Розділ 2. ЗОБРАЖАЛЬНІ ДЖЕРЕЛА

Зображальні джерела на відміну від інших видів джерел містять інформацію, закодовану в певних зорових образах. Вона є так само складною, як і будь-яка інша джерельна інформація (може бути відкритою, закритою, прихованою тощо). Комплексне дослідження, вилучення та використання інформації зображальних джерел дає змогу історикові не лише доповнити та проілюструвати певні історичні факти, що також є важливим для наукового дослідження, а й поглянути на них у буквальному розумінні цього слова.

Згадаймо народну мудрість: "Краще один раз побачити, аніж сто разів почути". У ній зафіксовано один із основних постулатів будь-якого пізнання, адже зоровий ряд сприйняття інформації є так само важливим, як і слуховий, дотиковий, інтелектуальний. Він відіграє важливу роль у процесі не лише науково-пізнавальної, а й виховної, освітянської, державотворчої діяльності. Дійсно, вивчаючи, наприклад, трагічну історію українського народу першої половини XX ст., необхідно вивчити та проаналізувати тисячі писемних документів, спогадів учасників подій, періодичних видань, навести сотні цифр, проте лише в кадрах кінохроніки, на фото світлинах, малюнках минуле ніби оживає, втілюється у реальних особах — учасниках або свідках подій.

Таким чином, однією з основних якісних властивостей переважної більшості різновидів зображальних джерел є безпосередня фіксація історичної інформації у той момент, коли подія відбувається. Проте це не означає, що автоматично вся інформація зображального джерела стає абсолютно об'єктивною і достовірною. Адже автором його виступає певна особа із власним баченням подій, метою, намірами, ступенем обдарованості тощо. Тому, вивчаючи зображальні джерела, слід так само дотримуватися основних засад та принципів джерелознавчої критики, як і в процесі роботи з іншими типами історичних джерел.

Різні види і групи зображальних джерел були предметом дослідження таких українських істориків та мистецтвознавців, як М. Грушевський, Я. Запаско, Я. Ісаєвич, М. Дмитрієнко, Л. Маркітан, Д. Степовик, Р. Тхоржевський, С. Хведченя, С. Висоцький, С. Кілессо та ін.1 Для того щоб вивчати різноманітні історично важливі зображення, історикам, джерелознавцям доводиться користуватися, окрім оригінальних творів, численними їх публікаціями у вигляді художніх альбомів, каталогів виставок, комплектів художніх листівок тощо2.

Величезний масив зображальної інформації з історії України містять твори образотворчого мистецтва зарубіжних авторів. Підтвердженням цього можуть служити рукописні альбоми французького дослідника і художника середини XIX ст. Де ля Фліза, два томи яких уже видані Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. У першому з них уміщено портрети Б. Хмельницького та І. Мазепи, зображення київських храмів, селянські будівлі на Полтавщині, Чернігівщині, зразки костьолів тощо3.

При вивченні зображальних джерел історики користуються не лише загальноісторичними та джерелознавчими методами, а й методами, що розроблені мистецтвознавцями. Зокрема, поділ зображальних джерел на графічні, скульптурні, малярські, твори прикладного мистецтва має мистецтвознавче походження. Ця класифікація враховує водночас спосіб створення джерела, його форму, особливості використання і може застосовуватись у джерелознавстві.

Поширена також класифікація зображальних джерел за іншою формальною ознакою — за розміром: великі (монументальні), середні та малі (мініатюрні) твори. Монументальна форма, що характерна лише для скульптури та живопису, пов'язана здебільшого з архітектурою, окремі різновиди якої відносять до зображальних джерел. Серед монументальних зображень важливе місце займають фрески, мозаїки, рельєфи, вітражі. Прообразом монументального живопису умовно можна вважати первісні наскельні малюнки — петрогліфи.

Зображальні джерела середніх розмірів, або, як їх ще прийнято називати, станкові твори, на відміну від монументальних, не пов'язані зі спорудами чи природними об'єктами. Вони об'ємні, створені на верстаті у майстерні митця або в звичайних побутових умовах, коли йдеться про народні скульптуру та живопис.

Мініатюрні твори також надзвичайно поширені серед зображальних джерел. Серед них багато невеличких скульптурних тотемних зображень, амулетів, оберегів. Історики добре дослідили і часто використовують такий різновид джерел, як книжкова мініатюра.

За нового часу з'явилися специфічні різновиди зображальних джерел, що потребують спеціальних методів дослідження. Це художні листівки, фото- та кінодокументи, відеоматеріали. Важливим і специфічним джерелом є також картографічні зображення, що мають велике значення для вивчення історичної географії та картографії.

2.1. Загальний огляд зображальних джерел з української історії

Появу найдавніших зображальних джерел на території України відносять до палеоліту (орнаментовані - різьбленням кістки тварин, малюнки на стінах печер тощо). У мідному і бронзовому віці мистецтво збагачується елементами оповідності, зароджується орнамент (мальована кераміка трипільської та черняхівської культур тощо). В епоху середньовіччя на розвиток живопису благотворний вплив справило християнство. Розвивалися мозаїка, фреска, вітраж, станковий живопис, іконопис, мініатюра та ін.

Витоки українського образотворчого мистецтва безпосередньо пов'язані з художньою культурою Київської держави. Розвиваючись на фунті народних і біблійних традицій, воно поступово відходило від старих зображальних норм і прийомів, збагачувалося реалістичними і національними рисами. В XVI—XVII ст., особливо після Люблінської і Берестейської уній, зародження козацтва, загострилася боротьба за збереження національних традицій української культури. За цих умов в українському образотворчому мистецтві починають переважати національні риси, посилюються реалістичні елементи. Водночас з іконописанням розвивається портретний живопис, зберігає своє значення мініатюра, яка дедалі більше наповнюється народно-мистецькими рисами. У другій половині XVII ст. в мистецтві поряд з релігійними поширились світські мотиви — побутові, історичні, батальні та ін., ширше відображувалась тогочасна дійсність, суспільне життя. У цей період виконано великі монументальні розписи у Києві, Львові, Дрогобичі та інших містах. Зростає популярність народних картин, в яких відображено мотиви національної і народно-визвольної боротьби, соціальні моменти ("Козак-бандурист", "Козак Мамай", "Селянська біда" та ін.).

Новим етапом у розвитку українського образотворчого мистецтва стала творчість Т. Шевченка — основоположника реалістичного напряму в мистецтві. Вона справила значний вплив на формування творчої позиції багатьох українських митців (І. Соколов, М. Жемчужников, К. Трутовський та ін.). У другій половині XIX ст. сформувалася реалістично-демократична течія українського живопису, яка на фунті української культури розвивала принципи передвижників (М. Мурашко, П. Мартинович, М. Пимоненко та ін.).

У XX ст. поряд із майстрами старшого покоління — М. Самокишем, І. Їжакевичем, Г. Світлинським, О. Шовкуненком, Тимошенко — заявляють про себе такі талановиті митці, як М. Глущенко, В. Костенський, Т. Яблонська, М. Хмелько та ін.

Існують різні форми і види зображальних джерел, усі вони мають розглядатися як явище складне. В одних із них зафіксовані реальні історичні події за допомогою пензля художника-очевидця, фотоапарата або кінокамери. В інших поряд із реальними явищами можуть відображатися настрої, колорит і темперамент, різноманітні аспекти об'єктивної дійсності, що оточує митця і спонукає його до створення певних образів.

Зображальні джерела, як пам'ятки епохи, своєрідно характеризують особливості розвитку суспільства, образно віддзеркалюючи історичну дійсність. Вивчення їх комплексу вимагає наукового підходу, особливих методів дослідження різних за походженням творів мистецтва.

2.2. Графічні книжкові зображення

2.3. Портретні зображення