Розділ «Цензура вогнем»

Ж.-К.К.: Я був у Китаї під час зйомок «Останнього імператора» Бертолуччі. Звідти я робив потрійний репортаж. Один — про власне фільм, один — про відродження китайського кіно для журналу «Cahiers du Cinema» і останній — про навчання гри на традиційних музичних інструментах, на прохання французького музичного журналу. Найбільш вразила мене зустріч із директором Інституту традиційних музичних інструментів. Я розпитував його про те, як гра на цих інструментах була покинута під час Культурної Революції. Про це саме щойно стало можна говорити в Китаї. І той директор розповів мені, що спершу закрили Інститут і спалили бібліотеку. Йому вдалося, можливо, ризикуючи власним життям, врятувати декілька книжок, які він надіслав двоюрідним братам у провінцію. А самого директора відправили в село працювати як селянина. Всіх тих, хто мав спеціалізацію чи володів особливими знаннями, мали нейтралізувати. Таким був принцип Революції: знання приховують в собі владу, тож необхідно позбутися знання.

Цей чоловік потрапив у спільноту селян, які одразу ж зрозуміли, що він не вміє дати собі раду з лопатою та кайлом. Вони запропонували йому сидіти вдома. І цей чоловік, найбільший фахівець з китайської традиційної музики, каже мені: «Протягом дев’яти років я грав у доміно».

Тут ми не кажемо про дії іспанців у Америці чотири-п’ять століть тому, ми не кажемо про масові вбивства, вчинені християнами під час хрестових походів. Ні. Ми кажемо про те, що відбулося за нашого життя. І найгірше відбувається не завжди в минулому. Фернандо Баез у своїй «Всесвітній історії нищення книжок» говорить про знищення бібліотеки Багдада 2003 року. Цю бібліотеку вже не вперше захотіли знищити. Це вже намагалися зробити монголи. Ці землі багато разів завойовували, багато разів спустошували, але там таки з’явилися нові паростки. Протягом X, XI і XII століть мусульманська цивілізація, безперечно, була найяскравішою. І раптом її несподівано з обох боків атакували. Християнські хрестові походи та початок Реконкісти в Іспанії — з одного боку, та напад монголів — з іншого, обійняли Багдад XIII століття та стерли місто з лиця землі. Монголи, як ми вже казали, все сліпо знищували, але і християни виказували не більшу повагу. Баез розповідає, що християни за час перебування в Святій Землі знищили близько трьох мільйонів книжок.

У.Е.: Справді, Єрусалим був майже знищений внаслідок хрестових походів.

Ж.-К.К.: Те ж саме сталося внаслідок іспанської реконкісти XV століття. Радник Ізабелли Кастильської Сіснерос спалив усі мусульманські книжки, які зміг знайти в Гренаді, залишивши тільки декілька праць з медицини. Баез стверджує, що половину суфійських поезій в той час було спалено. Ми не маємо казати, що тільки інші знищували наші книжки. Ми, в свою чергу, широко долучилися до знищення знання та краси.

Це значить — повернімося на хвильку в осердя переліку катастроф — що ми маємо визнати: книжка мала ворогів, якими, хай там як це дивує, могли бути і самі автори книжок. За прикладом далеко ходити не треба. Філіп Солерс нагадав, що у Франції в часи рухів 1968 року існував Комітет дії студентів і письменників, який не дуже відомий, але видається дуже смішним. Він палко поставав проти традиційної освіти (і дуже строго) та закликав, не без ліризму, до «нового знання». Моріс Бланшо, зокрема, в межах цього комітету боровся та закликав до зникнення книжки, яку називав тюрмою для знань. Слова мали нарешті подолати книжку, книжку як об’єкт, і вивільнитись із неї. Аби знайти прихисток деінде? Цього вже не повідомляли. Але все ж таки писали: «Ні книжкам! Ні книжкам назавжди!». Ці слогани писали та виголошували письменники!

У.Е.: Аби закінчити розмову про вогнища для спалення книжок, ми маємо згадати тут про авторів, які хотіли та іноді успішно спалювали власні твори…

Ж.-К.К.: Без сумніву, пристрасть до руйнування створеного говорить про наші найглибші пориви. Згадаймо шалене бажання Кафки знищити всі свої тексти в момент власної смерті. А Рембо хотів знищити «Сезон у пеклі». Боргес направду знищив свої перші книжки.

У.Е.: Вергілій на смертному одрі попросив, щоби спалили його «Енеїду»! Хто знає, чи не було в цих фантазіях про знищення вогнем думки про новий початок світу? Чи, радше, це була ідея про те, що з моєю смертю помирає і світ… Саме тому Гітлер наклав на себе руки після того, як спалив увесь світ…

Ж.-К.К.: У Шекспіра, коли Тімон Афінський помирає, то вигукує: «І тільки смерть зове! О сонце, прав / До заходу! Тімон — відпанував!».[18] Можна також згадати про камікадзе, що забирає з собою внаслідок смерті ту частину світу, яку не сприймає за життя. Щоправда, коли ідеться про японських камікадзе, що скеровували свої літаки проти американського флоту, чи про терористів-смертників, ідеться радше про смерть задля певної мети. Якось я усвідомив, що першим камікадзе в історії людства був Самсон. Він зруйнував храм, у якому його зачинили, та загинув, поховавши разом із собою багатьох філістимлян. Теракт-суїцид — це водночас і злочин, і кара. Якось я працював із японським режисером Нагіса Ошіма. Він розповів мені, що японець у своїй траєкторії життя в певний момент завжди дуже близько підходить до думки про самогубство.

У.Е.: Візьмімо самогубство Джима Джонса із тисячею своїх послідовників у Гаяні. Або колективну смерть «давидіанців» у Вако 1993 року.

Ж.-К.К.: Час до часу варто перечитувати «Поліекта» Корнеля, який у центр дії ставить новонаверненого християнина в часи Римської імперії. Він стає мучеником і забирає з собою дружину Поліну. Кращої долі просто не можна й бажати. Просто шлюбний подарунок!

Ж.-Ф. де Т.: Ми починаємо розуміти, що створити витвір мистецтва, розповісти про нього — це не найліпший зі способів залишитись у історії…

У.Е.: Так. Для того, щоби стати відомим, є, звісно, власне творчість (творення митців, засновників імперій, мислителів). Але якщо немає здібностей до творення, то підійде і руйнування витвору мистецтва, можна власноруч. Наприклад, Герострат. Він увійшов в історію тому, що знищив храм Артеміди в Ефесі. Оскільки було відомо, що він спалив храм, аби своє ім’я увіковічнити, афінський уряд заборонив згадувати його ім'я. Але це не подіяло. Доказ: ми знаємо ім’я Герострата, але забули ім’я архітектора храму в Ефесі. У Герострата, звісно, чимало спадкоємців. Варто з-поміж них згадати і всіх тих, що ходять на телебачення розповісти, як їм наставили роги. Це типова форма саморуйнування. Для того, щоб опинитися на першій шпальті, вони готові на все. Так само серійний вбивця хоче бути викритим, аби про нього всі говорили.

Ж.-К.К.: Енді Воргол чудово це виразив у своїй роботі «Famous for fifteen minutes».

У.Е.: Той самий імпульс штовхає людей, які стоять на задньому плані, за тим, кого насправді знімають, розмахувати руками — аби бути певними, що їх точно побачили. Це видається дурним, але це мить слави.

Ж.-К.К.: Пропозиції, що їх надсилають редакторам програм, часто бувають дуже екстравагантні. Деякі взагалі пишуть, що готові прийти накласти на себе руки в прямому ефірі. Або ж страждати, бити себе, зазнавати тортур. Або показати, як їхня дружина кохається з іншим. Форми сучасного ексгібіціонізму, здається, не мають меж.

У.Е.: У нас на італійському телебаченні є програма «La Corrida», що пропонує охочим прийти і висловитися наживо під улюлюкання розкутої публіки. Всі знають, що з них знущатимуться, але щоразу програма відсіює тисячі кандидатів. Деякі з них мають ілюзії щодо власного таланту, але для них це єдиний шанс виступити перед мільйонами людей, тож вони на все згодні.