Розділ «Тема 10. Європейська цивілізація»

Основою свободи від часів античності була приватна власність, особливо на землю. Ідея приватної власності стала однією з найголовніших суспільних цінностей для Європи, стрижнем соціально-економічної структури європейської цивілізації. Із цього випливали й інші наслідки. Розвинулися товарно-грошові,ринкові відносини, що відбилося на всіх сферах людського буття, охопило всі групи населення. Так, сільське господарство в Європі йшло, переважно, фермерським шляхом. Приватну власність охороняло ще римське право. Потім воно стало джерелом усього наступного розвитку європейських юридичних норм. Норми римського права почали проникати до європейського життя, починаючи із XIII ст. Незабаром вони втілилися в ідеал правової держави. Римське право, а потім кодекс Наполеоне стали основою правових систем західних країн у нові та новітні часи.

В античності європейська цивілізація також навчалася традицій громадянського суспільства. Ще в VII-VI ст. до н. е. общини вільних власників по всій Греції проголошують і закріплюють писаними конституціями суверенітет над своїми територіями та запроваджують рівність громадян перед законом. Так на історичній арені і з'явилося громадянське суспільство, у якому влада здійснювалася колективом власників-громадян і була покликана безпосередньо висловлювати їхню волю. Державно-політичний досвід античності - одна з підвалин європейської політичної культури. Європейське суспільство - політичне суспільство. Воно пройшло довгий і складний шлях від грецького поліса до сучасної держави. Під час цієї еволюції в європейській цивілізації виникли й утвердилися такі феномени, як парламентаризм і поділ влади; партійно-політична система та сучасна демократія; сформувалися основи політичної культури, а також структури державного життя. Важливим було й те, що грецька традиція передбачала діалогічність у сфері думки, стверджувала рівноправне існування різних концепцій і політичних поглядів. Ця діалогічність і поліфонічність стали невід'ємною рисою європейського розвитку.

Проте, як уже зазначалося, Греція і Рим були окремими цивілізаціями, які зникли задовго до появи європейської. І в загибелі цивілізацій, і в народженні нової важливу роль відіграли варвари. "Варвари в саду античності" - такою була юність Європи, її етнічна багатоликість стала основою, на якій згодом сформувалися держави та нації. Ще у 230--200 рр. до н. е. племена індоєвропейського походження, згодом відомі як германці, просувалися із Скандинавії та берегів Балтійського моря на південь, до кордонів Римської імперії. Одним племенам було дозволено селитися у прикордонних районах й утворювати свої держави. Інші наймалися на службу до римської армії. Однак вторгнення гунів з Алтайської частини Монголії до Східної Європи приблизно у 370р. змусило деякі племена відступити на захід, що призвело до конфлікту з римлянами. Поступово вся Західна Римська імперія була завойована, на її території почали виникати варварські держави.

Одне за одним після гунів з Азії набігли кочові племена: авари, болгари, мадяри, печеніги, монголи тощо. З півдня насувалися араби, яких надихала релігія ісламу. У Європі їх просування досягло Іспанії та Південної Франції. Ці виклики із півдня та сходу поєднувалися із нападами з півночі та заходу. Між V та XI ст., германці, скандинави та слов'яни своїми міграціями суттєво змінили вигляд Європи. У той час, як упродовж V-VI ст. англи та сакси зробили більшу частину Британії германомовною, слов'янське проникнення на Балканський півострів перетворило східноєвропейські території на північ від Дунаю на слов'яномовні землі. Болгари після 660 р. встановили тривале владарювання вздовж нижньої течії Дунаю. У 896 р. мад'яри заснували подібну державу вище за дунайською течією. У Західній та Північній Європі вікінги із Скандинавії дали поштовх до появи ще визначнішого ряду політичних структур. Так, у Північній Франції вони заснували грізне герцогство Нормандське (911 р.) і, маючи цей плацдарм, підкорили Англію (1066 р.) і Південну Італію та Сипилію (після 1059 р.). Однак життя у V-X ст. на території Європи мало майже примітивні форми, і європейська цивілізація повинна була починати свій розвиток з порівняно низького рівня.

Коли ж складається європейська цивілізація? Лише після того, як три найважливіші системоутворюючі процеси - феодалізації, християнізації та етнополітичної консолідації народів Європи - досягли певної зрілості, зародилася нова цивілізація. Більшість дослідників вважає, що за початкову точку існування європейської цивілізації слід брати час оформлення її територіально-політичного ядра - імперії Карла Великого (742-814 рр.). Це був франкський король, потім імператор з династії Кароліягів, чиї завоювання призвели до утворення великої імперії, а його політика сприяла формуванню феодальних відносин у Західній Європі, а також зміцненню позицій християнства. Імператору частково вдалося здійснити об'єднання на основі германських і романських цінностей, тому його часто називають "батьком Європи". Імперії, подібні до держави Карла Великого, виявилися результатом таланту видатної людини, або успіхом кількох видатних людей, які намагалися підкорити якомога більші території, проте ці роздуті системи не могли довго триматися купи, у той час як сусіди здійснювали напади на їх кордони. Це був час напруги і хаосу. Негативну роль відігравали вади шляхів сполучення, загалом засобів комунікації й адміністрування. Такі державні утворення невдовзі розпадалися, проте не на національні держави. Сучасні держави не були природними явищами, а створювалися впродовж тривалого часу. Так, результатом розпаду імперії Карла Великого були Саксонія, Швабія та Баварія, а не Франція, Німеччина й Італія. Приклад Англії, що стала єдиним королівством після укладання союзу між кількома монархами (Англія, Уельс, Шотландія, Північна Ірландія), свідчить, що сучасні національні держави є результатом злиття менших одиниць.

Таким чином, після падіння давньоримської імперії і переселення народів відбувалися коливання між великими імперіями, такими як імперія Карла Великого, надто громіздкими, аби зберігати єдність, та їхньою протилежністю - мозаїкою дрібних князівств, надто слабких, аби захищатися від сильніших загарбників, що постійно загрожували їх існуванню. Такі коливання відбувалися до часу встановлення національних монархій. У X ст. політична картина Європи одержала вигляд настільки стабільний, що цю схему можна впізнати і нині. Саме тоді різні державні одиниці набули тривалої історії. Вони витримали випробування часом, тому що не мали надто великі території, щоб управлятися і зберігати єдність, і не були замалими, щоб протистояти зовнішнім нападам. Проте в національних монархіях водночас існувала хитка рівновага формальної єдності і сутнісної роз'єднаності, оскільки король за умов феодалізму мав різну міру влади над своїми великими васалами.

Соціальна структура європейського суспільства часів Середньовіччя складалася із трьох станів, у яких успадковувалися права й обов'язки: духовенство, шляхта і "третій стан" - ремісники, торговці, вільні селяни. Кріпосні селяни окремого стану не складали, хоча інколи їх називають "четвертим станом". У кожному стані людина, на відміну від східних суспільств, користувалася певною автономією, хоча мала дотримуватися внутрішньо-станових норм і правил. Ці норми і правила не були численними, священними і незмінними, як на Сході, а створювалися і змінювалися самими людьми на основі внутрішньо-станових домовленостей.

У ХІІ і XIII ст. в більшості європейських країн поступово зростає добробут населення, хоча загальний рівень життя залишався дуже низьким. Економічне піднесення переважно зумовлювалося демографічним зростанням. Основним засобом розв'язання проблем забезпечення їжею, одягом і житлом більшості служило збільшення посівних площ за рахунок розчистки від лісу. Переважали ручні знаряддя, ефективність яких була низькою і, відповідно, малі врожаї. Провідною тенденцією середньовічних господарств була автаркія, тобто замкненість і самозабезпечення. Звертатися по зовнішню допомогу, не виробляючи всього необхідного самостійно, вважалося проявом не тільки безсилля, але й безчестя. Лише панівна меншість світських і церковних феодалів могла дозволити собі предмети розкоші, які привозилися з Візантії та мусульманського Сходу, - дорогі тканини, прикраси, прянощі тощо. Частина продуктів не потребувала ремісничої обробки (мисливство давало дичину для харчування і хутро для одягу), а потреби у виробах ремісників - невеликі. Основна маса населення була підкорена економічно. Вона утримувала панівні верстви і забезпечувала власне убоге існування. Середньовічна Західна Європа - це універсум голоду, у якому головною ідеєю була достатня їжа. Дуже докучали стихійні лиха й епідемії туберкульозу, чуми, віспи, холери, нервові, очні, дитячі хвороби. Якщо взяти до уваги погане харчування, стан медицини, тяжку працю, то стає зрозумілим, чопу середня тривалість життя не перевищувала 30 років. Західна Європа часів Середньовіччя - це постійні картини поховальних процесій, мор, жахливі епізоди канібалізму, старці, убогі, каліки. Панувало почуття невпевненості. Проте поступово зростають площі ріллі, збільшується, хоча й повільно, чисельність населення. Деякі феодали дозволяють своїм селянам замінити трудові повинності грошовою рентою. Це означало, що селяни не були більше прив'язані до землі.

Велике значення в розвитку європейської цивілізації відігравали міста. Уже в X-XI ст. Західна Європа почала демонструвати зростання рівня розвитку ремесел, обміну, банківської справи. Відбувається соціальне відокремлення міста від села - унікальна особливість європейської цивілізації. Починаючи від середньовіччя, місто протистоїть селу. Міста мали певну автономію від феодальної державної структури, жили за власними, колективно прийнятими статутами. Самий цей суб'єкт був союзом кількох інших суб'єктів - цехових організацій, ремісничих гільдій, купецьких асоціацій, що інституційно оформлювалися. Саме міста, постійно розвиваючись і посилюючись, змогли поширити на все суспільство вигідні для них норми економічного і політичного життя. Міста стали справжніми локомотивами європейської історії.

На початку ХГУ ст. в Європі починаються процеси, які багато в чому вплинули на її подальший розвиток. На той час стало очевидним, що справжній прогрес неможливий без пожвавлення економічного життя, зростання міст і поліпшення міських умов. Це стало кульмінаційним моментом тривалого середньовічного процесу, який гарантував інтелектуальний поступ через зростаюче засвоєння спадщини класичної античності, відродженим інтересу до неї. Провідним центром Ренесансу стала Італія - спадкоємниця великого Риму. Важливе й те, що в італійських містах мали місце нові значні вдосконалення в торгівлі, підприємництві та характері цивільного життя. Суттєві зміни відбувалися в суспільній свідомості, у настроях різних соціальних верств, особливо ранішньої буржуазії, що зароджувалася в його надрах. Аскетизм церковної моралі, яку насаджував католицизм, у добу активного торгово-промислового і фінансового підприємництва розходився з реальною життєвою практикою цих соціальних верств, з їхнім прагненням мирських благ і накопичення. У психології купецтва і ремісничої верхівки виразно проступали риси раціоналізму, ощадливості, сміливості в ділових справах, усвідомлення особистих здібностей і широких можливостей. Складалася мораль, що виправдовувала "чесне збагачення", радощі мирського життя, найбільшим успіхом вважався успіх сім'ї, повага з боку співгромадян, слава і пам'ять нащадків. Посилення світських настроїв, цікавість до земних справ людини - важливий чинник, що справив надзвичайний вплив на тодішнє і майбутнє життя. Змінилося людське мислення. Люди часів Відродження дивилися вперед, спостерігали життя навколо себе, насолоджувалися ним. Основою свого життя вони стали вважати гроші, які швидко змінювали своїх власників. Італійські городяни добре розуміли, що будь-якого дня можна зазнати краху через убивчу конкуренцію, що велася за ринки збуту. В італійських містах почали пробиватися паростки капіталізму. Розквітали науки і мистецтва. Найбільшого піднесення Ренесанс набув у містах Італії, частини Німеччини та Нідерландів. Особливе значення мали міста-держави, які у другій половині XVI ст. зробили свій останній внесок до скарбниці європейської цивілізації. Проте світ став на бік більших організацій суспільного життя, а міста-держави прийшли до своєї остаточної поразки.

На світовому ринку боротися за провідні позиції могли лише сильні національні монархії.

Між тим змін зазнав і характер європейських монархій. Королі ставали господарями своїх країн у такий спосіб, який навряд чи можливий, коли вони були чимось трохи більшим, ніж правителями над повновладними аристократами. Ще у XV ст. у багатьох європейських країнах спостерігався хаос через безладдя приватних феодалів. Підтримувані середнім класом, який із розвитком економічного життя набував дедалі більше ваги у суспільстві, й усвідомлюючи потребу в мирі, королі використовували нові військові засоби, зокрема артилерію і ландскнехтів для закріплення особистої влади. Прикладом може бути діяльність Тюдорів в Англії (1485-1603 рр.), але вона мала аналоги в інших частинах Європи, де монархи подібним чином розвивали прерогативи правління і використовували бюрократичну систему. З іншого боку, королі сприяли підйому підприємців і вступали в альянс із торговими магнатами. Банкіри Ренесансу давали кредити монархам, а суверени дедалі більше втручалися в управління економікою, якій вони надавали національного характеру, встановлюючи митні тарифи, монополію та вживаючи протекціоністські заходи.

Отже, за часів Ренесансу можна виявити формування таких загальних елементів європейської цивілізації, як активна підприємницька діяльність (купецька, банківська, промислова, особливо із появою перших мануфактур); формування централізованих держав і націй; раціональне ставлення до світу; яскравий індивідуалізм плюс жадоба наживи і дух авантюризму.

Усе це виявилося у Великих географічних відкриттях, які розпочалися наприкінці XV ст.: подорожі Христофора Колумба (1492 р.), Васко да Гами (1497-1499 рр.), Фернана Магеллана (1519-1522 рр.) та інших сміливців принесли нові знання та багатства спочатку до Іспанії та Португалії, а потім ті просочилися до Голландії, Франції й Англії. Колосальний потік срібла і золота з Нового світу спровокував швидке знецінення грошей: ціни зросли в шість разів. Це було названо "революцією цін", тому що всі традиційні економічні відносини, оскільки вони зводилися до грошових платежів, виявилися перекошеними, зростала напруга між різними верствами населення. Підприємці процвітали, як ніколи до того. З іншого боку, уряди повсюдно зіштовхувалися із жахливими фінансовими дефіцитами. Першими отримавши доступ до золота і срібла Нового світу, іспанці, здавалося б, мали стати найзаможнішим народом Європи. Однак сталося навпаки. Річ у тім, що золото саме по собі не будує кораблів, не виробляє тканин, не відливає гармат тощо. На нього можна лише купувати те, що зроблено іншими. Так і відбувалося впродовж кількох десятиріч. У той час, коли іспанці витрачали своє золото, купуючи вироби в Німеччині, Англії, Франції, там у відповідь на такий попит розширювалося й удосконалювалося виробництво. Коли ж струмочки дорогоцінних металів почали всихати, у тих країнах, на відміну від Іспанії, залишилася розвинена промисловість, яка виробляла товари. А Іспанія швидко відійшла на задні позиції в Європі, на яких перебуває і досі. Взагалі, як показала історія, у кожному наступному столітті аж до теперішнього, Новий світ, тобто Америка, викликав серйозні потрясіння Старого світу. Це стало однією з найвизначніших та найтриваліших змін в умовах європейського життя, найочевиднішою причиною відмінності між так званими середньовічними і новими часами. Відкриття нових територій, розширення ринків, примноження торгівлі перетворилися на важливі фактори у трансформуванні економічного життя Європи.

До переворотів, спричинених революцією цін, додалися також бурі релігійних протиріч. Християнство західного зразка лежить в основі особливостей європейської цивілізації. У період після варварських навал існував особливий фактор, який надавав додаткової сили владі релігії в політиці і суспільстві. Це був період, коли церква - хранителька спадщини старших цивілізацій у світі примітивних і напівварварських народів - відігравала свою величезну цивілізуючу роль. Імперія Карла Великого і національні королівства наступного періоду були виховані церквою. Церква була важливим фактором в об'єднанні держав, у розвитку інституту монархії та у створенні того, що можна назвати моральним порядком. Вона перетворила варварських правителів на помазаних монархів і змушувала їх усвідомлювати відповідальність своєї посади. Церква виховувала чернецтво, яке могло читати, навчати й управляти. Вона взяла у своє відання освітню роботу. Правителі Європи завдячували духовенству освіченими управителями і підтримкою у своїй об'єднавчій роботі. Яскравим прикладом може бути діяльність кардинала Ришельє - голови французького уряду за правління короля Людовіка XIII (1624- 1642 рр.). Релігія справила величезний вплив на ментальні основи європейської цивілізації, тобто визначила ті основні глибинні психологічні характеристики європейських етносів, які регулюють їхню поведінку, рефлексію1 і спосіб буття. Європейську цивілізацію відрізняє спрямованість до вироблення індивідуальної свідомості. Починаючи із середньовіччя, на перший план висувалася проблема індивідуальної відповідальності. Так, постановою IV Латеранського собору 1215 р. кожному віруючому ставилася за неодмінний обов'язок щорічна сповідь. Сповідь передбачає не тільки ритуал очищення від гріхів і прощення грішника духовним отцем, але й аналіз самим віруючим свого внутрішнього світу, помислів і вчинків. У XIII ст. німецький проповідник Бертольд Регенсбургський, звертаючись до пастви, розвинув цілісну християнську антропологію2, заявивши: "Творець дарував людині п'ять "талантів"... - її персону, посаду, тобто місце в суспільстві, багатство, час і любов до ближнього. За використання цих дарів людина наприкінці свого життя відповість Творцю". Принагідно варто зазначити, що європейський індивідуалізм за своєю суттю є подібним українському індивідуалізу, проте вони мають різну спрямованість. Для європейської цивілізації взагалі характерний, так би мовити, екстравертизм, тобто спрямованість у зовнішній світ. Історична доля українського народу, його непроста історія, відсутність упродовж століть власної державності зумовили інтровертивний3 характер українського індивідуалізму.

На початку XVI ст. Європа опинилася у стані кризи, пов'язаної із розвитком у надрах феодалізму нових, капіталістичних відносин. Процеси, що розвивалися в економіці, призводили до виникнення перших протиріч між працею і капіталом, між стрімким зростанням цін, подорожчанням вартості життєзабезпечення і скороченням прибутків населення. Люди не тільки потерпали від матеріальних складнощів, але й були охоплені настроями зневіри і депресії, чому сприяли численні війни, що порушували традиційний лад життя. Кризові настрої сприяли зростанню невдоволення діяльністю католицької церкви, особливо її фіскальною політикою, спрямованою на збільшення надходжень за будь-яку ціну. Одвічні християнські цінності ставали предметом купівлі-продажу. Особливо обурення викликав масовий продаж індульгенцій1. Ці й інші обставини стали підґрунтям виникнення Реформації - важливого чинника історії європейської цивілізації.

Реформація - це складний релігійний і соціальний рух, який набув форми боротьби проти всеосяжного панування католицької церкви в духовній, політичній та економічній сферах. У вужчому розумінні слова під Реформацією розуміють релігійні перетворення, спрямовані на звільнення віруючих від повсякденної опіки церкви (у її католицькому розумінні). Початком Реформації вважають виступ Мартіна Лютера у Віттенберзі (Німеччина) в 1617 р. із 95 тезами проти індульгенцій. Іншим великим центром руху стала Швейцарія, де на чолі став Жан Кальвін. Ідеологи Реформації, попри всі розбіжності між ними, сходилися в переконанні, що людина заради спасіння своєї душі не потребує посередництва церкви, що запорука спасіння полягає не у зовнішніх проявах релігійності, а у вірі кожного у спокутню жертву Христа. Здійснення цієї ідеї на практиці вело до відмови від церковної ієрархії. Виникли нові християнські конфесії, які одержали загальну назву протестантизму із більшою конкретизацією - лютеранство, кальвінізм тощо (у сучасному світі близько 25 тис. релігійних рухів можуть бути визначені як протестантські).

Протестантизм викликав суттєві світоглядні зрушення, які вплинули на економічний розвиток Європи. До Реформації ставлення до праці було холодним і презирливим. Католицька церква вчила, що для Бога і порятунку душі необхідні аскетичні подвиги та благодійні справи. Повсякденне трудове життя з релігійних позицій взагалі випадало із поля зору. Протестантизм змінив головні соціальні акценти, що надалі сприяло розвитку капіталізму (про це докладно йдеться у праці М. Вебера "Протестантська етика і дух капіталізму"). М. Лютер учив, що кожна людина має з максимальною серйозністю поставитися до своєї справи, свого покликання - орати землю, виготовляти ремісничі вироби, торгувати, учити дітей, керувати державою. Чим краще людина виконує свою справу, тим більше її діяльність до вподоби Богу. Ж. Кальвін наголошував, що саме успіх у земних справах, а не "добрі справи" - пожертви на церкву, обряди й індульгенції, за які католицька церква брала великі гроші, - є запорукою спасіння душі. Людина прагнула переконатися, що є божим обранцем, і найкращим засобом для того був саме успіх у мирських справах. Такий настрій став джерелом величезної енергії та активності. Так від початку ідеологічне виправдання підприємництва виступило в релігійній формі. Протестантизм сформував принцип новий епос праці із цілою низкою настанов, що прискорили становлення і розвиток капіталізму. Наприклад, увага до якісного виконання своєї роботи, що вважалося свідченням любові до ближніх і до Бога; чесність у веденні справ; неприпустимість витрачання грошей на розкоші і розваги, бо гроші слід вкладати в бізнес з метою одержання нового прибутку, що має вкладатися туди ж; неможливість марнування часу - відразу було скорочено кількість свят, що породило сентенцію "Час - це гроші", тощо.

Католицька церква не хотіла випускати владу зі своїх рук і розпочала Контрреформацію. В її арсеналі було чимало засобів боротьби, насамперед - релігійні війни. На захист католицького табору став іспанський король Філіпп П (1556-1598). Релігійні війни залили кров'ю Францію в період від 1562 по 1589 рр. Під час однієї тільки Варфоломіївської ночі з 23 на 24 серпня 1572р. в Парижі було вбито понад 3 тис. протестантів, яких називали гугенотами. Одним із головних знарядь Контрреформації став католицький чернечий орден "Товариство Ісуса" - єзуїтський орден, заснований у 1534 р. в Парижі Ігнатієм Лойолою. Заради "в'ящої слави Божої" єзуїти вважали припустимим будь-який злочин. Активізувалася діяльність Інквізиції - судово-поліцейської установи для боротьби з єретиками, заснованої ще у XIII ст. До часів Просвітництва жертвами інквізиції стали понад 10 млн осіб, яких убивали в різний спосіб: хтось не витримував жорстоких катувань, хтось, пройшовши їх, завершував життя на вогнищі, яке, на думку церковників, мало врятувати його душу.

Як релігійна війна може розглядатися тридцятирічна війна 1618-1648 рр. між габсбурзьким блоком (іспанські й австрійські Габсбурги, католицькі князі Німеччини, підтримані Папством та Річчю Посполитою) й антигабсбурзькою коаліцією (германські протестантські князі, Франція, Швеція, Данія за підтримки Англії, Голландії та Росії). Габсбурзький блок виступав під знаменом католицизму, антигабсбурзький, особливо на початку, протестантизму, хоча за цим крилися глибші інтереси. Урешті-решт зазнали поразки плани Габсбургів на створення "світової імперії" і підкорення національних держав. Війна закінчилася Вестфальським миром 1648 р., який заклав основи системи міжнародних відносин у Європі на довгі роки.