Розділ «Тема 17. Схід і захід в історичному процесі: минуле і сучасність»

Протистояння християнських цивілізацій з мусульманською є однією з провідних тенденцій сучасного світу. На зміну політико-ідеологічному протиборству часів холодної війни, за яким ховалися геополітичні плани панування у світі північноамериканської та російської цивілізацій, прийшов інший конфлікт, який розвивається на ідейно-релігійній основі з подібним глибинним змістом. Найвищими точками цього зіткнення е військові дії західних держав в Іраку й Афганістані, війни і наступні трагічні події, пов'язані з Чечнею, криваві терористичні акції, організовані ісламістськими бойовиками в кількох країнах світу тощо. Іншими проявами цього протистояння є створення теократичної ісламської держави в Ірані; спроби мусульманських меншин жити за своїми особливими правилами в європейських країнах; болісні реакції ісламської спільноти на окремі виступи преси, які зачіпають релігійні почуття послідовників Мухаммада - скандал навколо карикатур із зображенням Пророка та мусульман, розміщених в низці європейських ЗМІ; зростання ксенофоб-ських1 настроїв у західних країнах тощо.

В останнє десятиріччя минулого століття у світі широкого розголосу набула концепція директора Інституту стратегічних досліджень при Гарвардському університеті С. Хантингтона, яку він виклав у скороченому вигляді у статті "Зіткнення цивілізацій" (вийшла друком у 1993 р.), а потім у книзі "Зіткнення цивілізацій і переосмислення світового порядку". Згідно з його позицією, світова історія після закінчення холодної війни, коли боротьба точилася між двома суспільно-політичними системами, продовжилася в контексті зростаючих зіткнень між основними цивілізаціями, до яких він відніс західну, православну, арабо-ісламську, китайсько-конфуціанську, індуїстську, латиноамериканську та ін. Причому головним глобальним розломом стало розділення на "Захід і решту", а найагресивніше у боротьбі із Заходом виявляє себе ісламська цивілізація.

Причини такого повороту у міжнародному житті, що позначився наприкінці минулого століття із тенденцією до посилення надалі, можна звести до таких. До найсуттєвіших цивілізаційних відмінностей належать, насамперед, відмінності в мовах, культурах, традиціях, релігіях. Останні є найважливішими, бо саме вони визначають різницю в уявленнях про взаємини Бога і людини, індивіда і групи, громадянина й держави, про співвідношення прав й обов'язків, свободи і влади, рівності й ієрархії. Ці відмінності породжені багатовіковою історією і є глибшими, ніж відмінності політичних ідеологій та режимів. Малоймовірно, що вони зникнуть у найближчому майбутньому. Навпаки, на нинішньому етапі розвитку людства з особливою гостротою постала проблема збереження ідентичності - навіть перед американцями та європейцями, які дедалі більше "розчиняються" в полікультурному морі іммігрантів. Це є одним із проявів небаченого досі й украй нерівномірного зростання населення планети, що породило демографічну асиметрію: з одного боку - схильні до депопуляції промислово розвинені західні країни, які часом називають Північ, з іншого - перенаселені країни, що розвиваються, - Південь. В основі основ - боротьба за ресурси, що тільки загострюється у зв'язку зі зростанням населення і вичерпанням надр. Упродовж останніх десятиріч відбулося перегрупування сил на міжнародній арені: піднялися і посилили свої позиції Китай, Індія, деякі країни Великого Близького Сходу та Південно-Східної Азії. Вони кинули виклик домінуванню західних держав. Наприкінці першого десятиріччя XXI ст. серед 20 найпотужніших економік світу 10 - незахідні країни, а їхня частка у глобальному ВВП та міжнародній торгівлі постійно зростає. Посилення економічних можливостей призводить до активнішого виявлення своїх позицій в інших сферах. З огляду на це посилюється конкуренція не тільки в економічній і фінансовій сферах, але й і в політичній, релігійній, культурній. На світовому рівні Захід дедалі більше втрачає свій колишній статус "носія істини в останній інстанції".

У нове тисячоліття Захід увійшов на піку своєї економічної та геополітичної могутності, проте у стані серйозної цивілізаційної кризи, насамперед щодо деформації базових цінностей та інститутів, втрати їх гуманістичної сутності. Не тільки занепала висока духовна культура і запанувала парадигма техніцизму, механіцизму в сучасних західних суспільствах. Серйозніше те, що виникли такі ознаки та тенденції, які небезпечні і для самого Заходу, і для усього світу, оскільки той відчуває його впливи. Формально продовжують існувати західні базові цінності й інститути - приватна власність, ринок, демократія, свобода, особистість та її права тощо. Однак реальність, яка стоїть за цими символами, значно відрізняється від тієї, що була століття, або навіть півстоліття тому. Ринок як стихійний товарообмін існує лише у сфері нижчого бізнесу. Економікою загалом управляє "невидима рука", проте не ринку, як вважалося раніше, а вузької верхівки транснаціоналів - менеджерів, банкірів, великих чиновників і юристів. Так само демократія е лише фасадом сфери управління, за яким стоїть нечисленна неформальна або тіньова влада, що приймає рішення і лобіює їх у будь-яких представницьких, партійних і бюрократичних інстанціях. Ці топ-групи, до яких належать також

хазяї мас-медіа, необхідних для обробки громадської думки в потрібному напрямі, утворюють те, що соціологи інколи називають надвладою - свого роду корпорацію, корпоративну державу, яка працює не так на суспільство, як на власні вузькогрупові інтереси. І працює не на засадах свободи і плюралізму, а жорсткої корпоративності і взаємної "пов'язаності". Щодо решти населення, то воно вільне лише в межах тієї системи "промивання мізків", яка нині в західних суспільствах досягла небаченого розмаху, ставши ідеологічним головним напрямом, який живлять витончено оброблена і відфільтрована інформація, шоу-бізнес тощо. Культ грошей, багатства, успіху, споживацтва - того, що досягається небагатьма, - ось ті фетиші, що панують у західному світі. Винахідливість, розрахунок, результативність у досягненні зазначених цілей е основними характеристиками застосування західного раціоналізму та сцієнтизму.

Саме таку модель Захід пропонує решті світу для того, аби контролювати його, прив'язати до своєї надвлади аналогічні корпорації-держави в інших країнах як своїх молодших і залежних партнерів. Це робиться як економічними, так і силовими - аж до воєнних - засобами. Зазначені характеристики більше підходять до північноамериканської цивілізації, яка нині є авангардом західного світу. Проте і європейська цивілізація, нехай і не так помітно, але зазнає східних трансформацій. Разом із тим політичний, військовий, а також культурний простір Європи значною мірою зазнали американізації. Історичний парадокс полягає в тому, що "бумеранг" глобалізації, запущеної європейською цивілізацією, повернувся в американському забарвленні і намагається знищити європейську цивілізаційну відмінність.

Глобалізація є провідною тенденцією, що діє в розвитку людства на сучасному етапі. Це поняття складно визначити, оскільки немає єдності думок в її оцінках. Деякі дослідники визначають цей феномен як гранично широкий процес розширення контактів суспільств, країн, людей, що підсилюється завдяки досягненням науково-технічного прогресу. Інші вкладають у це поняття вужче розуміння, трактуючи її як вестернізацію, пов'язану з процесами постіндустріалізації. Треті пропонують ще вужче трактування: "економічна глобалізація з рисами американоцентризму". Кожен погляд має право на існування. І в кожному з них відбивається та чи інша грань реальності.

Попри розходження думок прослідковуються і деякі точки дотику. Ніхто не заперечує, що глобалізація максимізує економічну, науково-технічну і культурну взаємодію різних країн незалежно від їхньої цивілізаційної приналежності, рівня розвитку і місця розташування. Немає заперечень і проти того, що ця взаємодія в основі своїй пов'язана з науково-технічним прогресом, особливо з розвитком засобів інформації і комунікації1. Глобалізація є зростанням ролі зовнішніх факторів у відтворенні всіх країн-учасниць цього процесу. У загальних рисах, відбувається становлення єдиного взаємозалежного світу, у якому фактори глобального порядку не тільки скріплюють колись роз'єднані фрагменти, але й справляють на них перетворюючий вплив. Глобалізація здобуває власну логіку й інерцію, все більше впливає і на внутрішній розвиток різних країн.

Коли розпочалася глобалізація? Аналіз тенденцій розвитку світу свідчить, що сучасна глобалізація підготовлена багатьма історичними процесами. Деякі дослідники вважають, що її початковими формами були торгівля і завоювання нових територій (у такому випадку, глобалізація розпочалася не менш, ніж 5 тис. рр. тому). Інші знаходять елементи глобалізації в епоху античності, а саме у створенні імперії Олександра Македонського IV ст. до н. е., коли були завойовані землі від Середземномор'я до Інду, куди вирушили потоки переселенців і де розпочалася елінізація місцевого східного населення. Прихильники подібного підходу особливо виділяють період Пст. до н. е. - II ст. н. е., коли дві великі стародавні імперії - Римська і Китайська династії Хань - об'єднали величезні простори Євразії, що простяглися від Атлантичного океану до Тихого. У П ст. до н. е. з'явився Великий шовковий шлях, що з'єднав Піднебесну із Середньою Азією і зробив можливим їх торговий і культурний обмін з Римською державою. Деякі аналітики ведуть відлік глобалізації від Великих географічних відкриттів, коли "світ замкнувся'', тобто практично не залишилося невідомих земель. Особливе значення надається освоєнню Нового світу й утворенню коловій, де почала здійснюватися вестернізація, з одного боку, і які ставали частиною світової економічної системи, що складалася, з іншого.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. ступінь інтегрованості національних економік у світовий економічний простір був дуже значним. Перша світова війна стала війною, насамперед, за перерозподіл уже поділених ринків, тобто вона виявилася спробою розв'язати глобалізаційні вимоги сильних і слабших акторів економічної глобалізації. Внаслідок світової бійні лідерські позиції посіли Сполучені Штати Америки. Вони прагнули домінувати і в економічному житті, у якому посилювалася взаємозалежність між провідними країнами світу. Цю взаємозалежність продемонструвала Велика депресія 1929-1933 рр. Розпочавшись у Сполучених Штатах, вона вразила цілі регіони, значно загальмувавши їх економічний поступ. І США, й інші держави запровадили дуже сильні протекціоністські заходи в торгівлі, обмеження на рух капіталу. Тільки у 50-70-х рр. минулого століття відновилися тенденції глобалізації. Віхами на шляху глобалізації можна вважати вільну торгівлю, революції в техніці і технологіях, інформатизацію, надзвичайне зниження митних бар'єрів (із 60 % до Другої світової війни до сучасного рівня у 5-6 %), втрату національною валютою свого "патріотизму" (особливо це стосується американського долара), перемогу капіталу над національними інтересами тощо. Особливо значною була глобальна геополітична революція XX ст., що призвела до розпаду всіх колишніх імперій - Австро-Угорської, Німецької, Російської, Британської, Французької, Португальської, а також Радянського Союзу. Саме розпад колишніх імперій зробив державні кордони прозорішими. Були зламані нездоланні колись бар'єри на шляху переміщення чотирьох "і": інвестицій, індустрій, інформації та індивідів, що відкрило дорогу процесам сучасної глобалізації.

Історія XX ст. знос кілька спроб здійснення проекту глобалізації під егідою тієї чи іншої держави, що прикривалася певним політичним прапором. Першим за часом оформлення був проект комуністичної Росії, що стала на чолі III Інтернаціоналу. У маніфесті цієї потужної міжнародної організації проголошувалося: "Національна держава, давши могутній імпульс капіталістичному розвитку, стала занадто тісною для розвитку продуктивних сил... Перед нами, комуністами, постає завдання полегшити і прискорити перемогу комуністичної революції в усьому світі". Частковою реалізацією цього плану можна вважати існування світової соціалістичної системи. Другим за часом виникнення постав фашистський проект Німеччини, що претендувала на світове панування. Нині залишився третій претендент на верховенство в процесі глобалізації - Сполучені Штати Америки, що прагнуть до "перемоги демократії на всій планеті".

У роки холодної війни США активно стимулювали торгову лібералізацію й економічне зростання, убачаючи в них ефективні засоби боротьби з комуністичною загрозою. Після поразки соціалізму глобальна економіка часто ототожнюється із "глобальним капіталізмом". Дійсно, глобалізація стала наслідком капіталістичної економічної інтеграції протягом останніх століть. В "Енциклопедії соціальних наук", виданій у Лондоні у 1996 р., зазначається: "Розвиток світової економіки має тривалу історію, датовану, щонайменше, шістнадцятим століттям і пов'язану з економічним та імперським експансіонізмом великих держав. Глобалізація належить до більш продвинутої стадії цього процесу розвитку. Глобальна економіка є такою, у якій усі аспекти - сировинні і трудові ресурси, інформація та транспорт, фінанси, розподілення, маркетинг - є інтегрованими чи взаємозалежними у всесвітньому масштабі... Сили глобалізації мають тенденцію до розмивання цілісності й автономії національних економік". Головною силою, що здійснює останнє, є транснаціональні корпорації.

Глобалізація є вкрай суперечливим явищем, яке породжує безліч проблем перед людством. І, звичайно, її важко оцінити однозначно. Оптимістично налаштовані аналітики підкреслюють, що сучасна глобалізація відкриває широкі можливості для мільйонів людей у всьому світі. За їх твердженнями, збільшений товарообігу, поява нових технологій, іноземні інвестиції, розширення інформаційних мереж та Інтернет стимулюють економічне зростання і прогрес людства. Зазначені чинники мають викоренити злиденність у XXI ст., продовжити прогрес, досягнутий у XX ст. Наголошувалося на можливості подоланий господарських криз, поліпшенні охорони довкілля, розв'язанні міждержавних конфліктів, гарантуванні безпеки, ствердженні прав людини не лише на локальному або національному, а на глобальному рівні. Проте наприкінці 1990-х рр. ейфорійні оцінки глобалізації та її перспектив почали поступатися місцем стриманішим і навіть жорсткішим. Перемога глобального капіталізму над соціалізмом ще зовсім недавно подавалася як тріумф ринкової економіки, демократичного державного устрою й індивідуалізму, що обіцяло наблизити еру великої гармонії. Замість цього - загострення всіх глобальних проблем, деградація людських ресурсів й екологічних систем тощо. Певну роль у цьому відіграє глобалізація. З трибуни 53-ї сесії Генеральної асамблеї ООН Генеральний секретар цієї організації Кофі Аннан заявив: "Мільйони й мільйони громадян переконалися на своєму досвіді, що глобалізація - це не подарунок долі, а сила руйнування, що підриває їх добробут або звичайний спосіб життя".

Реальні процеси глобалізації мають надзвичайно суперечливий характер. Глобалізація як нова якість життя народів і держав несе для них різний сенс і втілення. На даній стадії вона надає головні вигоди групі найрозвиненіших країн, особливо США і Західній Європі. На їхню частку припадає переважна більшість нової високотехнологічної економіки, світової торгівлі і міжнародного обігу капіталу, велика частка в споживанні світових ресурсів і сировини. Життєвий рівень населення в цих країнах за показниками набагато перевершує середньосвітовий. Здійснювана нині глобалізація, особливо економічна, є, власне кажучи, формою неоліберальної моделі розвитку. Прихильники цієї моделі переконують, що сучасні технології дозволяють безмежно накопичувати багатства і задовольняти постійно зростаючі людські потреби. А це має призвести до гомогенізації усіх суспільств незалежно від їхніх історичного минулого і культурної спадщини. Усі країни, що здійснюють економічну модернізацію на основі ліберальних цінностей, будуть дедалі більше ставати схожими одна на одну, зближатися за допомогою світового ринку і поширення універсальної споживчої культури. Головною рушійною силою як у розвитку кожної країни, так і в процесі глобалізації, на їхню думку, є конкуренція.

Найпослідовнішим провідником неоліберальної економічної ідеології стали США. Ця ідеологія насправді спрямована на максимальне загострення глобальної конкуренції і звільнення її від усіх регулюючих пут, на "відкриття" національних економік, на створення найкращих умов дійсно сильним гравцям на міжнародній арені. Наймогутнішим з них нині є США. На їхню частку припадає 1/5 світового ВВП. Зараз вони володіють майже 50 % світового ринку в багатьох галузях промисловості. Понад половину ділової активності у світі контролюється Америкою або ж здійснюється під її впливом. Сильну дію вона справляє на політику таких міжнародних інститутів, як МВФ, Світовий банк. Сполучені Штати значно випереджають усі інші держави за розмірами і могутністю економіки, за ними - першість у розвитку інформаційних і комунікативних технологій, у науково-технічній сфері, їхня валюта стала основною розрахунковою одиницею міжнародних торгових і валютно-фінансових операцій. В умовах зростаючої конкуренції у світі це дає їм великі переваги. Сполучені Штати є базою діяльності більшості великих транснаціональних корпорацій, центром системи військово-політичних блоків. Війська США знаходяться в 120 країнах світу. Президент США Б. Клінтон прямо заявив: "Глобалізація - це Америка". Саме в Америці розпочалася остання найпотужніша фінансово-економічна криза1, що перетворилася завдяки глобалізації на світову.

Як свідчить всесвітньо-історичний досвід, кризі зазвичай передує економічний бум, що призводить до "перегрівання економіки" і максимальному завантаженню наявних виробничих потужностей. Чим був викликаний "перегрів" економіки США напередодні кризи? Канцлер ФРН А. Меркель із цього приводу образно зазначила: Америка останнім часом "жила не по кишені". Так і було: високий рівень споживання не відповідав реальним прибуткам населення. Особливо це стосувалося тієї його частини, що прагнула підвищити власний добробут "у борг", тобто за рахунок позичених грошей. Левова частка позичених коштів спрямовувалася на придбання нерухомості. Незабаром це стало підґрунтям виникнення кризи іпотечного кредитування. Свою негативну роль відіграли найбільші американські банки. Маючи величезні грошові ресурси, частково завдяки надходженню до США накопичень інших країн, вони прагнули розмістити їх з максимальною вигодою для себе, необдумано використовуючи для цього обстановку ажіотажного споживчого попиту. Проте набираючи кредити, далеко не всі люди усвідомлювали свою реальну спроможність їх повертати. Наприкінці 2008 р. виявилося, що 30 % американських позичальників не зможуть повернути гроші. Достатньо було одного збою на іпотечному ринку, аби почалася ланцюгова реакція неплатежів в усій кредитно-банківській системі США. Для "перегрітої" американської економіки це мало наслідком кризу перевиробництва у провідних галузях господарства, насамперед у будівельній та автомобільній промисловості. Скорочення відбулося і в інших напрямах, і не тільки у Сполучених Штатах.

Однією з першопричин стала жадоба - прагнення необмеженого споживання усього, що тільки можливо. Поширилося психічне захворювання - шопоголізм - пристрасть скуповувати потрібне і непотрібне. У Сполучених Штатах, за офіційними даними, ним заразилося понад 60 млн осіб, тобто кожен п'ятий. У Європі таких налічувалося 27 млн. Багатші намагалися перейти кордони розумного, не задовольняючись кількома дорогими маєтками, яхтами, літаками, а сплачуючи мільйони за платинові унітази в діамантах, польоти в космос. Культ споживання вимагав дедалі більше нових товарів і грошей. І почали з'являтися різноманітні фінансові схеми, у яких гроші не тільки примножувалися на друкарських верстатах, але й вироблялися віртуальним способом у вигляді акцій, облігацій, деривативів. Вони, у свою чергу, багато разів перепродавалися, що неминуче вело до фінансового краху, оскільки гіпертрофованого розвитку набувала фінансова сфера, і вона відривалася від реальної економіки. Фінансові "бульбашки" і "піраміди" зростають доти, доки їх живить масова довіра і приплив нових учасників. Оскільки зростання реального сектору завжди відстає від стрімкого розбухання фінансової "надбудови", що є набагато прибутковішою за нього, рано чи пізно виявляється незабезпеченість реальними благами накопичених "багатств". Наприклад, акції зростають, насамперед, на основі очікування, що їхній продаж принесе більше, ніж було сплачено при придбанні. Реальна вартість активів тієї чи іншої компанії - таємниця. Якщо раптом довіра падає, то це призводить до паніки на ринку, скидання і знецінення раніше завищених активів і наступної рецесії і навіть депресії реального сектору, масових банкрутств і розорень, безробіття, соціальних катаклізмів тощо. Упродовж 20 років, що передували вибуху кризи, мало місце безпрецедентне зростання фіктивного капіталу, який знаходився в обігу на основних фондових ринках світу. Капітал перетворився на самостійну силу, що прибирає до рук дедалі більшу частину прибутків, створюваних і в реальній економіці, з якої вони, відповідно, надходять. Наслідок - розбалансування попиту і пропозиції.

Сучасна криза є явищем багатогранним, наслідком складної взаємодії багатьох тенденцій не тільки в житті Америки, але й у розвитку міжнародної політичної й економічної систем. У виявленні його витоків аналітики вказують на "відступ Заходу" ще в 1950-1960 рр. - розпад колоніальної системи, невдала спроба США придушити революцію на Кубі, досягнення СРСР ракетно-ядерного паритету тощо. Далі попри продовження відступу в політиці розпочався "контрнаступ" в економіці. Насамперед це виявилося у швидкому зростанні міжнародної торгівлі, до чого додалася економічна політика неоконсерваторів (її американський варіант одержав назву "рейганоміка") та інформаційна революція. Від другої половини 1970-х рр. на тлі поразки у протистоянні з комунізмом на полі країн, що розвивалися (найяскравіший приклад - програш у в'єтнамській війні), у політичному аспекті Захід прагнув узяти реванш в економіці. Прискорений розвиток міжнародної торгівлі та комп'ютеризації сприяв появі "Вашингтонського консенсусу", суть якого полягала в таких принципах: уряду - менше, податки - нижчі, торгівля - вільніша, державне регулювання - помірне. Цей підхід дав принаймні три десятиріччя зростання не тільки у провідних країнах Заходу, але й інших регіонів. Однак лібералізація економіки супроводжувалася лібералізацією фінансових ринків. "Надто вільні" фінанси і "надули пузир", який урешті-решт лопнув.

Другою світовою тенденцією стала демократизація, пов'язана з економічним розвитком та глобалізацією. Саме вона зробила світове господарство справді глобальним: Китай, не відмовляючись на словах від комуністичних гасел, уже в 1980-х рр. активно інтегрувався у світовий розподіл праці, хоча участь у ньому "радянського табору" була ще обмеженою. Однак уже тоді СРСР виходив на світові ринки зі своєю, гостро потребуючи продовольства та товарів масового споживання з інших країн. Одним із проявів дії демократичної тенденції світового розвитку стала історична поразка основної авторитарної держави - Радянського Союзу. Внаслідок цього відійшла в минуле "боротьба двох систем" або "біполярність" світу. Розвиток людства втратив дещицю діалектики, що служила важливою його рушійною силою. Швидкоплинний розпад СРСР позбавив світову систему необхідних внутрішніх ресурсів самовдосконалення, оскільки історичне змагання двох "суспільно-політичних таборів" було важливим джерелом вітальності і суспільств, і їхніх економічних та політичних систем. Світ став однополярним, керованим єдиною супердержавою, що залишилася на історичній арені, - США. Зникнення суперечностей, з одного боку, і недалекоглядна й авантюрна політика США, з іншого, стали причинами сучасної світової фінансово-економічної кризи. Таким чином, уніполярність світу, надто залежного від Сполучених Штатів, і домінування ліберальної моделі в економіці та фінансах, підтримуваної ними, виявили неабиякий вплив на виникнення та глибину кризи.

Історія свідчить, що економічні та фінансові кризи різної сили і наслідків мали місце і раніше. Проте слід розрізняти кризи циклічні і структурні. У загальному вигляді відмінність між першим і другим типом полягає у тому, що циклічний спад іманентно1 притаманний ринковій економіці (перша така світова фінансова й економічна криза виникла ще в 1825 р.) і в принципі минає навіть без державного регулювання. Структурна ж криза має глибинний характер, відзначається більшою тривалістю і вимагає потужного державного втручання. Циклічний спад викликається перевиробництвом, порушенням пропорцій ринку. Відповідно постає необхідність його коректування, що досягається у відносно короткий час - два - три роки. Незважаючи на негативні наслідки, серед яких на першому плані - скорочення виробництва і збільшення безробіття, загалом ці спади - корисні, оскільки регулюють стихію ринку. У XX ст. були розроблені достатньо ефективні способи послаблення негативних наслідків циклічних спадів і виходу з них шляхом антикризового державного регулювання.