Розділ «Тема 7. Цивілізації стародавньої Греції»

На початковому етапі давньогрецької історії царі існували. На підтримку своїй владі вони залучали в ролі ради голів кланів та великих родин свого міста. Проте близько 700 р. до н. е. царі зникли майже в усіх містах і поступилися місцем землевласницьким олігархіям. Імовірно, впливові громадяни більше не воліли коритися будь-якому династичному царюванню. Однак серед грецьких полісів окремо стоїть Спарта - найконсервативніша держава, у якій зберігалася система правління двох царів.

У УШ ст. до н. е. відбувається становлення грецької аристократи - обмеженої групи людей, з великими статками, особливим способом життя і системою цінностей. Вони намагалися повністю поставити під свій контроль пересічних членів соціуму. Проте Аристотель - відомий давньогрецький мислитель - помітив, що зі зростанням кількості громадян у державі зростає і демократія. Це зумовлювалося збільшенням чисельності демосу у лавах збройних сил, чого аристократія ігнорувати не могла. Однією з ознак поліса був збіг політичної та військової організацій. Збройні сили поліса були ополченням громадян. Громадянин-власник водночас був і воїном, який забезпечував недоторканність поліса і своєї власності. Він мав на свої гроші озброїтися і вирушити в похід у разі потреби. У ті часи військова справа не була пов'язана зі значним ризиком. Так, у IV ст. до н. е. - кульмінаційний період давньогрецької історії - втрати воюючої армії складали від 4 до 6 %, тобто зі 100 воїнів, які йшли на війну, гинуло від 4 до 6 осіб. Права громадянина фіксувалися в конституціях, що почали оприлюднюватися від VII ст. до н. е. Цьому сприяло поширення алфавітної писемності, яка виникла на базі фінікійського письма приблизно в 725 р. до н. е. Ці юридичні кодекси, доступні широкій громадськості, надто відрізнялися від соціально-політичної практики стародавніх держав Сходу і були свідченням того, що греки більше не хотіли незаперечно приймати керівництво від тих, хто стояв вище у соціальній ієрархії.

Соціальне протистояння VII ст. до н. е. призвело до появи в багатьох грецьких містах тирани - одноособової влади правителя. Ними були народні ватажки, які згуртували навколо себе маси і кинули виклик правлінню аристократів. Перший відомий тиран - Кипсел, який прийшов до влади у Коринфі в 657 р. до н. е. У той час слово "тиран" не мало сучасного негативного значення жорстокого гнобителя. Тирани займалися упорядкуванням своїх полісів, здійснювали активну зовнішню політику. Звичайно, вони не були носіями демократії, проте допомогли підірвати систему, у якій народження в аристократичній родині розглядалося як перепустка до управління. Головним критерієм стають особисті здібності та військові успіхи. Парадоксально, але тирани у дуже своєрідний спосіб проклали шлях до самоуправління поліса. Пересічні громадяни, які виграли від цієї політики, спершу підтримували тиранів, проте згодом, коли загроза з боку аристократії ослабла, поступово прийшли до усвідомлення непотрібності тиранічного режиму. Тобто тирани пробудили бажання людей самим вирішувати свої проблеми. Це стало надзвичайним явищем порівняно із стародавніми монархіями Сходу. Народ вдався до здійснення самоуправління через виборних посадових осіб, над якими стояла воля народних зборів.

Між полісами існувала достатня схожість, аби дати загальну картину економічних умов їх існування. Основним засобом підтримки життя було сільське господарство, проте його ведення було досить складним заняттям, про що йшлося вище. Оскільки землеволодіння вважалося запорукою громадянських прав, то греки дивилися дещо зверхньо на торгівлю і ремесла, що певною мірою затримувало технологічний прогрес. Деякі міста, такі як Афіни, Коринф, Епідавр й інші, були центрами торгівлі, проте вони часто знаходилися в руках іноземців, які постійно там мешкали, а не громадян. Серед майстрів також нараховувалося чимало чужинців. Наприклад, із 71 будівельника, що зводили чудовий храм Ерехтейон, не менше ніж 35 були іноземці. Грецьке виробництво не на багато виходило за межі домашнього господарства. Підвищити його продуктивність можна було тільки за рахунок нових робочих рук. Ремісники мали по кілька підручних рабів, а у великих майстернях працювали десятки рабів. Греція відрізнялася від Риму тим, що не залучала великі маси рабів до ведення сільського господарства. У великій кількості вони працювали лише у шахтах та каменоломнях. Афінський воєначальник Шкій мав тисячу рабів, яких він віддавав за плату на таку роботу. Особливо багато рабів перебувало на срібних копальнях поблизу Афін. Умови праці - жахливі: раби лежали на спині у вузьких проходах, копирсаючи породу і вдихаючи пил. Не дивно, що вони намагалися при першій нагоді втекти. Проте таких потужних повстань рабів, які згодом відбулися в Римі, у Греції не зафіксовано. Ставлення греків до рабів було не таким жорстоким, як у римлян. Як писав Ксенофонт, людина купує раба як помічника в роботі. Рабство - одне із дискусійних питань в історії людства, адже воно існувало в різних суспільствах у різні часи, і навіть зараз це явище повністю не зникло. У Стародавньому світі воно розглядалося як цілком припустиме. Аристотель пояснював, що рабство - продукт природи, яка поділила все людство на природжених панів і рабів. До останніх він відносив варварів. Раби походили з полонених, інколи крадених людей і навіть проданих дітей. У варварів полонених або вбивали, або з'їдали. Запровадження рабства наклало заборону на вбивство полонених і канібалізм. Однак цивілізуючий вплив рабства не слід перебільшувати. Раб не мав імені, тільки прізвисько, не мав власності, не мав жодних прав, навіть на шлюб, його могли продати, подарувати як якусь річ. Щодо поширеності рабства та його ефективності між істориками тривають суперечки. Деякі вважають, що воно відігравало провідну роль в економіці Стародавньої Греції, інші оцінюють її як незначну. Стосовно кількісних показників, то можна навести такі цифри: у період розквіту в найдемократичніших Афінах нараховувалося понад 350 тис. рабів, при тому що громадян - 45 тис.

Попри те, що навіть селянин з невеликою ділянкою землі міг мати одного-двох рабів, а його дружина - помічницю по домогосподарству, грецький спосіб життя був досить скромним. У полісі навіть багатії мали побут менш розкішний, ніж єгипетські вельможі. Для простих людей - розкоші недоступні. Сніданок, якщо був, обмежувався шматком хліба, змащеним оливковою олією. М'ясо - тільки по святах. Протеїнами забезпечувала риба, в ролі рідкісних солодощів - мед. Будинки відрізнялися простотою. Греки могли жити на невеликий прибуток. У V ст. до н. е. кваліфікований працівник міг одержувати одну драхму на день (за неї можна було купити вівцю). За 180 драхм упродовж року могло жити подружжя. Греки не працювали надто важко, аби заробити на прожиття. Вони мали багато вільного часу, якщо враховувати участь у справах рабів, а також сезонний характер грецького господарства. Дозвілля греки проводили в основному у громадських місцях, що залишається провідною рисою способу життя в сучасній Греції. Усе життя - релігійне, культурне, економічне, соціальне в давнину зосереджувалося в місті. Суворість грецької домівки врівноважувалася чудовим оздобленням громадських споруд. Усі громадяни проводили своє життя у спілкуванні з іншими. Існував культ поліса, що автоматично означав культ кожного громадянина. Замкнену людину називали "ідіот", що в перекладі означає "відособлений громадянин"f і звідси походить сучасне слово "ідіот" щодо людини, яка не може спілкуватися з іншими. Грецькі міста-держави дозволяли своїм жителям більшу соціальну мобільність, ніж східні царства, і не характеризувалися жорсткими межами між людьми, які формують різні соціальні верстви, не кажучи про касти. Хоча деякі багаті родини землевласників мали більший вплив, проте нові гроші могли вивести на перший план багатьох людей, не шляхетних за народженням.

Приблизно половину населення полісів становили жінки. Оскільки історичні джерела творилися чоловіками, то це ускладнює визначення реального становища жіноцтва в давньогрецькому суспільстві. За Гомером, жінки правлячого класу мали значну свободу та повагу, прикладом чого вважається дружина Одіссея Пенелопа, що підтримувала правління в його відсутність і була прикладом мудрості та вірності. Із цим важко погодитися, оскільки її змушували вийти заміж усупереч її волі. З іншого боку, серед найшановніших божеств - кілька жіночих постатей. Афіну поважали за її войовничу натуру і вклонялися як покровительці найпотужнішого поліса. Серед усіх богів у скульптурах, рельєфах та фресках найчастіше зображали богиню кохання Афродіту.

Грецьке суспільство було чоловічим суспільством. Жінки громадянських прав не мали, не брали участі у голосуванні, тобто не відігравали жодної ролі в політичному житті. Грецька сім'я - суворо патріархальна. її головою був чоловік - батько. Він мав повну владу над дружиною, дітьми, слугами і рабами. У його руках перебували життя і смерть домочадців. За провину він міг продати будь-кого в рабство. Жінка не мала права на майно. Єдиною річчю, яка їй належала, була прядка, яку клали з нею в домовину. Жінки мешкали на жіночій половині будинку - гінекеї, виходити з якої без дозволу чоловіків вони не сміли. Без супроводу чоловіка жінка не могла з'являтися на вулиці. Шлюби влаштовувалися батьками. Показовим е опис із твору "Економікус" Ксенофонта, де виховання юної дружини (дівчата зазвичай видавалися заміж у віці 14 років за чоловіків на 10 років старших за них) подається так, наче йдеться про приручення слухняної тварини. Головними чеснотами жінки вважалися скромність і мовчазність. Якщо чоловік умирав, то його місце головного розпорядника займав старший син. Якщо синів не було, то майно переходило до доньки, але її видавали заміж за найближчого родича чоловічої статі. Таким чином вона виступала в ролі передавача майна від одного чоловіка до іншого. Мета полягала у збереженні майна в родині. Головним призначенням жінки вважалося ведення домашнього господарства, хоча воно часто перекладалося на рабів. Біднішим жінкам, крім ведення домашнього господарства, доводилося працювати швачками, годувальницями, ринковими торговками і навіть повіями. Витончені незаміжні жінки могли бути гетерами і брати участь у громадських справах чоловіків. Найвідоміша серед них - Аспазія, що стала подругою видатного правителя Афін Перикла. Проте становище жінок відрізнялося в різних полісах, зокрема досить вільно себе почували спартанки. Це так вразило видатного філософа Платона, що він у своєму проекті ідеальної держави під назвою "Республіка" особливо наполягав на одержанні жінками освіти нарівні із чоловіками.

Грецький світ ніколи не був єдиним політичним цілим, вія складався з великої кількості цілком самостійних держав, які могли вступати в союзи, зазвичай добровільно (але траплялося, і під примусом), вести між собою війни й укладати мир. Серед грецьких полісів існувало два найпотужніших центри - Спарта й Афіни. Виникнувши у X ст. до н. е. з поселення, що об'єднало п'ять невеликих селищ на півдні Пелопоннеського півострова, у долині ріки Еврот, Спарта перетворилася на лідера дорійських держав на Пелопоннесі шляхом встановлення і дотримання жорсткої політичної системи, що робила кожного громадянина непохитним слугою держави. Ціною придушення художнього і літературного розвитку вона встановила воєнний стандарт для всіх інших греків. Мілітаризм Спарти став відповіддю на загальну проблему грецьких полісів - перенаселення. Замість розселення по колоніях для зменшення цього тиску Спарта в ході двох кривавих війн VIII-VII ст. до н. е. підкорила народ Мессенії - країни, що знаходилася на заході. її територію разом із мешканцями поділили між спартанськими воїнами, надавши наділи для продовольчого забезпечення. Однак самі спартанці виробничою діяльністю не займалися. Спартанські землевласники присвячували життя постійним військовим тренуванням, аби зберігати контроль над мессенцями, що обробляли для них землю. Населення Спарти суворо поділялося на певні категорії. Тільки ті, хто мав доведено чисте походження, вважалися повноправними спартанськими громадянами - спартіатами. У цій групі всі чоловіки вважалися рівними між собою і перед законом. Звичайно, довершену рівність важко зберігати, навіть якщо вона передбачена звичаєм та законом, тому існували групи фаворитів, яким легше було досягати громадських посад.

Саме місто оточувалося самоуправними селищами, чиї мешканці займалися ремеслами, торгівлею, мали виставляти невеликі контингенти до складу військового ополчення. Вони називалися перієки (у пер. ті, що живуть навкруги). За тими чи іншими причинами вони не увійшли до складу вищої верстви - "общини рівних", тобто вважалися громадянами нижчого ґатунку. Ще нижче стояли ілоти - більшою частиною підкорені мессенці. Для них не передбачалося прав, тобто вони вважалися рабами держави, але їх заборонялося продавати або купувати. їхнє становище було тяжким, тому в 650 р. до н. е. ілоти повстали. Повстання зазнало поразки. У відповідь спартанці зробили свою армію ще сильнішою, а конституцію - жорсткішою. Ця конституція приписується законодавцю Лікургу. Попри сильний авторитаризм у вій присутня дещиця демократії.

Здавна в Спарті правили два царі-воєначальники. Характер діархії зумовлювався тим, що однією царською династією була архейська, а іншою - дорійська. Обидва царі належали до складу ради старійшин - геруссії, до якої ще входили 28 виборних старців-геронтів, не молодших 60 років. Геруссія готувала закони, водночас була верховним судовим органом і вищою військовою радою. Народні збори (апелла) включали кожного чоловіка, старшого 30 років (вік повноліття в Спарті), який міг довести походження від повноправних спартанських громадян. Повноваження народних зборів були обмеженими: вони не мали законодавчої ініціативи і тільки голосували за ті пропозиції, які виносилися геруссією. Голосування відбувалося в архаїчний спосіб: спеціальна комісія за шумом і криком визначала, чи проголосували збори "за" чи "проти*. Заради гарантії від надмірного народного контролю правителі могли розпустити народні збори, якщо ті виносили "неправильне рішення". Проте і верховна влада підпадала під певний контроль. Його здійснювали п'ять ефорів (наглядачів), які мали наглядати за діяльністю царів і геруссії. Вони обиралися щорічно від кожного із п'яти спартанських поселень, і кожен спартіат міг бути висунутим на цю посаду. Ефори користувалися найвищою контролюючою владою (мали право притягати до відповідальності навіть геронтів і царів), слідкували за виконанням законів держави і правил спартанського способу життя.

Спартанці жили в однакових скромних помешканнях, носили однаковий простий одяг, позбавлений прикрас. Чоловіки присвячували більшу частину життя військовій службі. Тренування починалися в отроцтві. Спартанські воїни жили і харчувалися разом (кожен мав вносити свою частку продовольством і грішми), а їхня військова дисципліна наближалася до садизму. Головна мета полягала в тому, аби зробити з людини мужнього, витривалого воїна. Як випробування мужності юнаків змушували обходитися без їжі та притулку і жорстоко шмагали за найменшу провину, інколи до смерті. Хлопчиків привчали красти, причому злочином вважалося бути пійманим. Спартанки, чия краса захоплювала інших греків, також вели життя, незвичне для сусідів. Військові інститути Спарти відіграли вирішальну роль у формуванні соціальної практики, оскільки держава потребувала сильних матерів для своїх воїнів. Навіть шлюбні обряди віддзеркалювали вплив спартанської дисципліни. Шлюбу передувало викрадення, нехай і символічне, але воно відображало стан війни. Потім дружки коротко стригли наречену, що символізувало її входження у суспільство, де цінувалися чоловічі якості. На відміну від традицій інших грецьких полісів, де дівчат тримали осторонь хлопчиків, у Спарті дівчата брали участь в іграх, знов таки заради фізичного загартовування. Якщо шлюб виявлявся бездітним, то спартанка могла зачати від чоловіка, який не був з нею одруженим. Діти не обов'язково знали, хто насправді їхній батько. Ці звичаї мали поповнювати лави війська, але інші греки, зокрема Аристотель, засуджували таку практику. На відміну від інших грекинь, спартанські жінки мали своє майно і володіли двома п'ятими землі, що припадала на сім'ю.

Спарта відокремлювалася від інших грецьких полісів двома гірськими грядами. Ця географічна ізоляція навмисне посилювалася державою. Як писав історик Ксенофонт, спартанцям не можна було їздити за кордон, "аби громадяни не заражувалися від чужинців легковажністю". Необхідність перебування чоловіків у полісі ускладнювала залучення спартанців до міжнародної торгівлі. Відома лише одна спартанська колонія, що знаходилася на місці сучасного міста Таранто в Італії. Зовнішня торгівля ускладнювалася ще й тим, що в Спарті були гроші із заліза, які не мали власної цінності, а золоті і срібні монети були вилучені з обігу. Ймовірно, що подібна ізоляція у поєднанні із суворістю військового побуту породила особливу спартанську манеру висловлюватися, що зветься лаконічною за назвою навколишньої Лаконської долини. Лаконізм означає надзвичайну небагатослівність. Ізоляція також відрізала спартанців від нових ідей, які могли б сприяти творчості. Спартанці не культивували філософські дебати або історичні описи. Хоча вони виготовляли чудову кераміку, воєнний дух не забезпечував належну атмосферу для загального розвитку мистецтв. Як би не оцінювали принципи спартанського суспільства сучасники і наступники, слід визнати, що режим успішно зберігав себе. Громадяни були суверенними в питаннях війни і миру, і коли вони обирали війну, то це було їх власним приреченням. Для решти греків Спарта стала символом затятості і сили.

Конкурентом Спарти у морі грецьких полісів були Афіни - головне місто Аттики - землі, розташованої на півдні Балканського півострова. Населення Аттики поступово об'єдналося навколо цього центру, сприяючи піднесенню його могутності. Місцерозташування, з одного боку, характеризувалося багатством корисних копалин (сріблом, мармуром, глиною), проте з іншого, не дуже вигідними для сільського господарства землями - землеробство було можливе лише в нечисленних долинах. Головним джерелом сили та багатства стали торгівля та кораблебудування. Афіни знаходилися біля зручної гавані Пірей і швидко перетворилися на портове місто, що сприяло розвитку економіки та культури. Створивши найпотужніший в Елладі флот, афіняни вели активну торгівлю з іншими країнами, а особливо зі своїми колоніями, перепродуючи товари іншим полісам. Отже, розширення впливу не супроводжувалося підкоренням жителів навколишніх місцевостей і не створювалася проблема стримування маси озлоблених підданих, яку мали спартанці. Разом із тим політична історія Афін - найбагатша та найрізноманітніша з усіх міст-держав Стародавньої Греції.

Деякий час, як і в інших полісах Еллади, в Афінах правив цар. При ньому існувала рада старійшин, відома як ареопаг за назвою одного з пагорбів міста. Коли монархія закінчилася, то приблизно від 683 р. до н. е. поліс став управлятися спочатку трьома, а згодом дев'ятьма архонтами, або адміністраторами. Спочатку архонти походили з родовитих сімей. Вони обиралися щорічно народними зборами дорослих чоловіків. По закінченні річного терміну перебування на посаді архонти ставали постійними членами ареопагу. Таким чином ареопаг щорічно поповнювався 9 членами із досвідом високопосадової діяльності і досяг чисельності у 300 осіб. Оскільки він формувався із старших чоловіків із постійним членством, то вплив його на ведення громадських справ був більшим, ніж влада архонтів.

Політичне життя Афін характеризується постійними змінами і сильною турбулентністю. Перше повідомлення про велику реформу належить до 621 р. до н. е., коли архонт Драконт оприлюднив закон про вбивство. За ним визнавалася відповідальність держави, а не родини жертви в покаранні злочинця. У такий спосіб передбачалося запобігання кревній помсті. Каральні функції передавалися ареопагу. Уводилася відмінність між навмисним і ненавмисним убивством, що саме по собі є важливим, оскільки раніше будь-яке вбивство розглядалося як те, що компрометує спільноту перед богами. Були запроваджені й інші закони, що передбачали дуже жорстокі покарання. Страчували не тільки за крадіжку, підпал, навмисне вбивство, але й за незначні злочини (потім вираз "драконівські закони" став синонімом надзвичайно жорстоких заходів). Драконт здійснив першу в історії еллінської цивілізації кодифікацію права. Закони стали надбанням усіх, а кодифікація законів обмежувала сваволю судових вироків.

Близько 600 р. до н. е. Аттику охопила серйозна сільськогосподарська криза, коли зростаюче населення дедалі менше могло прогодуватися із доступної землі. У неврожайні роки деякі селяни почали одержувати додаткове продовольство, закладаючи частину врожаю наступного року. Закладаючи дедалі більше і більше врожаю, вони врешті-решт стали віддавати в забезпечення боргу власну землю. Деякі з них, втративши землю, перетворилися на орендарів із виплатою частини врожаю. Якщо вони не могли здійснити виплат, то кредитори мали перетворити їх на рабів.

Обурення розорених селян зростало і могло призвести до повстання та насильства, якщо б афіняни не спромоглися розв'язати проблему мирним шляхом. Велику роль у цьому відіграли реформи Солона - збіднілого аристократа, обраного в 594 р. до н. е. архонтом із правом законодавчої діяльності. Найважливішою з його реформ стала сісахфія ("страхування ярма"). Знаючи, що навряд чи бідні селяни колись виплатять свої борги, Солон вдався до най простішого заходу: він скасував усі їхні борги. Завдяки цьому селяни, які через борги перетворилися на орендарів власної землі, відновили свій статус землевласників. Водночас заборонялося перетворювати афінян у рабів за борги. Соціальне напруження послабшало, усунулася загроза громадянської війни. Солон скасував закони Драконта, крім тих, що стосувалися вбивств. Велике значення мали й ті нововведення, що підривали панівне політичне становище знаті: відтоді обсяг політичних прав зумовлювався не походженням, а розмірами майна. На основі прибутків з землі все населення поділялося на чотири майнові розряди. Члени перших трьох вищих верств могли обиратися на громадські посади. Представники четвертої - прості селяни і робітники, що становили приблизно половину населення, могли голосувати на народних зборах, згодом навіть засідати в суді присяжних. Солонова система обрання посадовців свідчить про важливість землеволодіння в ранніх Афінах, оскільки виключала з політичного процесу тих, хто землею не володів, навіть заможних ремісників і торговців. Історичне значення нової системи полягало у скасуванні привілеїв, заснованих на народженні. Члени нових сімей могли просунутися соціальними сходинками в економічному плані й отримати провідні посади, незалежно від походження. Важливість реформ Солона полягає в тому, що він виходив з інтересів усієї держави, а також уперше підійшов до простого люду як до групи із власними виправданими відчаями та бідами, і сміливе розв'язав їх. Подібне соціальне посередництво не зустрічалося в жодному з давньосхідних царств. А в історії еллінської цивілізації реформи Солона посилили демократичну тенденцію.

Однак гуманне законодавство Солона не поклало край сільськогосподарській кризі. Звільнення селян з кабали не забезпечувало їм достатньої кількості харчів. Голодні орендарі перетворилися на голодних вільних громадян, невдоволення не зникло. У цьому побачив свій шанс родич Солона за материнською лінією Шсістрат - афінський воєначальник, підтримуваний селянами. У 561 р. до н. е. він з'явився в Афінах, демонструючи рани, що начебто йому нанесли вороги. Його прихильники поставили перед народними зборами вимогу забезпечити їхньому ватажку охорону. За допомогою наданих охоронців і симпатинів Шсістрат захопив Акрополь і почав правити як тиран. Хоча його викидали з міста двічі, та він знову повертався і здійснював тиранічне правління до смерті у 528 р. до н. е., після чого влада до 510 р. до н. е. перебувала в руках його синів. Постать Пісістрата цілком відповідала тогочасній моделі грецького тирана. Оскільки значна підтримка надійшла від знедолених, то він віддячив їм земельними наділами з тих земельних масивів, що були конфісковані в опонуючих йому багатих аристократів. В умовах економічної кризи тиран намагався поліпшити долю бідних, заохочуючи розвиток виробництва та торгівлі. Саме під його правлінням Афіни перетворилися на важливий торговельний центр Стародавньої Греції. Щоб посилити підтримку своєї політики, Пісістрат ініціював насичену програму громадських робіт, насамперед будівництво нових храмів. Він запровадив в Афінах щорічний фестиваль на честь бога Діоніса і підтримував змагання у драмі на цих святах, чим відкрив шлях розвитку афінської трагедії в наступному столітті. За наступників Пісістрата тиранічний режим упав. У 509- 507 рр. до н. е. здійснюються реформи під керівництвом Клісфена, що остаточно затвердили демократичний лад в Афінах. Найважливіша з них - реформа виборчого права, за якою всі громадяни, незалежно від свого майнового становища, одержували рівні політичні права. Також здійснювалися територіальні зміни, внаслідок яких вплив аристократії був остаточно підірваний1. Запроваджувався "суд черепків", або остракізм. Рішення народних зборів виносилося на основі голосування громадян, які на глиняних черепках писали ім'я того, кого вважали небезпечним для демократичного устрою. Якщо набиралося б тис. черепків з іменем однієї особи, то вона мала впродовж 10 днів залишити місто. Через певний час людина могла повернутися до свого поліса, тому за нею зберігалося її майно та права.

Наприкінці VI ст. до н. е. в багатьох грецьких полісах влада родової аристократії та пережитки родового ладу були усунені, завдяки чому прискорено розвивалися економіка, соціальні процеси, культура. Проте вже на початку V ст. до н. е. й Афінам, й усім іншим грецьким полісам кинули виклик традиційні деспотії

Сходу в особі Ахеменідської (Персидської) держави - супердержави тих часів. її царі - Кір П, Камбіз II, Дарій І на межі VI і V ст. до н. е. продовжили активну загарбницьку політику своїх попередників. Приводом для війни послужило повстання грецьких міст Малої Азії на чолі з Мілетом проти домінування персів у 500 р. до н. е. Нерівна боротьба тривала п'ять років і завершилася поразкою греків. Оскільки кілька полісів з інших регіонів, насамперед Афіни та Еретрія (з острова Евбея), надавали допомогу повсталим, то перси скористалися цим як приводом для того, аби посилити свій тиск на Захід. У 490 р. до н. е. перське військо висадилося поблизу міста Марафон, проте, зазнавши поразки, повернулося додому. У 480 р. до н. е. величезна перська армія на чолі з царем Ксерксом знову вдерлася в материкову Грецію. Частина полісів визнала владу персів, інші обрали нейтралітет. Решта, на чолі зі Спартою й Афінами, вирішили боротися за свою свободу. Попри героїчний опір загону спартанців на чолі з царем Леонідом у Фермопільській ущелині, персам удалося прорватися до Центральної Греції. Перси пройшли всією Аттикою, руйнуючи все на своєму шляху. Населення Афін утекло, перси захопили місто і спалили його. Однак у тому ж році афіняни виграли морську битву поблизу острова Саламін, оскільки раніше побудували потужний флот. Саламінська баталія стала однією з найважливіших в історії. Вона надихнула греків діяти в напрямі остаточного витіснення персів назад. Наступного року перське сухопутне військо зазнало поразки у двобої поблизу селища Платеї, коли із 50 тис. перських вояків вижило лише кілька тисяч. Від того моменту звільнення Греції стало невідворотним. Греки виграли кілька битв, звільняючи одну територію за іншою. Останні розрахунки з Персією закінчив Олександр Македонський, коли розгромив її військо в кількох битвах. Проте ще раніше грецькі поліси відкинули свого найстрашнішого ворога. Вони дуже пишалися своєю перемогою і вважали, що перемогу їм дала свобода, а перси ж зазнали поразки через те, що всі вони були підданими, тобто рабами свого царя. Якщо Греція стала б однією із сатрапій Персії, то невідомо, як би відбувався подальший історичний розвиток, який урешті-решт привів до виникнення європейської, усієї західної цивілізації.