Розділ «Тема 8. Давньоримська цивілізація»

Чоловіка для доньки обирав батько за домовленістю із батьком майбутнього зятя. Вік нареченого починався від 14 років, нареченої - від 12. До 445 р. до н. е. існував закон, за яким шлюби могли укладатися тільки або між дітьми патриціїв1, або плебеїв2. Із зазначеного часу можливими стали змішані шлюби. Проте ця система відносин незабаром зазнала деяких змін. Коли Рим став багатшим, і розкішний стиль його життя залишив далеко позаду Грецію, межі жіночого життя розширилися, особливо у столиці. Жінки знатних родин почали відігравати дедалі помітнішу роль у суспільстві. Впливовий політик Катон (234-149 рр. до н. е.), занепокоєний зростанням незалежності римського жіноцтва, ініціював закон, який забороняв жінкам мати дорогоцінності і носити барвистий одяг. Наприкінці періоду Республіки сваволя кількох жінок стала приводом моральних хвилювань. Поет Катулл (87"" 51 рр. до н. е.) писав спочатку з любов'ю про свій роман із сестрою впливового політика Клодією, а потім із гіркотою, ославивши її за аморальність, яку він підозрював. Яків Греції, жінки не могли голосувати й обиратися на посади, проте відігравали роль впливової залаштункової сили. Лівія - остання дружина імператора Августа (27 р. до н. е. -14 р. н. е.), змусила його всиновити її сина Тиберія. Коли її чоловік умирав, син знаходився далеко. За ним негайно відрядили посланців, проте мати хвилювалася, чи застане Тиберій Августа живим, тому вона виставила навколо палацу, де вмирав Август, сильну охорону і поширювала хороші звістки про стан його здоров'я. Тільки коли Тиберій прибув, то повідомили про смерть Августа і водночас про те, що Тиберій став новим принцепсом - першим у списку сенаторів. За часів пізньої імперії матері деяких імператорів виступали фактично співправительками. У багатьох інших випадках значення жінок полягало у виконанні ролі з'єднуючої ланки між видатними родами у шлюбних союзах. Оскільки в Римі допускалися розлучення (перший був зафіксований у 231 р. до н. е., хоча, вірогідно, вони траплялися і раніше), то повторні шлюби часто укладалися з політичних розрахунків або щоб уникнути розорення, як це зробив Цицерон. Зараз важко встановити, наскільки відносини в сім'ї були сповнені любові, але, як і в Греції, саркофаги і надгробні рельєфи зображають чоловіків із дружинами, можливо через те, що вони бажали, аби їх запам'ятали разом. Проте навіть там на деяких написах жінок вихваляють за скромні домашні чесноти: "Вона була цнотлива, економна, сиділа вдома і пряла вовну". Проте загалом ситуація в сім'ї зазнавала тих змін, які відбувалися в усьому суспільстві.

Політична історія Риму починалася із виборного царя, тому її найдавніший період названо царським. Від VIII до VI ст. до н. е. зберігалися родові відносини. Усе населення поділялося на 300 родів. Рід складався з кількох патріархальних сімей (фамілій). Кожні десять родів об'єднувалися в курію, а десять курій - у трибу. Отже, у ранній римській общині існували три триби. Кожна фамілія мала свою власну землю, щось на зразок присадибної ділянки, розміром приблизно в півгектара. Решта землі вважалася громадською і перебувала в колективному користуванні. Кожен член общини міг зайняти ділянку на громадській землі і почати її обробляти. Занедбані ділянки поверталися до громадського фонду, і в них з'являвся новий володар. Повноправними членами римської общини вважалися тільки ті, хто належав до старовинних родів. З них утворилася привілейована частина римського соціуму - патриції. В іншому становищі перебувала друга велика частина суспільства - плебеї. Вони були особисто вільними, проте не вважалися членами общини. Вірогідно, вони виявилися результатом збільшення населення Риму за рахунок переселенців з інших територій, часто підкорених. Від початку плебеї не мали жодних прав: їх не допускали на народні збори, вони не брали участі в релігійних обрядах, не могли одружуватися з патриціями. Плебеї не розраховували на можливість користування общинною землею із фонду громадських земель, який розподілявся лише серед патриціїв. Проте незабаром розпочалася їхня боротьба за право громадянства. У VI ст. до н. е. плебеїв допустили до військової служби і народних зборів. І все ж вони залишалися неповноправними, що надалі стало джерелом тривалих соціальних битв у Римі, особливо наприкінці царської епохи і ранньо-республіканського періоду.

У VI ст. до н. е. Рим деякий час перебував під владою етрусків. Передостанній римський цар Сервій Туллій (573-535 рр. до н. е.), який походив з етруської династії, провів низку нововведень, основною з яких стала заміна родоплемінного поділу римського суспільства територіальним принципом. Він поділив римський народ на чотири нові територіальні триби, до яких приписали і патриціанське, і плебейське населення, що мешкало на тій чи іншій території. Таким чином, плебеї були формально включені до складу римської громадянської общини, що формувалася. Вплинула та обставина, що зібрати сильне військо без участі плебеїв було вже неможливо, тому постала потреба брати до уваги їхні вимоги.

Інший захід, здійснений Сервієм Туллієм, - розділення усього римського народу на п'ять розрядів за майновим цензом, тобто розміром майна громадянина, що оцінювалося в мідних ассах - ранній римській грошовій одиниці. До першого розряду входили найбагатші громадяни з майном у 120 тис. ассів. Другий розряд орієнтувався на 70 тис. ассів, третій - 50, четвертий - 25, п'ятий - 12,5 тис. ассів. Ті, хто не мав таких статків, не входили до цієї системи і називалися пролетарями, тобто людьми, які не мали іншого багатства, окрім свого потомства. Таким чином, прості люди не могли розраховувати на високі посади, доступні лише особам з високим цензом. Римляни вважали, що економічно залежна людина не може висловлювати думку, що суперечить тому, кому вона зобов'язана: "Плата перетворює людину на раба".

У зв'язку із зазначеним поділом зміни вносилися й у військову організацію. Кожний розряд мав виставити для служби у війську певну кількість сотень воїнів - центу рій, більшу частину з них постачав перший розряд. Невдовзі центурія стала не тільки військовою, але й політичною одиницею. Якщо раніше народні збори збиралися за родовими куріями, куди плебеї доступу не мали, то після реформ Сервія Туллія куріатні коміції (народні збори, засновані на куріях, до яких входили патріції) втрачають своє значення, натомість наперед виходять центуріатні коміції, у яких брали участь і плебеї.

Останнім римським царем був Тарквіній Гордий з етруської династії (534-509 рр. до н. е.), якого римські історики зображали жорстоким тираном. Він поступово почав згортати роль сенату - раду старійшин патриціанських родів, чим викликав його обурення. Римлянам не подобалося жорстоке панування етрусків. У 509 р. до н. е. Тарквінія вигнали прибічники верховної влади сенату, і в Римі встановилася республіка.

Якщо звести до однієї фрази сутність римського політичного досвіду, то це буде "Римський сенат і народ". Справжній геній римлян полягав у політиці і законі. На відміну від греків, вони не часто розміркували щодо ідеальної держави або політичних форм. Замість того вони реалістично давали відповіді на виклики часу і створювали інститути, магістрати і юридичні концепції заради розв'язання практичних потреб. Реформи 509 р. до н. е. були однією з таких відповідей.

Іншою відповіддю стало звільнення від етруського панування і встановлення республіки - у буквальному перекладі з латини - "громадська справа", що проіснувала майже п'ять століть. Спочатку вона була невеликою за розмірами державою, яка за площею становила приблизно тисячу квадратних кілометрів. Щоб захистити себе від непередбачуваної волі і влади однієї людини, римляни створили систему не з одним, а з двома правителями, які називалися консулами й обиралися на обмежений період часу - один рік. їхні повноваження практично нічим не відрізнялися від тих, які до того мали царі. Поза Римом, під час війни, влада консулів була незаперечною, проте в місті вона обмежувалася народними зборами і сенатом. Значні повноваження надавалися групі старійшин із шляхетних родин, а згодом і верхівці плебсу - сенаторам. Сенат відав питаннями внутрішньої політики і визначав зовнішню, під його контролем перебували фінанси і релігійний культ. Таким чином, політичні рішення ухвалювалися після спільного обговорення, під час якого висувалися найрізноманітніші думки. Як вважали римляни, така система мала унеможливити нерозумні кроки. Однак у цій схемі існувала й певна небезпека. Річ у тім, що в надзвичайних ситуаціях вимагалися швидкі рішення, а безкінечні обговорення могли призвести до негативних наслідків. З огляду на це римляни особливо обумовлювали можливість призначення людини з надзвичайними повноваженнями. Сенат користувався правом назвати особу, у руках якої на деякий час (не більше, ніж 6 місяців) зосереджувалася б уся влада, чиє слово було б законом на термін його перебування на цій посаді. Із цієї причини його називали диктатором (від лат. dictator - я сказав). Так, у 458 р. до н. е. диктатором призначили римського воєначальника Цінцинатія для організації опору ворогу, що насувався на Рим. Він вирушив на війну, розгромив ворожу армію, повернувся до Риму й негайно залишив свою посаду, на якій перебував лише 16 днів1.

Перші століття історії римської республіки пройшли в запеклій боротьбі плебеїв за зрівнювання в правах з патриціями. Так, у 494 р. до н. е. плебеї відмовилися виступати у військовий похід і в повному озброєнні пішли з Риму, розбивши табір на Священній горі, одному із сусідніх з містом пагорбів. Ця тактика подіяла - патриціїв змусили поступитися, плебеї вибороли право мати народних трибунів - захисників своїх інтересів. Це була посадова особа, яка щорічно обиралася з плебеїв. Спочатку обиралося два трибуни, а з 457 р. до н. е. - десять. Вони мали захищати плебс від сваволі патриціату: користувалися правом заборони розпоряджень або постанов будь-якого магістрату2 (крім диктатора і цензора) і сенату (право вето), заарештовувати і виносити вирок до штрафу магістратів (крім диктатора) і пересічних громадян, скликати засідання сенату і головувати на них, пропонувати законопроекти. Особа трибуна вважалася недоторканною. Народні трибуни зобов'язувалися постійно тримати двері свого будинку відчиненими для громадян, які потребували захисту, і не залишати Рим більше, ніж на добу, проте їх влада обмежувалася кордонами Риму. Під час загострення соціальних протиріч народні трибуни зазвичай очолювали демократичні рухи, були ініціаторами тих чи інших законів і перетворень відповідного спрямування. Найвище піднесення римської демократії пов'язане із діяльністю народних трибунів Тиберія і Гая Гракхів (II ст. до н. е.). Проте за часів імперії значення діяльності народних трибунів відчутно зменшилося, оскільки імператор сам розглядався як захисник прав та інтересів усіх громадян і мав владу народного трибуна.

Наступною перемогою плебеїв стало ухвалення писаних законів. У 449 р. до н. е. вони їх закарбували на дванадцяти мідних табличках і виставили на всезагальний огляд на Форумі - головному майдані Риму. Вони увійшли до історії під назвою "Закони XII таблиць". їх значення полягало в тому, що було покладено край сваволі патриціїв, які до того судили "за звичаєм". Проте боротьба плебеїв тривала. Тільки у ІІІ ст. до н. е. вони врешті-решт зрівнялися в правах з патриціями: рішення, які приймалися зборами плебеїв, набували сили закону, один з консулів мав обов'язково обиратися з плебеїв. Боргове рабство скасовувалося, дозволявся шлюб між патриціями і плебеями. У Піст, до н.е. остаточно склалася громадянська община Рима. У ній, як і грецькій, поєднувалися колективне і приватне землеволодіння, усі громадяни мали рівні права і були не тільки землевласниками, але й воїнами. У свідомості древніх римлян поняття "хороший землероб", "хороший воїн" і "хороший громадянин" упродовж тривалого часу зливалися воєдино.

Сучасні історики називають той лад, що встановився в Римі, аристократичною республікою, оскільки значна влада в ній належала аристократичному сенату. Проте влада останнього, як і влада консулів, не була безмежною. Видатний історик давнини, грек за походженням Полівій, який прожив тривалий час у Римі, вважав, що головною причиною його піднесення над іншими народами, стала найкраща форма правління - змішана. Вона поєднувала демократію - народні збори, монархічний принцип - консулів, а також аристократичний принцип - сенат. Жоден із цих принципів не придушував решту, а взяті разом, вони, на його думку, створили єдине гармонійне ціле.

Піднесенню тогочасного Риму, який перетворився на найбільшу фінансову величину тогочасного світу, сприяли успішні загарбницькі війни, що приносили дедалі нові й нові території, велику масу безкоштовної робочої сили, величезні багатства. Вони складалися із колосальних контрибуцій, прибутків від продажу полонених у рабство, а також від активного розвитку товарно-грошових відносин. /Дві останні обставини значно вплинули на життя римського селянства. До II ст. до н. е. у римській державі існувала величезна маса дрібних і середніх селянських господарств, у яких працювали в основному члени сім'ї, забезпечуючи самих себе. Проте впродовж II-І ст. до н. е. такі господарства почали занепадати і витіснятися іншими - великими, у яких масово використовувалася рабська праця, а продукція частково йшла на ринок. Дрібне і середнє селянство розорювалося, перетворюючись на орендарів або наймитів. Проте наймити не могли забезпечити собі постійного заробітку, оскільки їхня праця мала сезонний характер, тому вони йшли до міст, поповнюючи міський плебс. Ті нові плебеї мало походили на своїх попередників - вільних землеробів, які добивалися рівності прав. Дехто з них влаштовувався ремісниками або будівельними робітниками, проте більшість утворили особливий прошарок - античний люмпен-пролетаріат, що існував за рахунок державних роздач хліба, грошей або щедрот багатіїв, які завойовували голоси виборців. Саме із цього середовища народилося відоме гасло: "Хліба і видовищ" 3 іншого боку, у прислів'ях відображені розкоші Риму.

За таких умов почали відбуватися значні зрушення в моральних нормах: відходили в минуле простота, суворість, чесність, мужність, витривалість й інші славетні римські чесноти. На зміну принципу "загальної користі" дедалі більше приходили індивідуалістичні спрямування. Республіка, керована нобілітетом1, який збагачувався за рахунок пограбування провінцій, маючи право збирати там податки, значну частину з яких залишав собі, а також нечисленними відвідувачами народних зборів, дедалі більше виявляла свою неспроможність розв'язувати життєві поточні питання. Останні десятиріччя свого існування республіка пережила значні потрясіння: Союзницьку війну 91-87 рр. до н. е., коли треба було придушувати повстання, підняті колишніми союзниками, хвилювання у провінціях, повстання рабів під приводом Спартака, у боротьбі з яким римські легіони зазнавали одну поразку за іншою, боротьбу різних політичних угруповань за владу тощо. За таких умов руйнувалися принципи республіканського ладу. Наприкінці 60 р. до н. е. сенатська республіка була замінена на триумвірат - союз трьох відомих воєначальників і політичних діячів - Гнея Помпея, Марка Ліцінія Красса і Гая Юлія Цезаря. Гней Помпей, який зрадив домовленості тріумвірів і намагався виграти у громадянській війні, був убитий, Красс загинув у війні з Парфією. Залишився Юлій Цезар, обраний у 59 р. до н. е. консулом. Панування тріумвірів підготувало перехід до єдиновладдя. На чолі римської держави став Гай Юлій

Цезар (69-44 рр. до н. е.). Йому надали безстрокову диктатуру, довічну владу трибуна, до його імені додали титул "імператор", який зазвичай на полі бою давали солдати полководцю. А Цезар був видатним полководцем. Він міг самочинно вирішувати питання війни і миру, відав скарбницею, висував кандидатів у магістрати і наглядав за порядками в країні. Юлій Цезар здійснив чимало успішних військових походів, які значно збільшили територію держави. Під його керівництвом було проведено реформу державного устрою, поліпшені політичні та соціальні порядки, зокрема щодо ветеранів, які одержали ділянки землі. У провінціях мало місце сприяння розвитку самоврядування, а також романізації. Здійснено реформу календаря тощо. Проте Цезар прагнув замінити владу сенату одноосібною владою. Але знайшлися ті, хто з таким наміром не погоджувався. Понад шістдесят колишніх прибічників і друзів Цезаря увійшли у змову з метою усунути його від влади. 15 червня 44 р. до н. е. під час скликання сенату Цезаря вбили. Побачивши серед нападників свого родича і друга, він тільки сказав: "І ти, Бруте!", накинув край тоги на голову! підставив своє тіло під удари мечів. Потім їх нарахували 23. Коли вбивали Цезаря, на небі з'явилася комета. Люди подумали, що то - його душа, для них він став богом, а його вбивці - злочинцями, будинки яких розгромили. До нашого часу в історії, політології, літературі дискутується проблема тираноборства і пов'язаний із нею образ Цезаря. З одного боку віддається належне його державному розуму, енергії, видатним здібностям (зокрема, рідкісному для чоловіків умінню водночас робити кілька справ), а з іншого - неприйняття громадською думкою тиранії як форми правління.

Проте вбивство тирана не змогло врятувати республіку нобілітету. У 43 р. до н. е. утворився другий тріумвірат, до якого увійшли Гай Октавіан (родич Цезаря), Марк Антоній та Емілій Лепід. Октавіан був обраний консулом. Лепід невдовзі усунутий від справ, а Антоній був утягнений до політичної гри цариці Клеопатри, яка мала великомасштабні плани захоплення влади за межами Єгипту. У 37 р. до н. е. він, попередньо розірвавши шлюб із римлянкою Октавією, одружився з Клеопатрою. її син від Цезаря Цезаріон був проголошений спадкоємцем батька, що призвело до розірвання відносин між тріумвірати. 2 вересня 31 р. до н. е. поблизу мису Акцій флот Антонія та Клеопатри зазнав поразки від римлян. Не бажаючи потрапити в полон до переможця, Антоній і Клеопатра пішли з життя. Остання елліністична держава - Єгипет остаточно перейшла під владу Риму. Тривалий період громадянської війни завершився. Проте Октавіан розумів, що перехід до відкритої форми монархічного правління - небезпечний, що засвідчувала змова проти Цезаря. У широких колах римського суспільства республіканські традиції залишалися досить відчутними, тому, ставши фактично одноосібним правителем Римської держави, він проголосив встановлення "принципату" - фактично монархії, однак замаскованої республіканськими установами, що формально зберігалися, - сенатом, народними зборами, системою магістратур. Сам він прийняв титул "першого із сенаторів" (принцепса) - того, хто відкривав сенаторський список. Саме принцепсу першому надавалося слово на засіданнях сенату. Також Октавіан став народним трибуном на все життя, що гарантувало йому не тільки особисту недоторканність, але й право накладати заборону на небажані для нього закони та рішення вищих органів держави. У 27 р. до н. е. Октавіан одержав від сенату звання імператора і титул Августа, тобто "звеличеного божеством", як це було й у східних деспотіях.

Початок імперської епохи здавався блискучим, особливо порівняно з попереднім неспокійним часом внутрішніх конфліктів. Значною мірою це зумовлювалося діяльністю Октавіана Августа - видатного політичного діяча свого часу. Він намагався стабілізувати відносини між різними верствами населення, зміцнюючи централізовану владу, з одного боку, і йдучи разом із тим на поступки, від яких тією чи іншою мірою вигравали всі, крім рабів. Він розширив адміністративний апарат, який пильнував порядок у державі й на кордонах. Мир царював у провінціях, які невдовзі почали суперничати із Римом в економічному сенсі. На кордонах війни інколи напружували римські ресурси, проте не виявилося жодного ворога, такого сильного, який би міг загрожувати пануванню Риму в Європі. Багато міст наслідували його в будівництві храмів, ринків, мурів і лазень. Мережа шляхів об'єднувала всю імперію. Подальшому об'єднанню імперії сприяло загальне громадянство, а також спільна мова - латина.

Общинами управляв великий корпус чиновників і міських радників, і певний час вони робили це досить ефективно. Сенатори залишилися привілейованою верствою, хоча і слухняною волі Августа. Водночас він привертав на свій бік нову торгово-грошову знать, так званих вершників, призначаючи їх на високі посади. Народні збори збереглися, а незаможні громадяни щомісячно безкоштовно отримували зерно. Принцепс прагнув відновити древню чистоту римської моралі і запровадив закони про обмеження розкоші. Суворі покарання чекали всіх, хто порушував подружню вірність. Август особисто подавав приклад гуманного ставлення до рабів. Час його правління увійшов до історії Риму як "золотий вік", який створював враження непохитності "вічного міста". Проте в цій умиротвореності ховалася небезпека деморалізації, що незабаром яскраво проявилася. Здавалося, усі бажання спільноти задоволені, тому втрачалася мотивація до вдосконалення, що стало однією з причин деградації давньоримської цивілізації.

Після смерті Августа в 14 р. н. е. досить швидко виявилося, що створена ним система не була досконалою, оскільки одноосібна влада відкривала можливості для проявів деспотизму і сваволі. Проти цього намагалася боротися сенатська опозиція - спочатку з імператорами династії родичів Августа та його наступника Тиберія - Юліїв - Клавдіїв (до неї належали Калігула (37- 42 рр., убитий через надзвичайну божевільну жорстокість), Клав-дій (41-54 рр., отруєний власною дружиною Агрипіною заради переходу влади до її сина Нерона), Нерон (54-68 рр., його ім'я стало синонімом розбещеної підступності та жорстокості, а життя закінчилося самогубством під час піднятого проти нього повстання), а потім з династії Флавіїв, до якої належали Веспасіан (69- 79 рр.), Тит (79-81 рр.) та Домішай (81-96 рр.).

У ІІ ст. почалися посилені напади на імперію задунайських і зарейнських варварських племен - суттєві симптоми кризи. А в імперії точилася боротьба між "солдатськими'' імператорами, тобто ставлениками армії, та "сенатськими" імператорами - ставлениками сенату. їхнє правління тривало короткий час - від кількох місяців до кількох років. Виявилося, що контроль вад армією - це ключ до влади. Значення війська підвищувалося тим, що постійно точилися війни з варварами. Потребуючи дедалі більше грошей, імператори збільшували податки, а також удавалися до псування монет, що призводило до знецінення грошей і зростання цін.

Соціально-психологічний стан у державі характеризувався надзвичайною складністю. Ніхто не був упевнений у прийдешньому дні. Немилість імператора, пана, позов, наклеп могли миттєво позбавити людину всього, що вона мала, навіть життя. Дехто за таких обставин волів зберегти хоча б духовну свободу, внутрішню незалежність. Крім того, тяжкі настрої пригнічували більшу частину населення. За таких умов йде процес поширення християнства, яке досить швидко набуває прихильності в Римській державі. Це стало однією з примітних культурних революцій в історії людства. Перемога нової релігії виявилася ще видатнішою, оскільки цінності, які вона проповідувала, опонували цінностям класичної античної думки. Видатні античні філософи переважно вчили, що хорошого життя слід шукати в реальному світі. Проголошувалося гасло на кшталт: "Лови момент!", оскільки немає впевненості в завтрашньому дні і немає жодної надії в житті після смерті. Для християн же видимий світ здавався місцем заслання, юдоллю сліз, яку треба пройти, поспішаючи до свого дому на небесах, тобто життя представлялося як паломництво в чужій землі. Як свідчить історія, культурні системи, аби вижити, мали відкривати і проголошувати значення і мету в різноманітних життєвих подіях - і радісних, і сумних. Проте класичні цінності не зачіпали важливих сегментів античного суспільства - рабів, знедолених, підлеглих, невдах. Не дивно, що саме ці жителі імперії шукали сенс свого існування в нових культурних і релігійних рухах. У житті Христа проста людина шукала взірець життя та смерті, якому можна слідувати. Римський уряд після переслідувань, здійснених за наказом Нерона, то гнобив християн, які відмовлялися брати участь в імператорському культі, то залишав їх без уваги.