Розділ 3 УСНІ ДЖЕРЕЛА

Усні джерела містять інформацію у вигляді усної традиції, що передається із покоління в покоління, із уст в уста і зберігається у пам'яті народу. Вони є пам'ятками усної словесної творчості, одним із класів словесних (вербальних) джерел, що виникли задовго до появи писемних і пізніше були зафіксовані у писемних пам'ятках. Як відомо, період становлення і розвитку писемності не перевищує 4—5 тисячоліть (у східних слов'ян — 1 тисячоліття). Усна творчість набагато давніша. Вона розвивалася упродовж сотень тисячоліть (деякі дослідники вважають, що вона зародилася 400—500 тис. років тому).

Проте досі не існує єдиної точки зору на процес формування і час виникнення усної народної творчості, результатом якої є розмаїття фольклорних жанрів та усних джерел.

3.1. Загальний огляд усних джерел

3.2. Прозові усні джерела

Всі усні джерела, як зазначалося вище, умовно поділяються на прозові і поетичні. Народні прозові твори, своєю чергою, поділяються на казки, легенди, перекази, оповідання, замовляння та ін.

Казки, як і більшість жанрів усних джерел, сягають своїми витоками стародавньої міфології, тобто періоду, коли власне казкові сюжети сприймалися і трактувалися як реальність, коли художність цих оповідей була підпорядкована завданням інформативно-пізнавальним, релігійним. Не всі казки набули яскраво вираженої структурної стабільності. Це стосується більшою мірою казок про тварин і героїко-фантастичних казок. Кількість казкових сюжетів та образів у кожній національній традиції усталена; вони переходять із покоління до покоління, мало при цьому змінюючись, оскільки виступають символами людських моральних цінностей. Кожне наступне покоління успадковує від попереднього готові сюжети, мотиви, образи і навіть стиль оповіді.

На думку вчених, українська казка — це епічне оповідання чарівно-фантастичного, алегоричного і соціально-побутового характеру із своєрідною системою художніх засобів, які служать для героїзації позитивних і сатиричного викриття негативних персонажів. Тобто казки, так само як і інші групи усних джерел, мають соціальне й виховне навантаження.

Чи не єдиною спільною рисою усіх казок є наявність у них неприхованого вимислу. Від цього походить і назва жанру. За словами В. Давидюка, всяка традиційна розповідь, що втрачала достовірність і не заслуговувала серйозної уваги, претендувала на зневажливе означення словом "казка" чи "байка", що мали таке саме значення, як сьогоднішнє "балаканина". Згадаймо, що історики XVIII—XIX ст. недостовірні, на їхню думку, відомості називали "казками".

3 живого джерела. Українські народні казки. Київ. 1990. Титульна сторінка

Таке досить своєрідне використання терміна не є свідченням зневажливого ставлення до самої казки як до фольклорного чи історичного явища, адже казкознавство — одна із найрозвинутіших галузей сучасного українознавства.

Казковим джерелам присвячена чимала кількість наукових та науково-популярних видань. У XIX столітті збирали і видавали казки головним чином письменники, аматори-фольклористи, науковці. Серед подвижників української фольклористики того часу варто згадати першого ректора Київського університету М. Максимовича, О. Марковича, Марка Вовчка, П. Чубинського, Лесю Українку, К. Квітку, Б. Грінченка, К. Грушевську та багатьох інших.

Сім томів пам'яток усної народної творчості опублікував український поет, автор слів національного гімну П. Чубинський ("Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край") (1878). Праця П. Чубинського дістала визнання як вітчизняної, так і європейської науки, — була нагороджена золотою медаллю Російського географічного товариства і медаллю Міжнародного конгресу етнографів у Парижі.

У 1890—1894 pp. талановитий прозаїк і поет І. Манжура опублікував збірки "Казки, прислів'я і т. ін., записані в Катеринославській та Харківській губерніях" і "Малоросійські казки, прислів'я та повір'я, записані І. І. Манжурою". Чимало творів з його зібрань, зокрема казки "Чабанець", "Видимо й Невидимо", "Солдат і Смерть", "Як мужик пана дурив", увійшли до збірок казок, що були видані у XX ст.

За ініціативою І. Франка Наукове товариство ім. Шевченка видало збірки українських народних казок, у створенні яких поет брав найактивнішу участь. До речі, чимало творів І. Франка створено у казковому жанрі, вони вміщені у збірці "Коли ще звірі говорили".

Традиція збирання та дослідження народних казок була продовжена й у пізніші часи. М. Сіренко записав чудові чарівні казки з чудодійним перетворенням від казкарки О. Полякової із села Загальці на Київщині. Науковець з Ужгорода І. Сенько видав книжку "Чарівна торба", в якій записано казки від М. Шопляка-Козака. З чудовими казкарями Порадюком-Тегзою, Юрієм Гефком, Федором Бельбасом, Ільком Яремчуком та іншими пощастило зустрітися під час своїх творчих мандрівок С. Пушику. Та найвідомішою серед них була Доня Іванівна Юрчак із села Полика на Івано-Франківщині. С Пушик записав від неї понад сто казок, легенд, притч, переказів, десятки анекдотів, близько двох тисяч коломийок і кількасот колядок, щедрівок, гаївок, балад, пісень-хронік, історичних, заробітчанських, танцювальних співанок, багато ігор, заклинань, які частково опублікував у збірці "Золота вежа". Видавали збірки казок такі дослідники українського фольклору, як І. Чендей, М. Івасюк, Л. Дунаєвська та багато інших.

У сучасному українському казкознавстві визначилися два основні напрями досліджень: порівняльно-історичний і типологічний. Послідовниками першого виступають і. Березовський, Г. Сухобрус, Л. Дунаєвська. До другого тяжіє О. Бріцина. Останнім часом окреслився третій напрям розгляду казки з семантико-палеонтологічного погляду, що простежувався у спадщині В. Проппа, О. Потебні, а нині розробляється у працях В. Давидюка. Поєднання цих напрямів дає змогу виявити інформативність казки, розглядати казку як прояв конкретного історичного світогляду, вираженого у властивій для свого часу образній формі.

Казки мають свою специфіку в залежності від часу походження, причин виникнення, функцій, які вони виконували в різні історичні епохи. Найбільш неоднорідною групою як за походженням, так і за функціонуванням є казки про тварин. Серед них легко виділити ті, що мали колись ритуально-утилітарний зміст. Головною функціональною прикметою таких казок є кумулятивність — художній засіб, що притаманний пай примітивнішим казкам, а жанровою — семиперсонажність і наявність ритмізованих рефренів, що могли виконувати колись роль ритуальних молитов ("Колобок", "Коза-Дере-за", "Рукавичка"). Умовно їх можна означити як ритуально-тотемістичні. Вони найбільше виділяються багатством давнього міфологічного змісту. Серед інших різновидів казок про тварин вчені виділяють алегоричні казки-байки ("Журавель і Чапля", "Лисичка і журавель"), авантюристичні ("Сірко", "Пан Коцький", "Цап та Баран"), дидактично-табулятивні ("Котик і Півник", "Кривенька качечка"), казки-притчі ("Вовча присяга", "Куликове болото") та казки-потішки ("Як заєць хотів утопитися").

Чарівні казки вже не вирізняються такою різноманітністю. Характерною їх ознакою є сталість основного сюжету, в якому зафіксована оповідь про надзвичайну подорож героя та його повернення. Тут ми зустрічаємось із Котигорошком, Іваном — мужичим сином, Чабанцем, іншими народними героями.

Свої джерельні особливості має і соціально-побутова казка, в якій можна надибати й зооморфні персонажі, розмаїття сюжетних колізій, несподівані, оригінальні розв'язки. Серед її персонажів — Правда і Кривда, мудра дівчина, ділова дочка і бабина дочка, багатий брат і бідний брат.