Розділ «Тема 17. Схід і захід в історичному процесі: минуле і сучасність»

Структурні кризи пов'язані зі зміною економічної моделі, що усталилася впродовж тривалого часу, який вимірюється десятиріччями. При цьому в межах самої структурної кризи економіка проходить через кілька циклів: спад - піднесення ("хвилі кризи"), проте пожвавлення господарства має нестійкий і слабкий характер, а рецесія1 - триваліший і глибший, ніж у спокійні часи. Зразком структурної кризи у XX ст. вважається світова економічна криза 1929-1933 рр., за якою йшла Велика депресія. Розпочавшись в Америці, вона поширилася на західноєвропейські країни, зачепивши їхні колонії та напівколонії. Саме під час тієї кризи виявилося і здійснювалося суттєве втручання держави в регулювання економічного життя країни ("новий курс" Ф. Рузвельта). Ближче до нашого часу іншою структурною кризою була криза 1973-1975 рр., яка теж розпочалася в США і породила таке небачене доти явище, як стагфляція - поєднання економічного спаду із високою інфляцією. На остаточне подолання тієї кризи в СПІА пішло майже півтора десятка років, проте потім мав місце найтриваліший за всю історію країни економічний підйом - від 1992 до кінця 2007 р., з невеликою перервою на початку 2000-х рр., коли лопнула чергова "мильна бульбашка", пов'язана зі спекулятивним завищенням акцій інформаційно-технологічних компаній. Між двома структурними кризами XX ст. е суттєва різниця: якщо в першій надто розгулялася стихія ринку, то у другій - державна бюрократія. З огляду на це стала очевидною важлива істина: універсальних рецептів державного втручання на всі випадки економічних, та й усіх інших, криз не може бути за визначенням. Усе залежить від рівня розвитку економіки, її моделі і поточного стану. Неоліберальні рецепти допомогли в 1980-х рр. вийти з кризи СПІА та країнам Західної Європи. Проте неолібералізм відіграв фатальну роль у виникненні кризи кінця 2000-х. Причинно-наслідкові зв'язки у цьому клубку кризових явищ дуже складні і заплутані. Це ускладнює не тільки їх аналіз, але й пошуки виходу як на національному, так і на світовому рівнях, що неминуче за умов глобалізації.

Сучасна світова структурна криза має певні специфічні риси:

o роль спускового гачка відіграли дешеві доларові кредити як наслідок хитромудрої політики США у розв'язанні проблеми свого величезного боргу, швидко зростаючого зовнішньоторговельного дефіциту, насамперед у відносинах із Китаєм;

o потужне зростання економіки колишнього третього світу, насамперед таких країн, як Китай, Індія, Бразилія, Туреччина та інші, проте загальна віра в їх неухильне підвищення і в даному випадку призвели до "надування бульбашки" уже у вигляді завищених цін на нафту, яка зазначеним країнам потрібна у зростаючих масштабах;

o легка і широка видача кредитів, зокрема іпотечних, спочатку дала бурхливе економічне зростання, особливо у будівництві, але потім виявила ненадійність багатьох банків, крах фінансових корпорацій, занепад будівництва і багатьох суміжних галузей;

o установлені раніше найтісніші міжнародні економічні зв'язки не дозволяють урядам запровадити жорстку протекціоністську й ізоляціоністську політику, незважаючи на повсюдні спроби звернутися до неї;

o відносно мирний характер міжнародної політики, відсутність великих агресивно налаштованих один до одного блоків (порівняно з 1910-ми, 1930-ми, 1950-70-ми рр.) роблять украй малоймовірною велику війну як спосіб подолання кризи, що може зумовити її глибший, всеосяжніший та триваліший характер, а це може включати локальні війни, сепаратизм і державний розпад найвразливіших для кризи країв.

Шукаючи шляхи виходу із кризи, слід зважати на ті мегатенденції, що діють у сучасному світі. На початку 1990-х рр. у книзі "Структура цивілізації і тенденції світового розвитку" російський учений М. Розов виокремив три найголовніші. Першу він умовно назвав "вестернізацією", що незабаром почало сприйматися в межах парадигми глобалізації. Друга - протестна й ізоляціоністська - включає національні рухи, а також створення союзів і блоків, які протидіють першій мегатенденції. Піднесення мусульманського фундаменталізму, антизахідна політика та риторика Куби, Ірану й Північної Кореї, "лівий поворот" у Латинській Америці, відчуження Росії від Заходу, її спроби створити політичні та військові блоки на противагу НАТО, антиамериканські рухи в різних країнах - усе це прояви другої мегатенденції. Третя була позначена як "багатополюсне партнерство". її носії Орієнтуються на екологічні, демократичні, гуманістичні принципи. Вона е дуже слабкою й утопічною, присутня радше в публіцистиці і програмах прогресивних партій та рухів розвиненого світу, ніж у реальній політиці, хоча дуже бажана заради гармонійного розвитку людства.

Основні напрями виходу із кризи, на думку вченого, прямо відповідають трьом зазначеним мегатенденціям. При переважанні рішень і процесів, характерних для першої з них, світові фінансові та політичні еліти встановлять новий порядок, що задовольнятиме їх без будь-яких обмежень. При поновленні глобального зростання поновляться і процеси нестримної наживи, роздування нових "фінансових бульбашок". Негативні ефекти будуть почасти маскуватися і відтерміновуватися новими витонченими фінансовими технологіями, але неминуче будуть накопичуватися і вибухнуть новою кризою. Якщо гору візьмуть рішення та процеси, притаманні другій мегатенденції, то різко зростуть протекціонізм, митні бар'єри, релігійно-етнічне та цивілізаційне відчуження, реванш диктатур й авторитарних режимів. На цьому шляху можливі максимум масового насильства в повстаннях, їх придушенні, спробах сепаратизму, громадянських і зовнішніх війнах. Оптимальним був би союз представників і взаємне посилення процесів першої і третьої мегатенденцій, що зміг би відповісти на виклик часу і побудувати нові структури відповідальності (саме відповідальності забракло напередодні виникнення кризи), що передбачали б механізми самообмеження еліт, обмеження фінансових апетитів, а також ініціювання та підтримку розвитку відсталих світових регіонів і соціальних верств. Проте навіть за умови здійснення цього сценарію стабільного благоденства не варто очікувати. Реальне життя та людська природа, що таїть у собі пристрасть до наживи та влади, неодмінно знайдуть для себе щілини в будь-яких структурах контролю та відповідальності.

Безперечно, наслідки кризи будуть масштабними та довготривалими. Згідно з моделлю еволюційних циклів міжнародної політичної й економічної систем, вихід зі смуги кризових потрясінь, на думку аналітиків, відбудеться не раніше 2017-2020 рр. У розвинених країнах у найближчі роки можливі гострі соціальні та політичні зіткнення, які, з одного боку, будуть стимулювати проведення важливих економічних і політичних реформ, а з іншого - провокувати політичні та військові конфлікти за участю США та країн ЄС. Суттєво зросте політична й економічна роль Китаю, Індії, у той час як роль США дещо зменшиться.

Найскладнішим і найсуперечливішим за умов глобальної кризи е становище країн Африки, Латинської Америки, а також Співдружності Незалежних Держав (СНД), які не встигли зміцнити свою державність і створити ефективну політичну систему. Можливо, важливість ролі держави в подоланні кризи призведе до певного обмеження лібералізму в політиці й економіці, тимчасового посилення авторитарних тенденцій. Необхідні такі заходи, як реальне зміцнення держави, обмеження корупції та інших видів злочинності, централізація банківської системи, створення механізмів інвестування у старі, а більше - у нові галузі виробництва, поступова відмова від долара і пов'язаної із ним "економіки фінансових бульбашок", розвиток внутрішнього ринку, стимулювання малого і середнього бізнесу, зменшення майнового та соціального розшарування в суспільстві.

Будь-яка криза за визначенням є збоєм попереднього тренду, що сигналізує про непрацездатність наявної моделі. Разом із тим криза є необхідним етапом розвитку, функціонально відповідальним за здійснення структурних змін у цілісній системі. Якщо вести мову про глобальну систему, то мається на увазі зміна базової моделі економічного розвитку, що впливає на всі інші сфери, зокрема на лідерство на міжнародній арені. Оскільки саме засадничий патерн, висунутий Америкою, виявився сповненим не тільки переваг, але й небезпек. З'ясувалося: економічна модель, що базується на природному паливі, потреби в якому дедалі більше зростають, з автомобілебудуванням як центральним елементом та принципом частої заміни всього, що здається застарілим, не підходить для більшої частини людства. Вона також призвела до глибокої кризи і ті країни, яким вона здавалася досконалою. Більшість жителів західних країн теоретично згодні, що їхня економіка зростає надто повільно, а населення старіє надто швидко, аби можна було зберігати державу всезагального благоденства в незмінному вигляді. Проте коли на практиці справа доходить до тих чи інших заходів, спрямованих на подолання кризових явищ шляхом певних обмежень (заморожування заробітної плати, підвищення пенсійного віку, скорочення державних витрат на медичне страхування, інші соціальні пакети), це часом викликає гостру реакцію громадськості у вигляді страйків, демонстрацій та інших форм протесту.

Сутність світової кризи кінця 2000-х рр. полягає не в падінні основних біржових індексів та різкому зниженні економічного зростання, а в ініційованій кризою еволюційній трансформації, що має привести світову систему до якісно нового стану. Французький президент Н. Саркозі висловив думку про те, що серйозність і глибина кризи вимагають фундаментальних змін і зумовлюють необхідність знову починати будувати капіталізм з нуля, зробивши його етичнішим. Складно сказати, якими саме виявляться риси суспільної моделі, на яку будуть орієнтуватися господарські системи, проте навряд чи вона буде жорстко детермінованою ринковим фундаменталізмом і споживацтвом. Неможливо запропонувати для всіх цивілізацій один варіант альтернативного устрою життя. Кожна з них, визначаючи його особисто для себе, буде вільною від одномірності "ідеальної моделі" безмежного лібералізму.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!