Розділ «Частина II ОСНОВНІ ГРУПИ ДЖЕРЕЛ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ»

Військове озброєння княжої доби зазнало впливу західної військової культури, принесеної на Русь варварами, а також увібрало місцеві традиції, що існували у давньослов'янських часів. Виявлені пам'ятки дають можливість простежити шлях княжої дружини (привілей" військо, а також дорадчий орган управління) — від найманої варязької дружини, пізніше варязько-слов'янської. До княжої боярської дружини, що складалася лише із слов'ян. Дружина перестала бути схожою на варяг, найманий загін й адаптувалася до місцевого типу військових дій, звичного для місцевого населення XI ст., відповідно до тогочасних вимог військової справи, головною ударною силою війська Київської Русі стає конисько-озброєна кіннота. Дружинники пересіли на коней, опанували прийоми кінного двобою. Водночас не залишалася незмінною й тактика ведення бою у пішому стилі, що вимагало постійного удосконалення предметів озброєння, які використовувалися на полі битви.

Давньоруський воїн у повному бойовому спорядженні. Реконструкція

Із плином часу бойова стратегія змінювалась, удосконалювалися засоби захисту, що, своєю чергою вимагало подальшого розвитку предметів озброєння. Поява вогнепальної зброї призвела до кардинальної зміни військової стратегії. На території України збереглося чимало зразків вогнепальної зброї козацької доби як місцевого, так і іноземного виробництва. Зразки бойового та захисного спорядження широко представлені в експозиціях вітчизняних краєзнавчих та історичних музеїв. Вони складають вагому частку джерельної бази історії України від найдавніших до новітніх часів.

У зброєзнавстві увесь масив предметів озброєння прийнято поділяти на декілька груп, переважно за призначенням. Зокрема, холодна зброя представлена пам'ятками, що дістали назву рублячої, ріжучої, колючої, ударної та метальної зброї. Окремий комплекс складають захисне спорядження й обладунки, що були поширені у період панування холодної зброї і втратили своє практичне значення з поширенням вогнепальної зброї, яка складає останню, третю групу предметів озброєння.

Холодна зброя виникла в епоху палеоліту й була незмінним атрибутом всієї історії розвитку людського суспільства. Окремі зразки холодної зброї, такі як ніж, кийок та інші, й досі залишаються частиною спорядження військовослужбовців деяких родів військ. Серед найпоширеніших груп холодної зброї, що побутували в Україні в різні історичні епохи, переважають такі зразки ріжучої та рублячої зброї, як ножі, мечі, шаблі, сокири та ін.

Ніж із найдавніших часів був неодмінним компонентом озброєння кожного воїна, як пішого, так і кінного. Він мав не тільки військове, а й побутове призначення, міг бути поясним, підсайдачним чи захалявним. Поясний ніж кріпився на пасі, до якого чіплявся гаком, що містився на піхвах меча або шаблі. Лезо поясного ножа мало дві ріжучі кромки довжиною 10—15 см. Підсайдачні ножі носилися при сагайдаку (елемент лучного спорядження). Ці ножі були довші й ширші за поясні, з однією ріжучою кромкою і характерною формою леза: приблизно до половини його вигнуто в бік ріжучої кромки, а потім спрямлено. Підсайдачні ножі носили на пасі з лівого боку, біля футляра для лука. Іноді на рукоятках цих ножів був темляк — шкіряна чи шовкова стрічка або петля з китичкою на кінці. Темляки подекуди прикрашалися коштовностями. Захалявні ножі носили за халявою чобота. Вони мали криве лезо, яке на відміну від інших ножів називалося не полосою, а шляхом (згадайте лайливе побажання "хай би тебе шлях трафив"). До рукояті захалявного ножа також міг бути припасований темляк.

Писемні джерела засвідчують, що ножі, як правило, використовувались при єдиноборствах і самообороні. Вони були також на озброєнні цивільного населення. Зброя незаможних верств (коси, ножі, вила, сокири) — це, як правило, предмети господарського призначення, що мали також захищати від нападів розбійників, хижих звірів, а також використовувались під час народних виступів (наприклад, "коліївшина" дістала назву від того, що основною зброєю повсталих був кіл). Ножі, зокрема захалявні, широко використовувались кримінальними елементами. Ножі, кинджали, кортики та інші подібні предмети озброєння використовують і в сучасному війську. їхня історична цінність визначається змістом інформації про минуле, який вони містять: написами, зображеннями, технологією виготовлення, часом та місцем походження, іменами авторів та власників тощо.

Одним із старовинних видів холодної зброї був також меч, що складався із леза, перехрестя та рукояті. Лезо в довжину сягало 1 м, у ширину 5—6,5 см. Воно було загострене з обох боків, тобто мало дві ріжучі кромки. Пласкі частини леза меча мають назву голомя, або голомені. На них майже завжди робили широку канавку — долу, що починалася від рукоятки і закінчувалася вістрям. Вона відігравала роль ребра жорсткості й надавала лезу меча стабільності. Лезо меча від рукояті відділяло перехрестя. Рукоять меча монтувалася на черені (кінцівка леза протилежна вістрю) і закінчувалася круглим або видовженим "яблуком". Мечі виготовлялися кількох видів — кончар, або кончер (довгий прямий меч, призначений для колючих ударів), тесак, або тасак (мечовидний ніж, подальша трансформація ножа), та ін. Вони виготовлялися не тільки з високоякісної сталі чи булату, а й з простого заліза. Трапляються серед мечів і високохудожні зразки, рукояті яких прикрашено дорогоцінними металами, коштовним камінням. Мечі носили на пасі з лівого боку у піхвах, що робилися із дерева, обтягувались шкірою або дорогою тканиною, прикрашались металевими, подекуди дорогоцінними, прикрасами.

У IX—X ст. у Київській державі почали використовувати шаблю, яка з'явилась у степах Євразії за даними археологічних досліджень у VII—VIII ст. і найімовірніше була винаходом кочових народів. Тому не дивно, що вона поширилася насамперед у середовищі воїнів-вершників.

Шабля, так само як і інші різновиди холодної зброї, має лише їй притаманні властивості. Завдяки вигнутому лезу шабельний удар має круговий характер, захоплює, порівняно з прямим лезом, більшу поверхню і є одночасно рубляче-ріжучим. Шаблею можна було завдавати й ефективних колючих ударів, оскільки остання третина леза — єлмань — гострилася, як лезо меча, з обох боків. Посилювали колючий удар й інші особливості конструкції шаблі (а пізніше й шашки, яка надійшла на озброєння російської армії на початку XX ст. ). З розвитком більш важких озброєнь і обладунків з XIV—XV ст. шабля стає довшою — до 117 см, ширшою — до 5 см, важчою. Розвивається захисний компонент руки — замість простого перехрестя виникає гарда.

Після утворення Османської імперії в усьому арабо-турецькому світі набув поширення ятаган, що походив від перського канджара — зброї з характерно вигнутим лезом і специфічною рукояткою. Поширені були ятагани, як трофейна зброя, й на теренах козацької України, хоча основним елементом козацького озброєння, безперечно, залишалася шабля.

Колюча зброя також складала вагому частку холодної зброї. До неї відносять усі різновиди списів, які мали різні розміри (приблизно півтора метра у піших і два з половиною — у кінних воїнів) і форми вістря — бойової частини списа. За формою вістря вони поділяються на бронебійні, ріжучі та ін. Серед основних різновидів списів вчені розрізняють рогатини (використовувались також як мисливська зброя), совни (бойові коси), сулиці (метальні списи). До колючої зброї можна віднести й торч — круглий щит, у центрі якого було закріплено залізну руку з мечем. У торч входила ліва рука воїна, а сам щит прив'язувався до тулуба воїна ременями та шнурами, оскільки був дуже важкий. Торч використовували при обороні фортець. Цей різновид колючої зброї трапляється дуже рідко.

Протягом тисячоліть під час бойових дій використовувались різноманітні зразки рублячої зброї. Основним її різновидом тривалий час залишалася бойова сокира, що походила від кам'яних сокир дометалевого часу. Широко застосовувалися також господарські сокири, які в разі потреби могли слугувати Й засобом самооборони. Сокири як зброя використовувалися багатьма народами, в тому числі варягами. Вони були на озброєнні княжого війська, не втратили популярності й у подальшому, зокрема в козацьку лобу. Велика сокира пізніше трансформувалася в бердиш, котрий, своєю чергою, має значну кількість модифікацій. Бердиші були поширені не лише в Україні, а й у Західній Європі, Росії, Середній Азії. Іншим різновидом рублячої зброї був келеп, або клювець. Він мав видовжене лезо, яке за формою нагадувало дзьоб хижого птаха. Келеп можна віднести також до ударної зброї, оскільки "келеп" — це давньоукраїнська назва бойового молота. Трапляються келепи багато оздоблені різьбою, дорогоцінним камінням, золотом та сріблом.

Ударна зброя відноситься до зброї ближнього бою. Вона веде свій родовід від палиці первісної людини — товстої гілки із потовщенням на кінці. З часом навершя палиці почали штучно обважнювати — забивати цвяхи, обковувати металом або просто виготовляти із металу. Поступово вона трансформувалась у булаву, яка згодом стала символом гетьманської влади. Ударна зброя була поширена серед багатьох народів світу, тому пам'ятки, що за формою схожі на булаву, представлені численними археологічними та зображальними джерелами. Подекуди навершя булави набирали з кількох металевих пластин. Такий її різновид дістав назву "пернач" (ознака влади полковника в козацькій державі). Окрім булави та її модифікацій до ударної зброї можна віднести обушок — металеву кулю або гирку, прив'язану до шкіряного ременя чи ланцюжка довжиною до півметра. Іноді ланцюжок прив'язували до рукояті з дерева. Булава і пернач як атрибути державної влади іноді прикрашалися коштовностями, подекуди мали кинджал, що вкручувався у рукоятку.

Нарешті, останньою групою холодної зброї є метальна. До неї належать луки і самостріли (арбалети). Луки виникли в епоху мезоліту в зв'язку з необхідністю удосконалення прийомів полювання і тривалий час залишалися зброєю не тільки бойовою, а й мисливською. Вони виготовлялися з дерева та рогу і були вже досить складними у скіфську добу.

На Русі ремісники досконало володіли мистецтвом виготовлення луків. Середня частина лука називалась рукояттю, довгі, пружні, вигнуті половини — рогами або плечами. Ріг складався з двох або більше дерев'яних планок та рогових пластин. Вони щільно підганялися й склеювалися дуже міцним риб'ячим клеєм. Для пружності спинку лука обклеювали жилами, які додатково закріплювалися біля рукояті та на кінцях. Через нижні накладки на кінцях рогів проходила тятива, виготовлена із жил або волокон рослинного походження. Загальна довжина лука сягала двох і більше метрів. У такому вигляді він проіснував у кочових народів до XVIII ст., а в Україні — до XVII ст.

Стріли до луків мали довжину близько 75 см. Матеріалом для їх виготовлення слугували комиш, тростина або дерево — береза, яблуня тощо. З одного боку стріли робили так зване "пір'я", яке складалося з пір'я птахів, шматочків шкіри або пергаменту. Воно відігравало роль стабілізатора у польоті. Іншим важливим компонентом стріли було вістря, яке в залежності від її призначення (бойове чи мисливське) мало різні форми. Стріли поділяють на кайдаліки (з плоским вістрям), томари (без металевого вістря, призначені для полювання на хутрового звіра), северги (з вузьким вістрям) та ін.

Холодна зброя козацької доби

Для зручності користування до лука додавалося спеціальне спорядження, відоме під загальною назвою сагайдак. Це два футляри: налуч для лука і колчан (тул) для стріл. Налуч з луком носили з лівого боку на пасі, а колчан зі стрілами — з правого. Іноді компоненти сагайдака прикріплювалися до сідла. Робилися вони зі шкіри і подекуди майстерно прикрашалися — обтягувалися оксамитом та іншими дорогими тканинами, оздоблювалися вишивкою, металевими прикрасами. У поході пильно берегли лук і стріли. З лука знімали тятиву, сагайдак зверху прикривали т. зв. тохтуєм, щоб уберегти Його від вологи.

Удосконалення лука привело до появи самостріла, або арбалета. У вітчизняних писемних джерелах їх інколи називають "куша", що походить від французької назви цієї зброї. Як відомо, "куша" тривалий час була геральдичним символом Києва. Самостріли, або поліпшені луки, були відомі ще в Римській імперії, але після її падіння в Європі про них надовго забули, хоча на Сході ця зброя продовжувала використовуватися. До Європи вона повернулась наприкінці X — на початку XI ст. Арбалет (від латинського arcus balista — метальний лук) стріляв різними типами стріл — звичайними, обважченими і болтами (белтами). Самостріл став зброєю нешляхетних верств населення, оскільки белт пробивав кільчастий обладунок на відстані 300 кроків, а найкращий панцер міланської роботи — за 200 кроків. Нарешті городяни дістали надійну зброю для боротьби із шляхетним лицарством. Міщани швидко набули досвіду використання і виробництва арбалетів. Арбалетні майстри займали одне з почесних місць у структурі цехового управління. Недаремно деякі дослідники вважають "кушу" гербом ремісничого Подолу Києва. Самостріл був потужною, але недостатньо скорострільною зброєю. Це призвело до того, що в XVI ст. луки знову потіснили арбалети. Але зрештою і луки, й самостріли невдовзі зійшли з історичної арени витіснені вогнепальною зброєю.