Розділ «Тема 3. Цивілізація стародавнього Єгипту»

За свою поведінку впродовж життя, як вірили стародавні єгиптяни, їм доведеться відповідати на посмертному суді в бога Озиріса. Можна зробити висновок, що у своєму житті вони керувалися певними встановленими моральними принципами співіснування. Відступити від моральних норм означало приректи себе на жалюгідне існування в потойбічному світі.

Ідеї про життя після смерті були частиною складних, часом суперечливих релігійних вірувань древніх єгиптян, на які сильний вплив мало оточуюче середовище. Єгипетський клімат є таким стабільним, що всі зміни циклічні і регулярні. Хоча літня спека запікає землю, усе ж Ніл завжди розливається і відроджує її. Сухе повітря зберігає багато з того, що приречене на розпад за багатьох інших кліматичних умов. Таким чином, у Єгипті панував дух постійності, а минуле відрізнялося від теперішнього ненабагато.

Цей циклічний ритм пронизував і релігійні вірування. Згідно з ними, Озиріс, бог родючості, за асоціацією з Нілом, умирає щороку. І кожного року його дружина Ісида повертає його до життя (тема воскресіння після смерті із цієї гарної легенди пізніше повторювалася в таїнствах, присутніх в інших релігіях, зокрема у християнській). Осиріс став царем мертвих, який, за стародавніми віруваннями, зважував людське серце кожного небіжчика заради визначення, чи справедливо людина жила, аби заслужити на вічне життя після смерті. Опіку Осиріса над мертвими розділив Анубіс - шакалоголовий бог, який щорічно допомагав Ісиді відродити Осиріса. Анубіс був богом муміфікації - важливої частини поховальних обрядів.

На відміну від інших народів єгиптяни вірили в можливість приємного існування в потойбічному світі, тому приділяли величезну увагу підготовці того, що може знадобитися "після життя". Здавна єгиптяни ховали своїх померлих не у просякнутих вологою землях долини Нілу, а на краю сусідніх пустель, де загорнуті в циновки трупи упродовж тривалого часу залишалися майже в незмінному вигляді, бо пісок висушував їх. Вірогідно, це сприяло появі вірування в те, що загробне життя душі можливе лише за умов збереженості тіла. Невидимий двійник видимої людини - її душа - може повертатися до тіла, а гине тоді, коли їй немає куди повернутися. Для збереження тіла небіжчика від тління було розроблено складну процедуру бальзамування і виготовлення мумії. Мумії вважалися помешканням для "ка", аналога душі. За описом, залишеним давньогрецьким письменником Діодором, датованим І ст. н. е., коли цар помирав, на всю країну накладався траур на 72 доби. Така тривалість зумовлювалася тривалістю технології бальзамування. Наприклад, тільки у спеціальному лужному розчині майбутня мумія мала знаходитися рівно 40 діб. Крім того є чимало інших операцій, які повинні зберегти плоть від тління. Серед них - витягування внутрішніх органів і переміщення їх в особливі посудини, заливання в тіло особливих смол, обмотування у довжелезні сувої тканини, просякнутої необхідними розчинами, які мали завадити тлінню, накладання на обличчя особливої маски і вкладання мумії в один чи кілька саркофагів. Саму мумію переміщували у спеціальну усипальню, на зведення якої витрачалося більше коштів, ніж на звичайний житловий будинок. Найвеличнішими усипальнями в історії людства стали піраміди Стародавнього Єгипту, які, як вважається більшістю дослідників і не дослідників, побудовані для поховання верховних правителів держави - фараонів.

Фараоном єгиптяни називали свого царя. Слово походить від пер'о - у перекладі великий дім. Ім'я та титул єгипетського царя вважалися священними, і тому без вагомої потреби їх не називали, натомість казали алегорично. Під його владою відбулося досить швидке політичне об'єднання країни, чому значною мірою сприяла географічна єдність Єгипту. Важлива обставина - на відміну від Шумеру, Єгипту було простіше перейти до управління великими територіями, бо тут не існувало міст-держав, як у Месопотамії на світанку цивілізації. Єгипетські первинні "міста" були радше ринковими майданами селян, а основою утворення пізніших провінцій стали землеробські общини. Хоча Єгипет політично об'єднався на сім століть раніше, усе ж упродовж тривалого часу і пізніше він мав дуже обмежений досвід міського життя. 8 огляду на те, що вплив міст не був таким сильним, як у Месопотамії, переважну більшість населення становили сільські мешканці, які використовували міста та храми як ритуальні центри, а не місця проживання. Стародавній Єгипет був країною селищ, невеликих торгових міст і небагатьох культових й адміністративних центрів, таких як Фіви та Мемфіс.

На зорі своєї історії Єгипет складався з окремих областей або номів, які врешті-решт об'єдналися у два царства - Верхнє (Нільська долина) і Нижнє (дельта Нілу). Після звичайної для тих часів тривалої війни перемогло Верхнє царство. Подробиці об'єднавчого процесу вкриті мороком, але відомо, що створити єдине царство спромігся правитель на ім'я Мін (грец. Менее) приблизно у 3000 р. до н. е. Щоправда, збереглися перекази про "початок" і "кінець". Оповідають, що власні собаки загнали Міна до озера Мерідо, що лежало поблизу Шла. Там би він і загинув, але крокодил узяв його у свою пащу і переніс на інший берег. На місці, де цар ступив на суходіл, він на знак свого порятунку заснував місто і наказав ушановувати в ньому крокодилів (у єгипетській релігії, як пережиток тотемізму, існувало чимало культів тварин, птахів і навіть рослин). Міцні греблі захищали головне місто об'єднаної держави - Мемфіс - від розливів Нілу. їх теж наказав побудувати перший правитель. Проте ріка помстилася тому, хто її спробував підкорити: після 60-річного царювання старого фараона затягнув у воду бегемот. Слід звернути увагу на те, що залишилося зображення Міна, коли він копав канал. Це свідчить про те, що головною функцією правителя було керівництво господарським життям країни. Вважалося, що саме фараон контролює щорічний підйом і падіння води в Нілі, тобто саме життя. Перші ритуали були пов'язані із землеробством: родючістю землі, іригацією та освоєнням нових ділянок.

Мін заснував першу правлячу династію, після чого древні єгиптяни ділили свою історію за династіями, яких було 31. Згодом єгиптологи поділили її на періоди, першим з яких було Раннє царство (XXX-XXVIII ст. до н. е.), на нього припадає правління двох династій. Уже за часів царів першої династії єгиптяни почали просуватися за межі своєї країни, а за часів фараона другої династії Хасехема відбулося остаточне об'єднання країни в централізовану державу. Фараон став фокусом релігійного та політичного життя, верховним розпорядником багатств, ресурсів і людей усього Єгипту. Влада фараона була такою, що єгиптяни вважали його людським втіленням бога-сокола Гора. Зв'язок між фараоном і богом Тором був дуже важливим. З одного боку, Гор був сином Осиріса - царя мертвих, що означало: фараон - живий бог на землі, він ставав одним цілим з Осирісом після смерті. З іншого боку, фараон відігравав роль не просто посередника між богами і єгипетським народом. Він був силою, що забезпечувала інтеграцію між богами і людьми, між природою і суспільством, тобто тією силою, яка забезпечувала мир і розквіт землям Нілу. Таким чином, фараон став гарантом для свого народу, запорукою того, що боги Єгипту, на відміну від богів Месопотамії, піклувалися про своїх людей.

У XXVII ст. до н. е. (приблизно від 2660 р. до н. е.) починається період Древнього царства, що тривав до XXII ст. до н. е. (2180 р. до н. е.). У цей час єгипетські царі третьої - шостої династій ведуть постійні війни. У їхніх руках сконцентровано колосальну владу, економічною основою якої були величезні земельні фонди, ресурси робочої сили та продуктів харчування. Держава набувала характеру типової східної деспотії із розгалуженим бюрократичним апаратом. На нижній сходинці соціально-економічної ієрархії стояв простий люд - селяни, ремісники, раби - який перебував у цілковитій покорі у жорстоких і жадібних чиновників. Ніхто не радів приходу податківця. По-перше, через необхідність віддати приблизно п'яту частку врожаю, по-друге, фіскали часто поводилися дуже брутально. З іншого боку, кожний, як би низько він не стояв у системі соціальної стратифікації, мав право апеляції. Це відобразилося в одному з найулюбленіших давньоєгипетських переказів - про красномовного селянина. Героя оповіді Хунанупа пограбував слуга чиновника, а скаржитися постраждалий мав самому тому чиновнику. Коли той відклав своє рішення, Хунануп відкрито звинуватив його в нехтуванні посадовими обов'язками. Сам фараон, як розповідається, звелів чиновнику віддати належне позивачу, і справу вирішили на користь селянина. Це свідчить про те, що доля кожного чиновника перебувала цілковито в руках фараона. Чиновник, який не виконав своє завдання, міг втратити все, навіть його діти ставали прислужниками. Тому він був зацікавлений, аби його підлеглі ревно і ретельно виконували свою роботу, оскільки його становище, часом і саме життя, залежало від хорошої праці його підлеглих. їхніх дітей вищий чиновник брав до себе на роботу лише після переконання, що ті мають необхідну підготовку. Подальше просування молодого чиновника кар'єрними сходинками визначалося Його здібностями і знаннями.

Слід підкреслити, що великим вододілом у давньоєгипетському суспільстві була освіта: воно поділялося на людей освічених, які могли потрапити на державну службу, і решту. Серед самих чиновників значення мали не тільки їх майнові відмінності, а, насамперед, рівень їхньої освіченості. Одержання освіти у школах, що існували при храмах, було справою дуже нелегкою. Навчання тривало 12 років. Передусім учили читати, писати і рахувати. Простий люд залишався неписьменним. Серед чиновників ставлення до освіти було іншим, адже за тих часів фараони роздавали посади і титули своїм наближеним за заслуги перед державою. Ці посади і титули гарантувалися на все життя і навіть залишалися в родині назавжди, бо переходили у спадок. Проте цього не траплялося, якщо людина поводилася негідно, або якщо спадкоємець не мав належної підготовки. До навчання людей, яким належало займатися управлінням державою, будівництвом, лікуванням, у староєгипетській цивілізації підходили дуже серйозно. Чиновники мали справно вести облік усього зібраного на полях і виробленого в майстернях, перерозподіляти його, творити закони, доводити до відома людей накази фараона і досягати їх виконання, вести судові справи, оформлювати шлюбні контракти, керувати роботами на іригаційній системі й на будівництві тощо.

Періоду Древнього царства притаманний стрімкий розвиток кам'яного будівництва, кульмінацією якого стало зведення славетних пірамід. Це - єдине із класичного переліку див світу, що збереглося до наших днів. На плато на захід від Нілу, поблизу Гізи височать три головні Великі піраміди. Першу з них побудовано за наказом фараона Хуфу (грец. Хеопс), другу - його сина або брата Хафра (або Хефрена), третю - онука Менкаура (Мікеріна). Однак слід зазначити, що було зведено пірамід набагато більше різного розміру: у наш час їх відкрито трохи менше сотні. Піраміди будувалися з XVIII до XVI ст., до н. е. Гранична простота в поєднанні з гігантськими розмірами і досі справляє вражаюче відчуття величності та вічності. Арабський письменник, який жив у XIII ст. записав: "Усе на землі боїться часу, а час боїться пірамід". Дехто стверджує, що час усередині пірамід має свій рух, що піраміди мали зупинити час тління тіл фараонів, там похованих. З іншого боку, саме за допомогою пірамід час був чи не вперше виміряний. За допомогою вимірювання тіні від піраміди Хеопса, орієнтованої по сторонах світу, визначалося положення Землі та Сонця, тривалість року та доби. Першим роком, виміряним у такий спосіб, став 2436 р. до в. е.

Спочатку піраміда Хеопса мала 146,6 м заввишки, проте зараз вона на 9 м нижча, оскільки її верхівка зруйнувалася (висота піраміди Хафра дорівнювала спочатку 136,5 м, а Менкаура - 66 м). Кожна зі сторін в основі має в довжину 233 м. Щоб її обійти, потрібно пройти майже кілометр. Підраховано, що для її спорудження використали 2 млн 300 тис. кам'яних блоків, кожний вагою у 2,5 т. Таким чином, її загальна вага складає 5 750 000 т. Це каміння доставлялося з віддалених районів. Геродот розповідав, що будівництво велося майже 20 років. Кожні три місяці робітники змінювалися, загальна кількість їх наближалася до 100 тис. одночасно, причому вони працювали безкоштовно. З одного боку, це свідчить про те, що фараон міг змусити їх це робити. З іншого, люди самі воліли взяти участь у будівництві, наче стаючи причетними до його безсмертя. Робота виявилася не тільки дуже важкою, але й дуже точною. Розміри кожного з мільйонів блоків витримані із точністю до 5 мм, і так щільно підігнані один до одного, що між ними неможливо було просунути лезо ножа. Дуже рівними є грані пірамід: вони не прогинаються більше, ніж на сантиметр. Отже, будівельники пірамід володіли такими технологіями, які і нині вважаються неймовірними. З іншого боку, сучасні науковці ставлять під сумнів цю офіційну калькуляцію, бо таку колосальну кількість каміння просто ніде було взяти, а покладені один на одний блоки просто розчавили б самі себе. Також стверджується, що жоден, навіть найгеніальніший, виконроб не розмістив би на будівельному майданчику 100 тис. чол.

До наших часів піраміди залишаються однією з найтаємничіших загадок історії. Ще історики давнини, зокрема Йосиф Флавін, висловлювали припущення про те, що піраміди втілюють у собі всю накопичену древніми єгиптянами мудрість. На думку сучасного англійського вченого Р. Тейлора, у розмірах, пропорціях й інших параметрах Великої піраміди символічно зашифровані математичні й астрономічні пізнання древніх єгипетських жерців. Дійсно, вони вміли використовувати таємничі споруди, наприклад, доводячи до екстазу великі натовпи. У XX - на початку XXI ст. існує багато версій щодо походження і призначення давньоєгипетських пірамід, особливо найбільших з них. Серед найвідоміших - версія про те, що піраміди створили представники іншої, розвиненішої, ніж земна, цивілізації; що вони служили потужними енергогенераторами або частиною не менш потужної системи іригації тощо. Існує чимало питань без відповідей. Наприклад, чому на гранітних брилах храму в долині Гізи поблизу пірамід наявні водостоки. Для чого вони у пустельному, посушливому кліматі? Якщо вони зроблені, то були необхідні? Із цього випливає, що храм загального комплексу побудовано до докорінної зміни клімату в цьому регіоні. А це на березі Нілу могло статися не пізніше, ніж 8-10 тис. рр. тому (час встановлено американським геологом Р. Шохом). А як же фараони з їх заупокійним культом? Сучасні російські науковці, зокрема А. Васильєв, доводять, що піраміда Хеопса не складена із кам'яних блоків, а € скельним ядром, обкладеним з усіх боків. Нахилені площини, по яких будівельники втягували нагору блоки з піщаника, були перекриті і перетворилися на ті внутрішні лази, по яких сьогодні можуть пройти туристи, що відвідують Велику піраміду. Також доводиться, що так звані камери царя і цариці ніколи не були місцем поховання Хеопса та його дружини, а той саркофаг, що зараз стоїть у камері царя, фальшивий. Справжню усипальню не знайшли ані злодії давнини, ані єгиптологи останніх двох століть. І Хеопс досі перебуває в ній.

Проте найвірогіднішим залишається таке припущення: за прадавніми уявленнями для фараона його помешкання як за життя, так і після смерті мало бути гідним бога, тому піраміди вважаються царськими гробницями. Вони мали демонструвати могутність і найвищий статус фараона, а його спроможність розпоряджатися ресурсами і робочою силою, необхідною для створення величезної піраміди, сповна демонструє абсолютну владу царя-бога.

Релігійна важливість піраміди така ж вражаюча, як і політична. Фараон у ролі бога був "земним сонцем", і піраміда, що впиралася в небо, повинна була допомогти йому піднятися на небо після смерті. Піраміда мала зберегти тіло від руйнування, аби існувала "домівка" для ка верховного правителя. Як додатковий захід вирізблювалася статуя фараона із твердого каменю. На випадок якщо щось трапиться із його мумією, статуя допомагала б "зберегти його ка". Необхідність подібності (аби ка не схибила і потрапила, куди слід) пояснює натуралізм портретів. У художніх зображенням фараонів ретельність поєднується з абстрактним у намаганні вловити сутність живої людини. Цим підходом зумовлена чаруюча властивість єгипетської скульптури: дуже життєві портрети людей, сповнені урочистим позачасовим спокоєм.

Щоб вижити в потойбічному світі, ка потребувала всього, чим користувався фараон за життя: їжі і напоїв, служників й охоронців, черед худоби і коштовних прикрас. У найдавніші часи слуги і чабани разом зі стадами приносилися в жертву біля гробниці. За часів Древнього царства художники замінювали живих людей статуями чиновників, писців, солдатів і служників. Аби нагадувати ка про земне життя, малярі вкривали стіни гробниці зображенням різних подій: від сільськогосподарських робіт до бенкетів і релігійних свят, від мисливських виїздів до принад садів і ставків. Призначені для звеселяння ка усі ці розписи, моделі меблів і статуетки надали змогу через чотири тисячі років побачити життя Стародавнього Єгипту з досить близької відстані.

Виявляється, що на зорі свого існування єгипетська цивілізація, подібно до месопотамської, була землею, де один винахід з'являвся за іншим: від календаря у 365 днів, до ієрогліфів і важливих геометричних законів; від великої вантажності кораблів з папірусу до ніломеру, за допомогою якого точно визначали рівень води в річці і передбачали очікуваний врожай; від санчат, на яких перевозили величезні кам'яні блоки, до вікон і дверей (будинки в Месопотамії не мали вікон, а замість дверей вхід закривав шматок тканини). Проте згодом різні нововведення з'являлися дедалі рідше і рідше. Люди жили і працювали, як і їхні батьки, діди, прадіди, праотці. Упродовж століть майже не змінювалися звичні способи повсякденної роботи. Наприклад" мало хто змінив відшліфовані знаряддя з кременю на мідні та бронзові. Адже кремінь легко знаходився на високих берегах Нілу, а видобування сировини і знарядь з міді та бронзи було справою складнішою. Тільки наприкінці Древнього царства в Єгипті поширилося гончарне коло, яке давно вже використовувалося іншими народами. І тільки після падіння Древнього царства почали здогадуватися єгиптяни, що вигнутий леміш краще, ніж прямий, входить у землю, а зернотерку легше крутити стоячи, ніж сидячи навпочіпки, треба тільки приладнати нахилений лоток, тоді борошно буде точно зсипатися у підставлену під нього посудину. Проте впродовж століть ткалі сиділи, зігнувшись і підтягнувши під себе ноги, перед низькими горизонтальними ткацькими верстатами. А ковалі, щосили роздмухували вогонь у горні через товсту трубку, замість використання міхів. Селяни не знали пристосувань для підйому води, які вже використовувалися в інших країнах. Таким чином, на єгипетських землях, де панували традиції і шанувалося все старовинне, багато зайвих зусиль було витрачено марно.

Приблизно із середини XIII ст. до н. е. починається занепад єгипетської держави, посилюються тенденції внутрішньої децентралізації. Останнього фараона шостої династії вбили змовники. Замість нього вони посадили на трон його сестру, яка їм віддячила: запросила відсвяткувати перемогу на бенкет у підземний зал, до якого запустили воду Нілу. Усі змовники загинули. Проте змови стали ознакою правління наступної, сьомої династії, коли через постійні двірцеві перевороти час правління фараонів вимірювався днями. За одним джерелом, п'ять фараонів цієї династії правили, за загальним підрахунком, лише 75 днів, а за іншим джерелом, 70 фараонів - 70 днів. Також посилилася внутрішня напруга в країні. З одного боку, соціальні протиріччя зумовлювалися перенапруженням монументального будівництва, з іншого - посиленням номової знаті. Упродовж 2180-2080 рр. до н. е. в країні панує політичний хаос і вона розпадається на напівзалежні номи. Це - перший проміжний період, на який припадало правління фараонів сьомої - десятої династій. Під час дроблення особливо страждала економіка, оскільки іригаційна система була значно дезорганізована. Часом це призводило навіть до голоду. Хоча свою роль відігравали і перші в історії випадки терору на державному рівні: за відмову сплачувати податки за наказом фараона непокірним "перекривали воду" (засипали канали, якими вона надходила). Це був справжній тероризм, адже важливими були не самі жертви, а ті, хто дізнавався про такий спосіб боротьби з опором і нав'язування своєї волі іншим через залякування, як це робили фараони.

При фіванському правителі Ментухотепі І країну було знову об'єднано. Почався період Серединного царства (2080-1640 рр. до н. е. - одинадцята і дванадцята династії фараонів). Єгипетське суспільство було цікавим поєднанням свободи й обмежень. Рабство не стало широко розповсюдженим до початку наступного періоду - Нового царства, хоча було відомим уже за часів Древнього. Не існувало кастової системи, як то мало місце від давнини в індійській цивілізації. Не мав значення фактор етнічної належності. Якщо людина мала талант, незважаючи на скромне походження, вона могла піднятися до найвищих посад. Найвідомішим прикладом, що датується Новим царством, є біблійна історія Йосифа, який прибув до Єгипту рабом, а став другою особою після фараона. Однак переважна більшість простого народу була кріпаками, які не могли залишити землю за власним бажанням. Головними творцями матеріальних благ були "хемуу нісут" - царські хемуу, позбавлені прав власності навіть на знаряддя і засоби праці. Селяни також примушувалися до праці на спорудженні каналів і пірамід, адже вони користувалися землею і водою, що належала фараону з необхідністю відпрацювання. Молодих чоловіків забирали до війська, що служило і бойовою, і трудовою силою.

Однак древні єгиптяни сприймали лад, що існував, без заперечень. Для них фараон утілював справедливість і порядок, гармонію між людським, природним і божественним. Якщо фараон був слабкий або дозволяв комусь кинути виклик його унікальному положенню, він таким чином відкривав шлях хаосу. Двічі в історії фараону не вдавалося підтримувати жорстку централізацію. У ці дві доби, відомі як перший і другий проміжний періоди, Єгипет зазнавав громадянських воєн й іноземних вторгнень. Проте навіть у найтяжчі періоди деспотія виживала. І кожного разу поставав сильний фараон, такий як Ментухотеп І, аби придушити повстання, вигнати загарбників і відновити порядок.

Проте і Серединне царство припинило своє існування в політичному хаосі і династичних розбратах. Цим скористалися гиксоси, що вдерлися з Азії. Час їхнього вторгнення став другим проміжним періодом (1640-1570 рр. до н. е. - тринадцята - сімнадцята династії). В історії Стародавнього Єгипту цей період змальований як страшні часи. Незважаючи на те, що єгиптяни представляли гиксосів як орду жорстоких завойовників, ті, ймовірно, були не більше, ніж кочівники, які шукали кращої землі. їх проникнення до дельти Нілу мало поступовий і відносно мирний характер. "Вторгнення" прибульців виявилося одним із тих періодів, що збагатив історію Єгипту, бо в життя було впроваджено нові ідеї та технології. Зокрема, гиксоси принесли із собою нові методи виробництва бронзи та відливання з неї знарядь і зброї, що незабаром стало стандартним у Єгипті. Вони, таким чином, повністю ввели Єгипет до культури бронзового віку Середземноморського світу, до тієї культури, у якій виробництво та використання бронзи стало основою суспільства. Бронзові знаряддя робили сільське господарство ефективнішим, ніж будь-коли до того, оскільки вирізнялися більшою гостротою та довговічністю порівняно з мідними, яким прийшли на зміну. Гиксосівське використання бронзової зброї й обладунків та кінних колісниць (єгиптяни використовували повозки з віслюками), а також лука, який виготовлявся зі спеціально обробленого дерева і рогу і був набагато потужнішим, ніж звичайний дерев'яний лук, зробили справжню революцію у військовій справі. Усе ж, незважаючи на те, що єгиптяни багато чому навчилися в гиксосів, єгипетська культура поступово абсорбувала прибульців: гиксоси почали вклонятися єгипетським богам і будувати свою державу за зразком фараонівської.