Розділ «Тема 14. Російська (євразійська) цивілізація»

Завдяки реформам деякі зміни на краще вже почалися. Проте вони виявилися недостатніми, аби надати соціально-економічній системі стійкості. Для поліпшення господарства потрібен був тривалий час, як казав Голова Ради Міністрів Росії і прем'єр-міністр П. Столипін (1906-1911рр.), "двадцять років спокою", який мав припасти на наступний - третій період модернізації країни - столипінський. Однак історія не дала цього часу. Для держави у стані стагфляції будь-яка війна поєднана зі смертельним ризиком. Соціальна напруга в Росії була такою великою, що поразка в російсько-японській війні спустила пружину першої російської революції 1905-1907 рр. - селянської революції, оскільки в країні спалахнули тисячі селянських заворушень і повстань. Розуміючи сутність головного соціального протиріччя, П. Столипін спробував його розв'язати. Суть його реформаторської діяльності визначалася тим, що від 1861 р. і до початку 1900-х рр. Росія пройшла значний шлях індустріалізації на тлі відставання сільського господарства, тому й потрібне було досягнення розвитку аграрного сектору паралельно з промисловим. Розвиток капіталізму мав йти углиб, що мало наслідком руйнування сільської общини, а також ушир - за рахунок переселення селян на нові землі. Таким чином, нервом столипінського варіанта модернізації було руйнування общини й уведення дрібної приватної власності на землю. Для малоземельних і безземельних селян розробили програму переселення на нові землі - до Сибіру, на Алтай - із державним фінансуванням. Усі общинники, насамперед ті, які не поїхали із рідних місць, одержували право виходу з общини із закріпленням надільної землі у приватну власність (хутір, отруб). Держава виділила для підтримки селян, які виходили з общини, 34 млн руб. (величезні на той час гроші) для землеоблаштування. Головним, на думку П. Столипіна, мав стати перехід від общинного буття до індивідуального, з приватною власністю, що неможлива без відповідальності і зацікавленості у прикладанні власних зусиль до кращого життя. Проте історія не дала змоги реалізувати цей варіант модернізації. У1911 р. в київському оперному театрі П. Столипіна смертельно поранив постріл Д. Вогрова (на думку деяких істориків через те, що він заважав високопосадовцям красти, і про намір позбутися незручного прем'єра знав сам цар Микола II). У 1914р. розпочалася Перша

світова війна, до якої вступила і Росія. Проте реформи зупинилися не тільки через ці обставини. Селянство у своїй більшості характеризувалося відданістю общині з її корпоративністю, оскільки в ній здійснювалися принципи зрівнялівки, а це, у свою чергу, було втіленням їхніх уявлень про соціальну справедливість. Вони не могли допустити, що хтось міг жити краще, ніж решта. Тогочасна газета "Новое время" повідомляла про селян-хуторян: "їх палять і труять, труять і палять, хоч кидай все і біжи, куди очі дивляться".

Треба підкреслити, що під впливом модернізаційних зрушень другої половини XIX - початку XX ст. Росія пережила промисловий підйом, під час якого досягла значних успіхів у розвитку індустріального виробництва. У 1913 р. - напередодні Першої світової війни - за обсягами виробництва вона відставала лише від Німеччини та США, зрівнялася з Великою Британією і перевершувала Австро-Угорщину, хоча в розрахунку на душу населення значно від них відставала. Проте країна була сповнена протиріч, головне з яких - великий розрив між мізерною часткою населення, яку складала заможна освічена верхівка, і переважаючою більшістю неписьменних незаможників.

Перша світова війна (1914-1918 рр.) продемонструвала глибоку кризу західної цивілізації, що дедалі більше ставала індустріальною, можливість її саморуйнування. На цьому тлі в найрадикальнішої частини соціал-демократів на чолі з В. Леніним - більшовиків, слідом за європейськими марксистами виникло переконання, що західній цивілізації прийшов кінець. Єдиним виходом, на їхню думку, могла бути світова пролетарська революція, покликана покласти край усім лихам, породженим приватною власністю й експлуатацією людини людиною. І початися така революція мала в Росії - "слабкій ланці в ланцюгу світового імперіалізму", а потім поширитися на решту країн. Учення К. Маркса та Ф. Енгельса в чистому вигляді не мало бази для поширення в російському суспільстві, оскільки в ньому навіть внаслідок промислового підйому індустріальний робітничий клас (соціальна основа подібних учень) нараховував 3,6 млн осіб, тобто лише 2,5% населення. Більшовизм був складним політичним явищем, породженим російською специфікою. У ньому знайшло відбиток чимало різних суспільних настроїв: антикапіталістичні настрої робітників; проти приватновласницькі общинного селянства при тому, що аналогічні настрої споконвічно існували у православ'ї; традиційний колективізм; нерозуміння і неприйняття народними масами індивідуалістичних пріоритетів, західних форм організації життя, що у вигляді фермерства спробував запропонувати П. Столипін; прагнення народу в умовах війни і нестач до соціальної рівності і справедливості на зрівняльних началах. Практично всезагальна бідність, переважання колективізму у психології і соціальній організації, традиційна православна світоглядна орієнтація сприяли поширенню серед певних елементів соціалістичних учень. Разом із тим свою роль відіграла і та обставина, що російська інтелігенція, яка сформувалася після реформ 1860-х рр., не пройшла капіталістичного вишколу з його раціональним ставленням до життя та прагматизмом. Це вплинуло на "романтизм" російських революціонерів, що завершилося великою кров'ю і руйнуваннями, оскільки накладалося на особливості російського національного характеру. Соціалістичні моделі суспільного ладу, які пропонувалися членами партій соціалістів-революціонерів і соціал-демократів, приваблювали можливістю розв'язати найгостріші проблеми, не зрікаючись традиційних цінностей, до того ж швидко і кардинально ("Весь мир насилья мы разрушим до основанья, а затем мы наш, мы новый мир построим. Кто был ничем - тот станет всем!" - слова з партійного гімну більшовиків - російських комуністів).

Перша світова війна призвела до двох потужних революційних вибухів - у лютому і жовтні 1917 р., після чого на уламках Російської імперії спалахнула найжорстокіша громадянська війна. Вона тривала впродовж 1918-1922 рр. і забрала життя 13 млн осіб - не менше 8 млн з боку червоних і приблизно б млн з боку білих, що становило 10 % тогочасного населення. Під час неї були відкинуті всі елементи європейського ґатунку, які тією чи іншою мірою зміцнювалися в російській дійсності, а саме: приватна власність, ринок, парламентаризм, багатопартійність, елементи громадянського суспільства. Колишня Російська імперія розвалилася, проте більшовикам удалося зібрати майже всі землі, які раніше входили до її складу. Однак залишалася проблема відсталості і небезпека реставрації старих порядків за зовнішньої допомоги контрреволюційним силам. На цей виклик часу відповіддю знов-таки мала стати модернізація. Почався її четвертий період, який одержав назву сталінського. Те, що кожен етап пов'язаний з іменем певної історичної постаті, доводить: у російській історії надто велику роль відігравала перша особа в державі.

Й. Сталіна обрали Генеральним секретарем Центрального комітету більшовицької партії, яка насправді була основою державної системи нової Росії, у 1922 р. Він був найвищим керівником, практично, самодержцем, до самої смерті в 1953 р. При ньому створене суспільство, яке найчастіше визначається як тоталітарне. Поняття "тоталітаризм" походить від латинського слова "totalis", тобто весь, повний, цілий, а потім - англійського totalitarianism". Це теорія і політична практика, особливо небезпечна форма автократії. Передбачаються всезагальний і повний контроль державної влади, зосередженої у вузької групи осіб, над усіма сторонам життя суспільства і громадян, фактична ліквідація конституційних прав і свобод, згортання демократії, широкомасштабне насильство і репресії проти реальних й удаваних опозиційних елементів. Сам термін "тоталітаризм" уперше ввів у політичний лексикон італійський диктатор Б. Муссоліні для характеристики свого руху і режиму. Наприкінці 1920-х pp. в англійських газетних публікаціях термін "тоталітаризм" уже використовувався для характеристики Радянського Союзу. Вважається класичною характеристика тоталітарного ладу, подана американськими політологами К. Фрідріхом і З. Бжезинським у книзі "Тоталітарна диктатура й автократія": єдина масова партія, очолювана харизматичним лідером; офіційна ідеологія, що має визнаватися всіма; монополія на засоби масової інформації; монополія на всі засоби збройної боротьби; система терористичного поліцейського контролю; централізована система контролю й управління економікою.

Історичні умови виникнення тоталітаризму характеризувалися насамперед кризою лібералізму після закінчення Першої світової війни, зростанням ролі держави в політичній та економічній сферах, посиленням бюрократизації всіх сфер життя. Своєрідною відповіддю на кризу ліберальної демократії стало виникнення тоталітарних режимів. Найпотужнішими з них виявився гітлерівський в Німеччині та сталінський у Радянському Союзі. Це була спроба анти ліберальної модернізації, що намагалася поєднати військово-технологічний та індустріальний активізм з напівтрадиціоналістським ідеалом суспільства, яке однаково думає, піддається регламентації і підпорюється.

Тоталітарне суспільство є в багатьох аспектах суспільством перманентної (безперервної) революції (популярною піснею урочистих концертів до останніх років існування радянської влади була пісня зі словами: "И вновь продолжается бой. И сердцу тревожно в груди. И Ленин - такой молодой, и юный Октябрь впереди!") або перманентної війни. Це було необхідністю, бо тоталітарна структура, як засвідчила історія, є життєздатною й ефективною лише за умов війни ("гарячої" або "холодної"), матеріального дефіциту у сполученні з політичним терором, що зумовлює державну надцентралізацію. Саме за таких умов здійснювалася чергова модернізація через форсовану індустріалізацію, тотальну колективізацію і культурну революцію, які не рахувалися ні з якими матеріальними і людськими втратами. Й. Сталін переконував: "Затримати темпи - означає відстати. А відстаючих б'ють. Проте ми не хочемо виявитися битими... Ми відстали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні пробігти цю відстань за 10 років. Або ми це зробимо, або нас зімнуть". Не можна заперечувати, прискорена модернізація навздогін вдалася. Як потім говорив прем'єр-міністр Великої Британії В. Черчилль: "Сталін прийняв Росію із сохою, а залишив з атомною бомбою". У Другій світовій війні Радянський Союз витримав і разом із союзниками переміг іншу найпотужнішу тоталітарну силу - фашистську Німеччину та її сателітів. Хоча й досі не підраховані втрати (останніми були названі 27,5 млн загиблих), міжнародний авторитет СРСР зріс, він став однією із двох супердержав. Значно збільшилися і території Радянського Союзу: крім Західної України і Білорусії, Бесарабії, прибалтійських республік, які увійшли до його складу перед початком війни, у 1944 р. додалася Тува, за підсумками війни - Східна Прусія з Кенісбергом (Калінінградом), Південні Курили і Південний Сахалін. Попри офіційно проголошений основний принцип державотворення - пролетарський інтернаціоналізм, Й. Сталін будував і зміцнював класичну російську імперію. Не будучи росіянином від народження, він вважав, що в кожної країни є свій національний характер й історичні завдання, що ним зумовлюються. Коротко це можна визначити як "народний імперіалізм" - бажання жити у "Великій державі", яку б боялися і поважали в світі. Більшість росіян і досі віддають данину поваги цьому політичному діячу: у грандіозному телевізійному проекті 2008 р. "Ім'я Росія" з великими складнощами обрали "того, кого треба" - Олександра Невського, а не Й. Сталіна, хоча саме на його боці була прихильність більшості глядачів.

У повоєнний час утілювався в життя варіант жорстокого протистояння Заходу, а отже, незахідний шлях розвитку. Проте варіант модернізації, корисної на етапі індустріального суспільства, виявився неадекватним постіндустріалізму. Російська цивілізація на основах, закладених у 1917 р., не вписувалася в новітні реалії і рухалася до чергового краху. У 1991 р. закінчилася історія Радянського Союзу. Свою роль відіграла ціла низка обставин. Багатонаціональна імперія залишалася міцною, поки економіка була здатна підтримувати сильну централізовану державу. Понад 70 років в СРСР функціонувала радянська модель економіки, яка врешті-решт виявила свою неспроможність і прийшла до стану глибокої кризи. Така модель не мала внутрішніх стимулів і рушійних сил розвитку, завела економіку у глухий кут, не витримала конкуренції з розвиненими країнами світу. її крах був визначений наперед. Діючи за принципом "Мета виправдовує засоби", радянське керівництво не рахувало витрат, чи то стосувалося природних ресурсів, чи людських життів. Створювався спосіб життя, орієнтований на низький рівень потреб, які до того ж повністю не задовольнялися через постійний дефіцит усього і мізерну заробітну плату. Наслідками стали зниження трудової мотивації, низька культура праці, байдуже ставлення до державної власності і результатів власної роботи, погана якість продукції, розвиток тіньової економіки. Така система негативно вплинула на настрої людей. Вона робила їх несамостійними, безвідповідальними і лінивими, привчала до холопства й очікування команди згори. Існував навіть жарт: "Держава робить вигляд, що нам платить, а ми робимо вигляд, що працюємо".

Не врятувала систему і перебудова, ініційована в 1985 р. М. Горбачовим, який став на чолі КПРС. Раніше, ніж він зміг досягти позитивних результатів у перебудові, номенклатура, що знаходилася в нього в підпорядкуванні, зрадила його. Вона порушила два головних табу номенклатурної поведінки: узяла участь у приватному накопиченні і в національних рухах. Велике значення мала надзвичайна мілітаризація економіки і те перенапруження від гонки озброєнь, які врешті-решт підірвали радянську систему. До цього додалося геополітичне перенапруження, пов'язане з необхідністю надавати колосальну матеріальну допомогу "братнім" країнам і партіям. Підраховано, що Радянський Союз підтримував 44 країни і 89 комуністичних і робітничих партій світу.

За десять років до падіння СРСР, у 1980 р. американський науковець Р. Коллінз на підставі геополітичної теорії передрік цю подію. За його теорією, сила і сталість держави залежать від трьох факторів - ресурсів (чим більше, тим краще), географічного положення (окраїнне положення має перевагу перед центральним) і стабільності кордонів. Порівнявши дані про геополітичне положення США і СРСР наприкінці 1970-х рр., Р. Коллінз встановив, що США мають ресурсну й окраїнну перевагу і здійснюють для них помірну геополітичну експансію. СРСР програв Сполученим Штатам у ресурсах, населенні і прибутках на душу населення, внаслідок чого відчував дефіцит коштів для підтримання соціальної системи. Його географічне розташування між районами Заходу, ісламським світом, Китаєм і Японією змушувало витрачати значні ресурси для захисту величезної довжини кордонів. СРСР страждав від надмірної геополітичної експансії, що виявлялося у слабкості контролю над союзниками і наявності навколо центру кількох етнічних утворень, які виношували надії на свою національну державність. Р. Коллінз зробив висновок, що Радянська імперія приречена на дезінтеграцію через нестачу ресурсів, невигідне центральне розташування і надмірне розширення, що поглинало величезні ресурси. Принагідно варто зазначити, що в наш час про цю теорію згадують щодо сучасної Росії та її перспектив.

Крах радянського соціалізму був зумовлений також значними змінами в соціодемографії, які відбулися в останні десятиріччя існування СРСР. Його населення вже не залишалося переважно селянським із притаманними йому низькими споживацькими очікуваннями і високою народжуваністю. Основну частину складали городяни - робітники і службовці з дуже невисокою народжуваністю, але зі споживацькими очікуваннями, які мали тенденцію до зростання, бо вже люди могли порівнювати свій рівень життя з рівнем і масовим споживанням в інших країнах. Особливо швидко і кардинально змінювалися настрої молоді. Для неї не мали особливого значення досягнення радянських олімпійців або успіхи балету. Вона дедалі більше орієнтувалася на американську масову культуру: від джинсів, музики, кінематографу до настроїв. Ідеологічна складова єдності і сили радянського суспільства втратила свою силу.

Отже, у споконвічному протистоянні із Заходом Російська імперія зазнала поразки. Свої переваги продемонструвала здатність західної цивілізації до стабільної і плюралістичної самоорганізації. У Росії ж усе споконвіку визначала центральна найвища влада - чи то цар, чи то Генеральний секретар ЦК КПРС. / царська імперія, і радянська були створені як моногенний організм. А це суперечить законам синергетики1, за якими самоорганізація може виникнути лише у відкритій системі, що обмінюється з навколишнім середовищем речовиною, енергією та інформацією. Радянський Союз існував за "залізною завісою", що відділяла його від "непотрібної інформації". Його керівництво не воліло бачити зміни, що відбувалися у світі, зокрема перехід найрозвиненіших країн до постіндустріального суспільства. Зміни не можна ігнорувати. Якщо на них не реагувати адекватно, то система деградує і занепадає. Також важливо те, що задля виживання і прогресивного розвитку системи потрібен не "моноліт", а поєднання багатоманітності. Радянська система насаджувала соціалістичний колективізм, який насправді діяв як прес у ставленні до окремих особистостей. Особливо до тих, хто відрізнявся від "гвинтиків", хто був "надто розумний". Радянська система зруйнувалася через те, що всіляко перешкоджала дійсному вільному розвитку особистості. З переходом на стадію постіндустріального суспільства стало очевидним, що саме вільна особистість з належною освітою, підготовкою і можливістю відкритого доступу до інформації стала головною умовою і перевагою в сучасній конкурентній боротьбі між системами і державами.

Після розвалу СРСР Росія втратила більшість своїх імперських надбань - чверть території (повернулася до кордонів XVII ст.) і половину людських ресурсів, практично всі радянські, тобто традиційно російські, зони геополітичного впливу. Усе XX ст. пройшло під знаком боротьби двох супердержав, у якій перемогли Сполучені Штати Америки. Росія перейшла до розряду "потенційно великих держав". Відкинувши радянський лад, вона знову спробувала модернізуватися. З приходом до влади Б. Єльцина - першого президента нової Росії (обирався президентом у 1991 та 1996 рр.), почався п'ятий період модернізації - ельцинський. Метою проголошувалося створення демократичної правової держави на основі рівноправності всіх народів і гарантування прав особистості, ринкової економіки та парламентаризму. Проте виявилося: усе, що він затівав, реалізувалося навпаки. Вів дійсно розвалив комуністичний лад, проте кинув економіку Росії в кризу, а народ - у бідність. Він хотів зробити багатими всіх, а зробив небагатьох. Ціна модернізації виявилася для багатьох неприйнятною, за даними соціологічних опитувань, понад 80 % росіян вважають, що Б. Єльцин повів країну найгіршим шляхом. Бо за роки його керівництва замість обіцяного народного капіталізму був створений капіталізм чиновницько-олігархічний, на верхівці якого центральне місце належало самому президенту. Загалом, загальний вектор розвитку російського суспільства в останнє десятиріччя минулого століття і в перше десятиріччя нинішнього змінив свій напрям від можливостей переходу до демократії - до формування авторитарного режиму. Країна перебувала на межі анархії, коли 31 грудня 1999 р. її перший президент оголосив про свою відставку.

Другим президентом став В. Путін - колишній полковник Комітету державної безпеки, який потім очолив усю Федеральну службу безпеки, займав посаду прем'єр-міністра, переміг двічі на президентських виборах у 2000 та 2004 рр. за небаченої підтримки електорату. Він не став просто наступником Б. Єльцина, а піддав його спадщину суворій критиці. Визнавши, що "перехід до демократії і ринкової економіки на початку 90-х рр. був одним з найбільших досягнень країни у XX ст.", він назвав неприйнятними ціну і негативні наслідки єльцинської модернізації. Серед них - масове зубожіння, розклад державності, дефолт і фінансовий крах 1998 р., політичні спекуляції на природному прагненні людей до демократизації, серйозні прорахунки при проведенні економічних і соціальних реформ. Проте заходи самого В. Путіна погано суміщаються із класичними принципами сучасної демократії, тому для Росії з'явився термін "керована демократія". Захисники такої моделі наголошують на тому, що попередній демократизм призвів до приватизації влади групками бізнесменів і чиновників, які стали безсоромно користуватися нею заради збагачення і державного свавілля, ігноруючи і зневажаючи інтереси більшості. "Нова" Росія виявилася корумпованою й альтернативою їй могла стати саме така система, у якій глава держави регулює зміст демократії в інтересах суспільства загалом. Суспільство, стомившись від безладу єльцинських часів, радо прийняло путінський режим. Протягом усього перехідного періоду масова свідомість росіян залишалася суперечливою. Переважали настрої розчарування наслідками реформ, проте й бажання піднести сильну державну владу над приватними інтересами, навести порядок у країні, посилити її позиції на міжнародній арені. Усі ці прагнення добре відчув В. Путін, який позиціонував себе як сильного і компетентного керівника. Суспільство його підтримало, оскільки побачило в ньому свого лідера - людину, яка наведе лад і подбає про все.

Наприкінці другої президентської каденції було знайдено спосіб залишили при владі всенародно визнаного лідера. У традиціях російського авторитаризму президент призначив свого наступника - людину, з якою пропрацював 17 років, - Д. Медведєва, підтриманого партією влади "Єдина Росія". Не будучи ще обраним президентом, Д. Медведєв запропонував В. Путіну зайняти посаду прем'єр-міністра. Що і відбулося після виборів 2 березня 2008 р. Аналітики зазначали: за вагою двох посад Росія переходить у стан "канцлерівської республіки". Наступник продовжив курс свого попередника, хоча пізніше Д. Медведєв продемонстрував рішучість на самостійну політику.

Показовим у цьому плані є його звернення до народу, оприлюднене 11 вересня 2009 р. під назвою "Росіє, вперед!" У ньому третій президент репрезентував нові стратегічні цілі країни. Суть послання зводиться до вибору: або реалізація нової стратегії модернізації економіки (можливо, це є шостий етап модернізації в історії російської цивілізації - медведєвський), або деградація і смерть. Світова фінансово-економічна криза продемонструвала неефективність російської економіки. її найбільші вади: залежність від експорту сировини, низька продуктивність праці, відсутність інновацій, низька конкурентоспроможність. Президент висловив переконання, що конче необхідно дати новий поштовх розвитку промисловості, модернізувавши її, тим самим забезпечити зростання продуктивності праці. Наголос зроблено на тому, що потрібно викорінювати звичку існувати за рахунок експорту сировини, вимінюючи її на готові вироби, на основі "розумної економіки, що створює унікальні знання, експортує новітні технології та продукти інноваційної діяльності",

Передбачається, що успішний розвиток економіки дозволить значно поліпшити умови розв'язання соціальних питань, зокрема в освіті й охороні здоров'я, тому що однією з найгостріших проблем Росії є демографічна. Населення країни катастрофічно зменшується зі швидкістю 2500 осіб за добу, а на 100 народжень припадає 170 смертей. Скорочується середня тривалість життя. Збільшується алкоголізація населення. У більшості людей -вигляд злиденний і хворобливий. Високий рівень добробуту має частина столичних жителів, проте він низький на периферії. А загальний рівень добробуту населення є важливим показником життєздатності країни. Москва вперто заперечує жахливу правду: російська нація не просто хвора, вона вмирає.

Проте Росія намагається довести світу, що вона є великою державою. Парадокс, але порівняно з іншими пострадянськими новими незалежними державами в елітарній і масовій свідомості росіян набуття державності не одержало самоцінності та повноцінності, оскільки це стійко асоціюється із втратою простору національної самореалізації, з "фантомними болями", пов'язаними із втраченими частинами колишньої союзної держави. Як і В. Путін, Д. Медведєв наполягає на тому, що "нині Росія є глобальним гравцем". Заради цього використовується "дипломатія трубопроводів", коли необхідно здійснити тиск на ту чи іншу державу, яка намагається проводити власний курс. Робляться гучні заяви щодо воєнної доктрини, у якій передбачено можливість превентивного ядерного удару з боку Росії в разі виникнення загрози її інтересам. Час від часу з'являються повідомлення про новітні види озброєнь, що мають посилити її армію, хоча боєздатність останньої викликає великі сумніви. Слабка армія у поєднанні з демографічною катастрофою ставить під сумнів спроможність держави контролювати величезні території, на які зазіхають сусіди, зокрема Китай. До того ж однією з передумов державного розпаду е наявність міжетнічних конфліктів й осередків сепаратизму вздовж кордонів. У Росії нині існує кілька суб'єктів у прикордонній зоні, у яких головним фактором потенційної нестабільності є національний фактор. Це південно-кавказькі республіки Чечня, Інгушетія, Дагестан, Північна Осетія, Кабардино-Балкарія, сусідня Калмикія. У Сибіру, на кордоні з Китаєм, реально претендувати на незалежність може Тува.

З іншого боку, не можна заперечувати консолідації російського суспільства і формування нового соціального порядку. Це відбувається на основі автократії, сакралізації влади, великодержавної ідеології, орієнтованої на євразійство, на підозрі у ставленні до Заходу як потенційній загрозі відродженню Великої Росії. Заради останнього Росія активно намагається використовувати слов'янський фактор і заклики до єднання всіх православних християн. Таким чином, як це було і раніше, Росія в період великих потрясінь обрала звичну стратегію централізації і державного патерналізму, що дедалі більше надає їй східних рис.