Розділ «Тема 7. Цивілізації стародавньої Греції»

Після перемоги над азіатськими завойовниками домінуючі позиції в Елладі посіли Афіни. Цьому значною мірою сприяла та обставина, що під час війни з Персією, а саме в 478-477 рр. до н. е. виник союз рівноправних полісів із центром на острові Делос - так званий Делоський морський союз, який дедалі більше підпадав під контроль Афін із їхнім найпотужнішим флотом і пануванням у морській торгівлі. Із плином часу афіняни почали самостійно розпоряджатися союзною скарбницею, одноосібно встановлюючи розміри внесків кожного члена. На землі союзних полісів виводилися афінські колоністи, тобто поступово цей Союз перетворився я&Афінську морську державу, що за часів розквіту нараховувала приблизно 250 полісів. Зовнішньополітичне зміцнення Афін перепліталося із внутрішньополітичними успіхами, що спиралися на розвиток демократії, а також економічне піднесення. Розквіт Афін пов'язаний із діяльністю найвидатнішого діяча часів античності Перикла (490-429 рр. до н. є,). Будучи вихідцем із багатої аристократичної родини, він мав чимало суперників-аристократів, проте в цьому протистоянні його могутнім союзником був простий народ, якому він став надійним захисником. Проте, як підкреслював історик Фукидід, поки Перикл був при владі, він більше контролював маси, ніж давав їм контролювати себе. Це вдавалося йому завдяки силі характеру, ораторській переконливості і репутації фінансової чесності. Перикл уперше одержав визнання в 460-хрр. до н. е., однак його політична першість починається після смерті старшого суперника Кімона в 450 р. до н. е., який був переконаний у необхідності продовження війни з Персією і тісного союзу зі Спартою. Перикл дотримувався протилежного погляду: війна з Персією - минулий конфлікт, а Спарта - майбутня загроза. Оскільки Перикл не був винятком із того правила, що більшість політичних лідерів прагнуть посилити свою державу, він бачив у Спарті єдину силу, яка б могла загрожувати величі Афін.

В Афінах від 487 р. до н. е. архонтів обирали жеребкуванням, тому чоловіки з амбіціями більше не жадали цих посад. Значно вагомішого значення набуло військове командування. У 443 р. до н. е. Перикл став головнокомандувачем, яким залишався 15 років. Він уславився не тільки своїми військовими талантами, які спрямовував на посилення зовнішньополітичного становища рідного поліса, але й діяльністю, що вплинула на внутрішнє життя. З огляду на зміцнення демократичного устрою важливим стало скасування майнового цензу та заміна голосування жеребкуванням при обранні посадових осіб. Відтепер будь-який афінський громадянин одержав право займати будь-яку посаду в державі. Проте повноправним громадянином вважалася людина, чиї обидва батьки були афінянами. Перикл запровадив оплату посадовцям, що дозволило афінській бідноті активніше включитися до політичного життя. Він приклав багато зусиль для ліквідації збитків, що їх завдали перси під час вторгнення. В Афінах розгорнулося грандіозне будівництво - зводилися нові чудові громадські споруди, серед них Парфенон та інші храми на Акрополі. Критики Перикла вважали, що використання грошей із союзницької скарбниці в такий спосіб не є чесним, проте афінянам не хотілося відкидати цей проект, оскільки він давав змогу багатьом з них добре заробити. Перикл прагнув перетворення Афін на провідний культурний центр Еллади. Його друзями були історик Геродот, трагік Софокл, скульптор Фідій. За ініціативи Перикла створили спеціальний фонд, з якого найбідніші громадяни одержували гроші на відвідання театральних вистав. Це теж було виявом могутності держави, яка могла собі таке дозволити.

Зростаюча сила Афін не могла не спричинити занепокоєння в інших полісах, посилюючи внутрішню напругу в еллінській цивілізації. Найпершим опонентом стала Спарта, що сприйняла претензії Афін на першість як виклик. На противагу вона створила Пелопоннеський союз, до якого приєдналися різноформатні поліси - і бідні, і багаті, такі як Коринф і Мегари, що теж обурювалися зростаючим впливом Афін. У 431 р. до н. е. між двома союзами розпочалася запекла війна. Вона тривала 27 років, охопила всю Грецію й одержала назву Пелопоннеської. Це була боротьба за гегемонію між Афінами, що орієнтувалися на демократичні засади й усіляко намагалися підтримати демократичні режими в інших грецьких полісах, та Спартою з її традиційною орієнтацію на олігархічні угруповання. У 404 р. до н. е. спартанське військо, що взяло в облогу Афіни, перемогло. Свою роль відіграли не тільки сильна дисциплінована армія Спарти, але й те, що вона уклала договір зі своїм нещодавнім ворогом - Персією, обіцяючи в обмін на золото віддати їй грецькі міста в Малій Азії. Саме на перські кошти спартанці збудували флот, який переміг афінські морські сили. Однак успіх Спарти виявився нетривалим. Афіни створили другий морський союз, до того ж проти Спарти вели боротьбу Фіви - потужний тогочасний поліс, який у 371 р. до н. е. розбив спартанську армію. Проте союзи розпадалися, колишні союзники перетворювалися на суперників, виснажуючи один одного у запеклих міжусобних війнах, що загалом послабило грецький світ.

УIV ст. до н. е. дедалі більше дає про себе знати криза давньогрецького поліса. Він перетворився на гальмо товарно-грошових відносин, зокрема через досить жорсткий контроль поліса над економічною діяльністю своїх громадян. Відомо, що чимало навіть відомих діячів, таких як Геродот і Сократ, притягалися до суду за розпродаж свого майна і значні витрати на мандри. Полісні принципи перешкоджали значній частині заможних мешканців, які не були повноправними громадянами, вести підприємницьку діяльність, наприклад брати позики, оскільки вони не володіли землею в окрузі. Зміни відбувалися і в політичній сфері. На зміну старому поділу громадян на прихильників олігархії та демократії прийшов новий: тепер громада розпалася на дрібніші угруповання зі своїми особливими інтересами. Кожне з угруповань намагалося спрямувати політику поліса таким чином, щоб це було вигідно саме тому чи іншому угрупованню. Якщо в Афінах боротьба серед громадян переважно проходила у формі запеклих дебатів на народних зборах, судових процесах, вигнанні політичних супротивників через остракізм, то в деяких інших полісах справа доходила до запеклих сутичок, що набували насильницьких форм. Усе це впливало на загальне послаблення еллінської цивілізації.

Ситуацією скористалася північна сусідка - Македонія, що досягла особливої могутності за царювання Філіппа II (359- 336 рр. до н. е.). У 338 р. до н. е. в битві поблизу Беотії його війська перемогли коаліцію греків на чолі з Афінами. Греція підпала під владу Македонії, що продовжувала зміцнюватися. Ще більшої величі вона набула при синові Філіппа П Олександрі Македонському (народився в 356 р. до н. е., царював від 336 до 323 р. до н. е.). У 334 р. до н. е. він вирушив до Азії1 на чолі армії, чверть якої була набрана в Греції. У цьому втілився не так ідеалізм, як раціональний розрахунок. Добірна армія, що залишилася від його батька, потребувала грошей, аби не стати загрозою новому царю, а завоювання їх забезпечували. Олександру було лише 22, і попереду в нього були такі блискучі завоювання, що залишать його ім'я легендою впродовж століть і забезпечать умови для найширшої експансії грецької культури. Його перемоги - знак особливого генія. Досягнення такого масштабу - це більше, ніж результат багатства, вдалих історичних обставин і сліпого детермінізму. Олександр був творчою натурою, проте самозаглибленою і перейнятою пошуками слави. Він поєднував з великим розумом майже безрозсудну відвагу, вірив, що предок його матері - гомерів Ахіллес, намагався його наслідувати, прагнув самоствердження в очах чоловіків і своєї владної матері.

Невеликий історичний період умістив події і розпочав процеси, які визначили хід історії на кілька століть наперед і дали підставу історикам говорити про існування окремої цивілізації - елліністичної. Вона утворилася внаслідок завойовницьких походів Олександра на Схід й об'єднала землі і народи Македонії, Еллади та Великого Сходу. Могутня Ахеменідська держава була переможена. Вирішальними перемогами над персами стали битви при Граніку 334 р. до н. е., Іссі 333 р. до н. е., Гавгамелах 331 р. до н. е. Армія Олександра підкорила землі аж до ріки Інд, внаслідок чого утворилася найбільша на той час монархія. До її складу входили Балканський півострів, острови Егейського моря, Мала Азія, Єгипет, уся Передня Азія, південні райони Середньої і частина Центральної Азії до нижньої течії Інду. Відбулася справжня "зустріч Заходу і Сходу", що позначилося на багатьох аспектах тогочасного життя. Походи Олександра несли водночас і руйнування, і творення. На Схід ринули потоки македонських і грецьких переселенців, які повсюдно встановлювали нові соціальні відносини, засновували нові міста, прокладали шляхи сполучення і поширювали культуру античного світу, у свою чергу вбираючи досягнення давніх цивілізацій. Так, поряд із грецькими богами вшановувалися Ісида й Осиріс, інші східні божества, на честь яких зводилися храми. Проте новоутворена імперія виявилася вкрай неміцною. До її складу входили області, що й економічно, і культурно надто відрізнялися між собою. Олександр захоплював насамперед великі міста і задовольнявся збиранням податків із підкорених областей, що мало змінювало їх життя.

Виникла нова форма соціально-політичної організації - елліністична монархія, що поєднувала в собі елементи східної деспотії, такі як монархічну форму державної влади, постійну армію, централізовану адміністрацію, а також елементи полісного устрою у вигляді міст із приписаною до них сільською територією, збереження органів внутрішнього самоврядування, але при підпорядкуванні верховному правителю. Хоч і вихований Аристотелем, Олександр невдовзі перетворився на справжнього східного деспота, який вимагав, аби на знак покори цілували його сандалію. Він недовго тішився владою у величезній імперії. У 323 р. до н. е., рівно через десять років як залишив Македонію, Олександр помер під час чергового походу у Вавилонії в неповні 33 роки. Існує чимало версій причин смерті молодого і дужого чоловіка: від припущення про його отруєння до того, що виснажений постійною пиятикою організм не витримав лихоманки, спричиненої укусом комахи.

Після смерті Великого Олександра певний час зберігалася фікція єдності держави під номінальною владою Філіппа Аррідея (323-316 рр. до н. е.) і маленького сина Олександра IV. Проте в дійсності вже за згодою у 323 р. до н. е. влада у найважливіших регіонах держави опинилася в руках найвпливовіших полководців померлого царя - діадохів. Антипатр запанував у Македонії та Греції, Лісімах - у Фракії, Птолемей - у Єгипті, Антигон на південному заході Малої Азії. Пердикка, який стояв на чолі головних військових сил і був фактичним регентом, підкорив собі східні сатрапії колишньої Ахеменідської держави. Проте спроба встановити одноосібну владу і поширити її на західні області закінчилася його загибеллю і початком війн діадохів між собою, внаслідок чого пішло подальше дроблення величезної імперії й утворення нових держав. У 309 р. до н. е. син і спадкоємець Олександра Македонського був убитий. Проте на територіях держав, що утворилися на уламках його імперії, тривали процеси, розпочаті за життя великого полководця.

У діяльності діадохів, що керувалися суб'єктивними інтересами, виявлялися врешті-решт об'єктивні тенденції розвитку - потреба у встановленні тісних економічних зв'язків глибинних районів з морським узбережжям, а також між окремими областями. Існувала потреба в розвитку міст як центрів ремесла і торгівлі, в освоєнні нових земель, аби прогодувати зростаюче населення. Кожен з діадохів мав піклуватися про утримання сильної армії як реальної опори своєї влади. Перед кожним стояла проблема взаємодії з місцевим населенням. Панівне становище в суспільствах цих держав посідали елліни. Причому етнічне визначення "еллін" набувало соціального значення саме через надання певних привілеїв. Воно поширювалося на тих осіб, які одержували освіту за грецьким зразком і вели відповідний спосіб життя, незалежно від етнічного походження. У соціально-психологічному складі людини елліністичної цивілізації відбулися значні зміни.

Мінливість внутрішньої та зовнішньої політичної обстановки, поневолення одних і збагачення інших, розвиток рабовласництва та работоргівлі, міграція населення з однієї місцевості в іншу, із сільської до міст і навпаки - усе це призводило до послаблення зв'язків усередині колективу громадян поліса, общинних зв'язків у сільських поселеннях, до зростання індивідуалізму. Поліс уже не міг гарантувати свободу і матеріальний добробут громадянина. Починають набувати дедалі більшого значення особисті зв'язки з представниками правлячих кіл, заступництво можновладців. Поступово від генерації до генерації йде психологічна перебудова: громадянин поліса перетворюється на підданого царя не тільки за формальним статусом, але й за внутрішніми переконаннями.

В елліністичних державах бракувало стабільності, оскільки звичайними були династичні війни, конфлікти між царською адміністрацією та міською знаттю, боротьба міст за повну автономію, виступи низів проти здирницької податкової системи. Ситуація погіршувалася тим, що від ПІ ст. до н. е. молода войовнича римська цивілізація виявляла свій експансіонізм у поетапному завоюванні сусідніх територій, у тому числі і тих, що належали елліністичним державам. Період існування елліністичної цивілізації тривав до того, як у 30 р. н. е. остання з них - Птолемеївський Єгипет, підпала під владу Риму.