Розділ «Тема 8. Давньоримська цивілізація»

Криза досягла кульмінації в середині Ш ст.: з усіх боків насувалися варвари: готи, франки, сармати, маври. Значна частина провінцій була спустошена. Імператор Валеріан (253-260 рр.) потрапив у полон до царя Персії Шапура - це ганьба, якої Рим ніколи не знав. За таких умов зберігати єдність можна було лише завдяки сильній владі. У давньоримській історії великих успіхів у збереженні єдності імперії досягли імператори Діоклетіан (284-305 рр.) та Костянтин (306-337 рр.). Фігура першого примітна тим, що після 21 року успішного керівництва він відмовився від влади і закінчив життя в рідній Далмації, хоча до нього приїздили з проханням повернутися і продовжити правління. Його вчинок став першим в історії прикладом того, як посадовець найвищого рангу добровільно пішов у відставку. До того ж своїми реформами він запустив процеси, що перетворювали римську державу на абсолютну монархію. Цю справу завершив імператор Костянтин. Він також відзначився своєю політикою в релігійній сфері. У 313 р. в Медіолані проголосив свій едикт, за яким християнство визнавалося рівноправним з іншими релігіями. У 325 р. в Нікеї було скликано собор задля вироблення єдиного віровчення, що перетворило християнство на державну релігію.

Пориваючи з усіма римськими традиціями, Костянтин наказав почати будівництво нової столиці на місці колонії Візантій у Малій Азії. Місто було збудоване впродовж 324-330 рр. і названо на його честь Константинополем. Це було знаковою подією, насамперед вона свідчила про те, що імперія вже не була єдиним цілим, що її західна частина занепала. Після смерті Констянтина в 337 р. головним питанням упродовж століття залишалося: чи може бути одна людина достатньо сильною, аби зберегти єдність імперії? Останнім на це спромігся імператор Феодосій (правив від 379 до 395 рр.), по смерті якого імперія поділилася на Західну і Східну, а лінія поділу проходила на схід від Італії. Східна імперія, названа згодом істориками Візантією, проіснувала до 1453р., коли її останній оплот - Константинополь захопили турки.

Західна ж рухалася до свого кінця: криваві війни, перевороти, повстання підірвали її могутність. її суспільство дедалі більше і більше ставало ригідним. Воно вже не дозволяло людям переміщатися з одного класу до іншого. Дрібні орендарі - колони - були міцно прив'язані до землі, оскільки завойовницькі походи більше не надавали стабільного надходження рабів, які могли працювати в сільському господарстві. Із послабленням центрального уряду маєтки, які називалися віллами, ставали дедалі більш незалежними, а колони більше залежали від захисту їхніх господарів. Отже, вілли перетворилися на політичні одиниці, а колові були їм віддані. Багато маєтків стали самодостатніми, подібно до тих, що виникли в Європі за часів середньовіччя. Сила більше не центрувалася у столиці. Через нестачу нових ринків та постійні загрози нападів варварів занепадала торгівля. Значне зменшення робочої сили призводило до того, що дедалі більше земель і копалень ставали занедбаними. Колись наймогутніша держава так ослабла, що перетворилася на легку здобич для варварів. 24 серпня 410р. вождь готів Аларіх узяв і пограбував Рим. Після цієї навали римська держава ще продовжувала своє існування, проте її провінції одна за одною переходили до рук готів, бургундів, лангобардів, вандалів, франків, які засновували на цих землях свої королівства. У 455 р. два тижні Рим грабували вандали. Назва цього племені стала синонімом руйнівників культурних цінностей для всіх тих, хто вдавався до цього в подальшій історії. V 476 р. Одоакр - командир найманців із племені скірів здійснив переворот, внаслідок якого останнього імператора Ромула Августула усунули від влади, а знаки імператорської влади відправили до Константинополя. Це означало, що Західна Римська імперія припинила своє існування. На території Італії утворилося ще одне варварське королівство.

Падіння Римської імперії означало кінець античного світу. Припинення існування великої цивілізації привертало і привертає увагу істориків і не тільки їх, нагадуючи про непостійність, що загрожує всім людським інституціям. Дослідники розмірковують над причинами її загибелі. Деякі з них стверджують: змішування народів в імперії - процес, що дійсно відбувався впродовж століть, призвело до творення менш якісного населення, якому не вистачило мужності протистояти зовнішнім вторгненням. Проте расова теорія є антинауковою, і мало хто її в наш час підтримує. Врешті-решт греки, германці та слов'яни, які змішувалися з римлянами, фізично їм не поступалися і могли дуже ефективно битися в арміях. Інші зазначають те, що імператори сприяли занепаду Риму, оскільки вибили сильних супротивників у вищому класі і таким чином послабили цей клас -- звідки було взятися лідерам? Незаперечно, сенат останнього періоду існування імперії став слабшим, менш здатним протистояти диктаторству імператорів, що значною мірою зумовлювалося свавільними стратами сенаторів за імператорськими наказами.

Серед аргументів висувався й економічний, суть якого полягала в тому, що імперія не перейшла від натурального господарства до, так би мовити, індустріального. Однак це не надто переконливо, оскільки чимало суспільств проіснувало багато століть на основі домашньої економіки. Якщо б не інші кризові явища, то імперія, можливо, ще б проіснувала якийсь час на тій же економічній базі, що й раніше. Ішлося про нестачу робочої сили, що е найвірогіднішою причиною занепаду. Східні міста виявилися більш населеними, ніж західні, і більш здатні до спротиву. Послаблення демографічного фактора пов'язувалося з посиленням вілл, коли їхні жителі вже не йшли до армії, підпорядкованої центральній владі. А чужинцям було легше вторгатися до імперії, спротив місцевого населення якої став фрагментованим. Свою роль відіграла і фізична географія: вона прирекла західні землі імперії на більшу вразливість до вторгнень. Войовничі племена приходили долиною Дунаю і через території Центральної Європи, що було менш небезпечним маршрутом, ніж шлях через Балканські гори, Грецію і Малу Азію.

В останні століття існування Великого Риму його імператори підвищили престиж армії і принизили статус сенату та цивільних служб. Водночас армія та її командуючі почали серйозно впливати на призначення й усунення імператорів. Єдиним засобом зберегти громадянський контроль над воєнною машиною було надання більших повноважень сенату і збереження сильних цивільних службовців. Проте імператори рушили далі шляхом абсолютного примусу. Репресії душили ініціативу і призвели до того, що нижчі верстви стали апатичними й ображеними. Майже всі економічні ресурси держави йшли на оплату та оснащення армії, а система оподаткування, що вичавлювала дедалі більше і більше грошей із громадян, залишала їм дедалі менше коштів для розширення або принаймні ремонту майна. За таких умов влада варварів могла здаватися їм не набагато гіршою, ніж римлян.

Велика кількість свят і розваг у Римі наводить на думку про неабияку роль лінощів та розкоші у трансформації Західної імперії. Міські маси, яких рідко закликали до пращ і балували безкоштовними розвагами, поступово втратили почуття відповідальності. Коли від мас не вимагалося більше, ніж мінімум зусиль до виживання, вони полишили дисципліну і громадянську співпрацю, які, власне, і становили основу величі Риму. Цивільної служби уникали, війська комплектувалися не з римлян, а заклики до традиційної римської стійкості в небезпеці не знаходили відгуку.

Слід узяти до уваги пертурбації у сфері ідей і вірувань. Англійський мислитель XVIII ст. Б. Гіббон уперше звернув увагу на те, що свою роль у послабленні Риму відіграло християнство, офіційно прийняте в IV ст. На його думку, воно прищеплювало масам дух пасивності і покори, змушувало схилятися під ярмом влади або навіть гноблення, внаслідок чого гордий войовничий дух римлян змінився духом благочестя. Християнство вчило лише страждати та підкорюватися. До цього слід додати, що в римській моделі імператори, правителі й різні адміністратори були далекими від народу. Римська релігія надавала мало духовної компенсації за низьке становище у світі. Християнська ж віра несла звістку про те, що всі люди потенційно рівні в очах Господа і можуть розраховувати на краще життя після смерті через спасіння. За умов збільшення нападів на Західну Римську імперію і зменшення кількості бійців, які б могли їх відбити, зростаюча чисельність християн не прагнула боротися за збереження старої системи. Ця духовна відраза разом із тиском вторгнень призвела до падіння Риму. Проте немає одного простого пояснення тому, чому так сталося, оскільки взаємодіяла велика кількість факторів.

Народи античності заклали основу майбутній європейській цивілізації. Пам'ять про досягнення стародавніх греків і римлян не згасла. Навпаки, велич і краса пам'яток, широчінь і витонченість думки продовжували зачаровувати і надихати наступні покоління. Так само залишаються привабливими ідеї, що народилися в ті часи: єдність націй, мир в усьому світі, верховенство розуму, закону і справедливості в людських справах тощо.