Розділ «Тема 14. Російська (євразійська) цивілізація»

Всесвітня історія. Історія цивілізацій

Держава, набута в ході боротьби за незалежність, розглядалася як головне національне надбання. Пріоритет держави і державності стали яскравою рисою російського менталітету. Запанувало уявлення про злиття інтересів держави і суспільства. Національна гордість великоросів часто переростала у великодержавність, що притаманна всім імперіям. Величезна багатонаціональна держава розглядалася як російська, а історія країни - як історія росіян. Таке переконання підживлювалося тим, що величезні, найчастіше малозаселені території Сибіру, Казахстану, Середньої Азії та інші освоювалися росіянами ціною каторжної праці, самозречення, подвигу.

У період Московської держави також сформувалася корпоративність - важлива риса російської цивілізації. Сенс її в тому, що влада мала справу не з громадянами, а з корпоративними структурами різного виду і супідрядності. Це були родові корпорації знаті, посадська община, купецькі сотні, община вільних чорносошних селян, козацька община. Навіть у кріпаків існувала община. Державна бюрократія також була і є корпоративною верствою зі своїми власними інтересами, що визначають її дії. Суспільна ієрархія будувалася таким чином: найвищою верствою вважалося боярство - великі землевласники, що передавали свої латифундії у спадок. Проте зі зміцненням держави їх чисельність скорочувалася, а право приватної власності обмежувалося. Поступово найвищою верствою стає державна бюрократія, що сформувалася в самостійну станову корпорацію - дворянство. Дворяни займали адміністративні посади і за службу одержували маєтки, менші, ніж колись були вотчини бояр, до того ж на правах володіння, а не власності. Власником землі була держава в особі великого князя. Поміщик одержував маєток на все життя, поки міг нести військову службу. Маєток передавався у спадок, якщо син на час смерті батька досягав 16 років і міг нести службу. Маючи власність на поміщицьку землю, держава стягувала з поміщиків подать. Поміщик одержував оброк зі своїх селян, які до того ж працювали в його господарстві - відбували панщину.

Станово-корпоративна структура середнього і нижчого прошарків складалася поступово. Міська верства в XVII ст. називалася посадські люди, з них пізніше сформувалася купецька верства. Більшість населення була пов'язана з територіальною селянською общиною, яка мала назву "мир". Селянська верства розпадалася на два прошарки. Вільні селяни (чорносошні) будували своє життя на принципах общинного самоуправління. Селянська община формувала ментальність, основними рисами якої були колективізм, соціальна справедливість, наближеність до природи, до землі. Усе життя селян проходило в межах відносно ізольованого, замкненого общинного світу, який забезпечував соціальний захист і допомогу. Община допомагала тим, кому важко було вести господарство, зокрема через перерозподіл землі, коли хороше поле забирали в заможної сім'ї і передавали незаможній, а першій виділяли нову ділянку землі, яку ще треба було доводити до пуття. Однак вільні селяни-общинники дедалі більше ставали об'єктом експлуатації з боку держави, їх свободи та чисельність скорочувалися.

Найнижчий прошарок складали кріпаки в маєтках дворян та монастирів. Вони перебували в повній залежності від тих, хто володів землею. Система кріпосного права почала оформлюватися водночас із помісною системою землеволодіння і склалася у повному обсязі в XVI ст. Вона була надзвичайно жорстокою: кріпаки перебували на становищі рабів. Над ними знущалися, їх продавали як худобу. Проте рабам було краще, бо їх годував хазяїн, а кріпаки мали дбати про їжу самі, працюючи і на панів, і на своїх клаптиках землі. У житті кріпаків також велику роль відігравала община. Від кінця XVI ст. більшість населення Росії було закріпачено. Це наклало тяжкий відбиток на політичну культуру, традиції, менталітет, у яких одне з провідних місць зайняло насильство.

Існували й інші верстви. Козацтво виникало з людей, які йшли на території небезпечні, не освоєні осілим населенням. Православне духовенство було привілейованою верствою, із монастирями як центрами зі значними земельними володіннями. На межі XV-XVI ст. монастирські маєтності займали третину території держави. Землі разом із селянами жертвували церкві великі князі, бояри, дарували на поминання душі, переходили до церкви, коли переривався рід тощо. Монахи збирали із селян оброки, торгували, тобто церковна корпорація визначала не тільки духовне життя.

Кожна людина була пов'язана з певним корпоративним осередком. Організоване за корпоративним принципом, суспільство консолідувалося на основі вертикальних зв'язків - община - влада. На відміну від Західної Європи, де впродовж XIII-XVII ст. селянська община розвалилася і ствердилося парцелярне - дрібне індивідуальне господарство на селі, у Росії община зміцнилася. Через це тут загальмувалася соціальна диференціація, товарно-грошові відносини розвивалися дуже слабко. Замкненості і збереженню общини сприяли як влада, так і поміщики, бо скута круговою порукою, община зручна в управлінні.

У російській цивілізації не існувало стійких механізмів впливу соціуму на систему влади. Для розв'язання протиріч служило насильство як з боку влади (жорстоке придушення спроб протестів, різноманітні репресії), так і суспільства (бунти, убивства найжорстокіших представників влади). Бунти, повстання, заворушення свідчили про неблагополуччя, їх налічується чимало в історії російської цивілізації. Проте масові рухи, якими б потужними вони не були, зазвичай не орієнтувалися на майбутнє. їх програму можна охарактеризувати як прагнення повернутися до ідеалізованої стародавності зі справедливим царем, мудрими чиновниками і "правильним" общинним життям. Це свідчило про те, що суспільна система була дуже стійкою і тяжіла до відтворення після катастрофи в незмінному вигляді. В історії Росії це особливо яскраво продемонструвала Велика смута початку XVII ст., коли після розпаду і кількох років громадянської війни система відтворилася за підтримки суспільства, яке вбачало запоруку стабільності в державі. Цьому сприяло і православ'я з ідеєю соборності. Соборність розуміється як містичне єднання правовірних у часі і просторі. Ідея соборності - це концепт, тотально протилежний автономному особистісному світовідчуттю. Вона є породженням патріархальних цінностей, серед яких на першому місці - патерналізм, патріархальний колективізм, духовне подвижництво й обрядовість. Якщо в Європі у протестантському середовищі віра надихала окрему людину на активну громадську й економічну діяльність, успіх у якій розглядався запорукою індивідуального спасіння, то в Росії спасіння могло бути тільки колективним, на чолі з православним царем. Православ'ю притаманне прагнення врятувати всіх через залучення до "істинної віри". У цьому можна побачити витоки месіанства, що, у свою чергу, давало виправдання завойовницькій політиці російської держави.

Особливої активності російська експансія набула починаючи із XVI ст. На Заході Московія билася за виходи до Балтійського моря. Протягом XVI ст. російська держава вела 10 війн на заході, загальною тривалістю 50 років. Проте тоді їй протистояли Литва, Польща і Швеція, що динамічно розвивалися, і реалізувати свої задуми росіянам виявилося важко. Інша річ - на сході, де існували утворення, що склалися на руїнах монгольської держави. Уже в середині XVI ст. до складу Росії були включені анклави мусульманської цивілізації (Казанське, Астраханське ханства, західна Башкирія). Потім приєднали народи Поволжя і Сибіру. Колонізація Сибіру завершилася наприкінці XVII ст., із середини XVII ст. - поглинання України та земель Східної Білорусії.

У період Північної війни 1700-1721 рр. до складу Росії, яку в 1721 р. цар Петро І за західним зразком проголосив Імперією, увійшли території на узбережжі Балтики: Інгрія, Ліфляндія, Естляндія, Карелія, острови Бзель, Дато, Моон. Унаслідок трьох поділів Польщі (1772,1793,1795 рр.), здійснених Росією, Австрією та Прусією, до складу російської держави анексовані Білорусія, Західна Україна, більша частина Литви і Курляндії. Після російсько-шведської війни 1808-1809 рр. Швеція віддала Росії князівство Фінляндське. Віденський конгрес 1814-1815 рр. за результатами антинаполеонівських війн передав до складу Російської імперії Герцогство Варшавське (царство Польське).

У другій половині XVIII ст. внаслідок війн із Туреччиною (1774,1783,1791 рр.) до Росії відійшли Крим і північне узбережжя Чорного й Азовського морів. До імперії також увійшли Кабарда на Північному Кавказі, Новоросія до Бугу. У 30-ті рр. того ж століття почалося приєднання до складу Росії Казахстану, що тривало до 60-х рр. наступного сторіччя.

Боротьба за Кавказ розпочалася ще за часів Петра І. Проте після його смерті вона загальмувалася і знов активізувалася наприкінці XVIII ст. Через загрозу з боку Персії до підданства Росії вдалася Грузія (1799 р.). Уже в XIX ст. у ході російсько-турецьких і російсько-іранських війн були приєднані Бессарабія, Закавказзя. Потім у період тривалої і драматичної Кавказької війни (1816- 1864 рр.) до складу Росії були додані Чечня, Інгушетія, Дагестан. У 60-70-х рр. XIX ст. Росія оволоділа значними територіями в Середній Азії: завойовані Хівинське, Бухарське і Кокандське ханства, Закаспійський край. До середини XIX ст. до її складу також увійшли всі народи Далекого Сходу. Існували навіть наміри здійснення походів углиб Азії аж до завоювання Індії. Проте російський імператор Олександр II не підтримав ці задуми і зупинив війська на кордоні з Афганістаном.

Територіальні розширення Російської імперії відбувалися за східним типом, тобто розповзанням на прилеглі території. Росія нестала метрополією, а завойовані території - колоніями. Колоніальний тип експансії не склався. Завойовані території включалися до складу єдиної держави - імперії. Звідси - байдужість Росії до заморських регіонів. Прикладом може служити історія освоєння Америки. У 1741 р. російська експедиція на чолі з командором В. Берингом досягла Аляски. Починаючи з другої половини XVIII ст. російські мореплавці і підприємці активно освоювали Російську Америку (Аляска і невелика колонія в Каліфорнії). Однак у 1867 р. Російську Америку продали уряду США за символічну навіть на ті часи суму - 7,2 млн дол. (корабель, який віз те золото, затонув під час шторму в Балтійському морі). Російське керівництво вважало, що витрати перевищують прибутки від тих земель.

Понад чотирьохсотрічна історія розширення Росії знала і добровільне приєднання окремих народів через агресивність сусідів на умовах васалітету, протекторату. Однак усе ж таки переважили не милосердя і добра воля, а насилля, гноблення, приниження. Так, у Середній Азії та на Кавказі цілі селища випалювалися вщент за одне тіло вбитого росіянина, яке знаходили поблизу. А покровительство і протекторат переростали потім у насильницьке підкорення, військові захвати із найжорстокішими репресіями.

Народи, що потрапляли під владу Російської імперії, не мали можливості самовираження. Державність, що починала народжуватися в них за умов нового часу, порушувалася і переривалася приєднанням до Росії. Так можна сказати про Україну, Литву, Грузію, Вірменію, Азербайджан, політичні утворення Північного Кавказу, держави Середньої Азії, Татарські ханства Поволжя і Сибіру. Деякі народи (наприклад Сибіру) так і не вийшли на державний шлях розвитку. Росія поглинула і давні держави, і середньовічні політичні утворення, і родоплемінні анклави. На чому ж трималася єдність цього колосального різнорідного конгломерату?

Величезну роль у забезпеченні стабільності цього багатонаціонального суспільства відігравала централізована унітарна (тобто така, що становить єдине ціле) держава. На всій території існував єдиний адміністративний поділ, єдина система діловодства і суду, єдиний правовий та економічний простір. Другий фактор - русифікація. У деяких районах вона виявилася малоефективною (Азербайджан, Прибалтика, Фінляндія, Польща). Інша ситуація спостерігалася в Україні та Білорусії. Великоросія добивалася єдності православного населення під егідою російської церкви і російської держави, не визнаючи права українців і білорусів на національну самобутність. Русифікація була лише частиною ширшого явища - домінування російського народу в суспільній системі Росії. Це домінування виявлялося насамперед у тому, що всі народи жили за законами, що відображали російську традицію. В органах влади вищого і середнього рівня переважали росіяни. Російська мова використовувалася у сфері управління. Православ'я мало пріоритет порівняно з іншими конфесіями. Домінування росіян позначало нерівноправне, порівняно з ними, становище інших народів. Хоча слід зазначити, що правляча еліта Росії складалася не лише з росіян, але була російськомовною.

Проте переважаюча більшість росіян не належала до еліти і вела жалюгідний спосіб життя злиденного селянства, яке тривалий час перебувало у стані закріпачення. Після реформи 1861 р. кріпацтво формально скасовувалося, та життя якісно кращим не стало. В аграрній Росії безземелля, бідність і напівголодне існування були звичайними речами як для росіян, так і неросіян. Аграрна цивілізація - це традиційна цивілізація. Серед цінностей традиційних цивілізації на одному з перших місць - багатодітна родина. Вважалося, що багато дітей - ознака милості Божої. Усі релігії - християнська, мусульманська та інші - дуже негативно ставилися до намірів обмежувати народжуваність. На відміну від європейської цивілізації, яка першою прийшла до регулювання народжуваності через економічні обставини, на Сході деякі цивілізації не прийшли до цього досі.

Якщо визначати цивілізаційну парадигму1 російської цивілізації в духовному сенсі, сутності соціальної системи та системи влади, то до XVII ст. включно вона була східною. Починаючи із наступного століття і надалі цивілізаційна парадигма розвитку Московії пов'язана з модернізаціями, які неодноразово започатковувалися владою, адже у традиційній цивілізації здійснення модернізації можливе тільки "згори" і тільки за типом наздоганяючої під викликом зовнішньої загрози. Наприкінці ХУП ст. в Європі існувала думка про перспективу перетворення Росії на колонію Швеції. Для того, щоб зберегти державну незалежність, а також посісти гідне місце серед інших країн, потрібна була модернізація, тобто значні зміни в суспільній системі, що прискорило б розвиток і ліквідувало розрив між Росією та провідними країнами європейської цивілізації. Це відчув цар Петро І (1682- 1726 рр.), з діяльністю якого розпочалася понад трьохсотрічна доба реконструкції суспільства, що розпадається на п'ять періодів залежно від варіантів модернізації, схожих за своєю глибинною суттю, про що йшлося вище.

Перший період - петровська модернізація задала домінанти, що зберігали свою актуальність до середини XIX ст. Корпоративність не тільки зберігалася, але й посилювалася за умов піднесення могутності держави - імперії з необмеженою владою монарха. Хоча Петро І був прихильником західного динамізму та раціоналізму, проте свої реформи здійснював на азіатський кшталт, спираючись на міць держави. Державна машина, створена ним, націлювалася на підхльостування суспільства. Як писав про Петра І найвідоміший російський поет О. Пушкін: "Рукой державной Россию вздернул на дыбы". Перетворення здійснювалися жорстко і навіть жорстоко. Відбулося всебічне одержавлення господарської діяльності, державний сектор у ній став провідним і постійно посилювався. До нього перейшли землі вільних селян-общинників (вони стали державними селянами), державі належали виробництва, які забезпечували потреби армії та флоту (половина з тих чотирьох сотень мануфактур, створених за часів царювання Петра І). Про зростання насильства щодо суспільства свідчило зміцнення армії, поліції, жандармерії. Саме держава в особі носіїв влади визначала, що суспільству потрібно, а що ні. Проте до середини XIX ст. потенціал такого типу модернізації вичерпався.

Другий період пов'язаний із проведенням реформ царя Олександра II у другій половині XIX ст., який мав за мету забезпечити єдність суспільства на європейській основі. Скасування кріпацтва в 1861 р. оздоровило соціальні відносини. Реформи сприяли запровадженню такого важливого соціального чинника, як розділення влад. Судова гілка влади стала незалежною, що дещо обмежувало самодержавство. Упроваджувалося виборне місцеве самоврядування - земства, міські думи, що позначало деяку децентралізацію влади. Можна сказати, що з'явилися паростки громадянського суспільства. Внаслідок олександрійської модернізації країна почала змінюватися: прискорився її розвиток, ЩО сприяло завершенню промислового перевороту і переходу до індустріалізації. Знімалися корпоративні обмеження для формування класу власників: Закон про промисловий податок (1898 р.) скасував зв'язок між підприємницькою діяльністю й обов'язковим записом до купецької гільдії. Таким чином, пішов процес раннього капіталістичного розвитку. Однак модернізація відбувалася за умов збереження головного корпоративного осередку суспільства - російської сільської общини і корпоративності в мусульмансько-буддійській спільноті.

Вирішальне значення в цей період відіграв демографічний фактор. Починаючи з першої половини XIX ст. у країні спостерігалося значне зростання населення. У 1890 р. населення європейської Росії становило 100 млн осіб, а перед 1914 р. воно дорівнювало вже 150 млн. Щорічне зростання сягало 2 млн. Наприкінці століття внаслідок демографічного вибуху і малоземелля сформувалося колосальне аграрне перенаселення. Однак за умов екстенсивного ведення низьковрожайного сільського господарства загострювалася продовольча проблема. Кожні два-три роки - неврожай. Тільки в 1891 р. голод забрав життя у 700 тис. людей. Споживання серед населення у другій половині століття падає до рівня голодного мінімуму. Із середини XIX ст. Росія вступила в період стагфляції - нестійкої екологічної рівноваги, коли катастрофа могла статися в будь-який момент.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Всесвітня історія. Історія цивілізацій» автора Т.В.Орлова на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тема 14. Російська (євразійська) цивілізація“ на сторінці 2. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи