в 1899—1909 pp. під керівництвом відомого київського архітектора В. Городецького у стилізованих готичних формах. Храм прикрашали високі стрільчасті башти. За проектом В. Городецького в 1900 р. у Києві було збудовано кенасу (культова споруда караїмів) у стилізованих мавританських формах. Це одна з небагатьох культових споруд Києва, яка й досі виконує не властиві їй функції (нині там міститься Будинок актора).

Цінні джерельні відомості містять пам'ятки, зокрема храми, дерев'яної архітектури. Дерев'яне будівництво протягом століть посідало чільне місце на теренах України, що володіла значними лісовими ресурсами. Загальновідомо, що перші християнські храми на Русі були дерев'яними (наприклад, церква св. Іллі на Подолі). Непоодинокими були випадки, коли спершу храм будували із дерева, а потім на цьому місці зводилась однойменна кам'яна церква. Нерідко дерев'яні церковні споруди переносились на інше місце.

Найбільш поширеними типами дерев'яних церков в Україні є однозрубні, тризрубні або п'ятизрубні із різними системами перекриття — ступінчасто-пірамідальною та баневою. Крім того, дерев'яні культові споруди мають певні особливості конструкції та оздоблення залежно від регіону поширення — Буковини, Галичини, Закарпаття, Придніпров'я. До нашого часу збереглося чимало унікальних зразків дерев'яних культових споруд XVI—XX ст. від найдавніших на західноукраїнських землях до порівняно нових церков східноукраїнських земель. Вершиною дерев'яного церковного будівництва дослідники вважають Троїцький собор у Новомосковську (1775—1778, архітектор Я. Погребняк). Цей дев'ятизрубний, дев'ятиверхий храм — одна із найбільших за розмірами і висотою дерев'яних будов України. Собор дістав у народі назву "козацького", "запорозького" і був настільки популярним, що його копіювали при будівництві інших храмів. Наприклад, за проектом архітектора П. Кузнєцова у с. Плешивець на Полтавщині з'явилась зменшена копія цього собору у камені.

Завершуючи огляд культових споруд України як історичного джерела, слід зазначити, що більшість будов кінця XIX—XX ст., які були виконані у стилі модерн та псевдоросійському, не включені до реєстру пам'яток, що охороняються законом. У Києві, наприклад, не зареєстровані як пам'ятки історії та культури споруди Свято-Покровського жіночого монастиря, збудованого коштом Великої княгині Олександри Петрівни Романової, яка згодом прийняла у ньому постриг. Серед них — Покровська церква та Миколаївський собор, зведені у псевдоросійському стилі у другій половині XIX — на початку XX ст. під наглядом київського архітектора В. Ніколаєва.

Отже, пам'ятки архітектури є цінним джерелом вітчизняної історії та культури, що містить багатопланову інформацію стосовно різноманітних аспектів минулого нашої держави. Це дає можливість досліднику порівняти, уточнити й підтвердити або ж спростувати відомості інших джерельних комплексів.

1.4. Предмети озброєння

Серед величезного розмаїття речових джерел особливе місце належить предметам озброєння, вивченню яких присвячено чимало досліджень4. З найдавніших часів на теренах України різні народи та племена використовували певні набори предметів озброєння, що поділялися на дві основні групи: холодну зброю і захисне спорядження, яке виникло пізніше у зв'язку з удосконаленням бойових засобів озброєння. Найперші зразки зброї з'явилися ще за доби кам'яного віку і розвивались від примітивних палиць до досить складних предметів озброєння, таких як сокира, лук, стріли, списи із гостро заточеними кам'яними наконечниками, виготовленими переважно із кременю. Деякі племена створювали таку кількість бойових предметів, що навіть дістали за ними назву (наприклад, племена культури "бойових сокир").

З початком використання у господарстві металів — міді, бронзи, заліза — вдосконалювалися і предмети озброєння. Чудові зразки зброї, створеної кіммерійцями, скіфами, сарматами, знаходять археологи на півдні України. Кочові народи, що були кінними воїнами, значно удосконалили не лише прийоми кінного бою, а й озброєння вершника, першими на наших землях почали використовувати предмети захисного спорядження.

Зброя племен зрубної культури