Розділ «ТРОЄ БІЛЯ ВОГНИЩА»

— Знаю, знаю! — сказав я.

Тоді Хон назвав хан куонг — любовний конкурс.

— Еге-гей! Теж знаю! Бачив його! — я мусив трохи вгамувати запал хлопця.

Хон, значно молодший од Данга — він не мав ще й тридцяти років — був до смішного честолюбний. Він страшенно розпалився. Його завжди приємне обличчя комічно нахмурилося, коли він намагався пригадати цікаві події, щоб здивувати й засліпити нас. Раптом погляд хлопця зупинився на печері, і він радісно вигукнув:

— А що ви знаєте про наші гроти кохання?

— Небагато, — признався я. — Майже нічого. А ви їх знаєте?

— Чи знаю я? — очі його заблищали. — Адже я сам брав участь в обряді у гроті кохання.

— І було там щось цікаве?

— Ще б пак! — Хон обхопив обома руками голову, його очі світилися від задоволення.

Мені здавалося, що ми були трохи напідпитку, тому у нас виник веселий, задерикуватий настрій.

— Справжній брехун! — підбурював я Хона начеб' то серйозно і тому дивився на нього недовірливо. — Бреше, аж пил іде!

— Клянуся, присягаюся! Я був т$м! — запевняв нас Хон.

Я знав, що між Чорною і Червоною річками, отже, паралельно до нашого шляху Хоа Бін — Сонля — Лаї Чау громадилися найбільші в цих краях страшенно заплутані гори, а серед них траплялися неприступні долини. Вони були майже недосяжні для зовнішніх впливів. Там у білих таї зберігалися повір’я і звичаї — можна сміливо сказати — тисячолітньої давності. Існував ще культ духа землі, найстаршого і найвищого божества на Далекому Сході. Це був батько і начальник інших духів. Під його владою були всі творчі можливості, і сидів він у печерах, які славилися своїми чудовими якостями. У гротах, присвячених плодючості і поширенню життя, таї провадили обряди збільшення врожаїв і щастя для людей.

Великої слави набула печера Сам Ле поблизу Нгіа Ло. Щороку в ‘березні чи в квітні певного дня сюди з багатьох сіл сходиться молодь на так зване Свято весни. Це були або знайомі між собою хлопці та дівчата, або ті, що прагнули тут, у святому гроті, знайти обранця чи обраницю свого серця.

Сиділи вони у тому гроті іноді протягом дня і ночі. Залишали його просвітленими, виходили, тримаючись за руки, переконані, що знайшли своє щастя. Люди так вірили у надприродну міць гроту, що блаженство їхніх сердець тривало досить довго, а якщо життя припиняло це щастя, то молодь не втрачала надії: наступне Свято весни знову запрошувало на богобоязливу урочистість.

— А тепер, — запитав я, — люди ще ходять до грота кохання?

— Я чув, що вже ні, — відповів Хон.

Ми слухали розповідь таї з великим хвилюванням.

Тим часом Данг почав готуватися курити опіум. Він вийняв з в’юків люльки, завдовжки дві третини ліктя, з округлим маленьким отвором, і запалив біля себе оливкову лампочку. Потім ліг на бік. То, очевидно, була класична поза для даного ритуалу. Після цього мео вмочив тоненьку гілку в густу темно-бронзову рідину, яку він зберігав у невеличкій пляшечці, і припалив її над полум’ям. Коли опіум на кінці гілки почав тихенько шкварчати й виділяти голубуватий димок, Данг приклав кінець гілки до люльки і втягнув дим.

— Ви курили опіум? — спитав мене мео.