Розділ «Частина четверта і остання»

Так казав Заратустра.

РОЗМОВА З КОРОЛЯМИ

1

Заратустра ще й години не ходив горами та лісами, як раптом угледів дивну процесію. Саме тією дорогою, котрою він гадав зійти вниз, простували два королі, прикрашені коронами й багряними поясами, барвисті, мов фламінго; перед собою вони поганяли осла з поклажею.

Що знадобилося цим королям у моєму царстві? — здивовано запитав Заратустра у свого серця і швиденько сховався за кущ. Та коли королі наблизилися, він упівголоса, ніби сам до себе, промовив: — Дивина! Дивина! Не тримається купи! Бачу двох королів і тільки одного осла!

Тоді обидва королі зупинились, усміхнулися, зиркнули в той бік, звідки долинав голос, а відтак подивилися один одному в очі.

— Таке спадає на думку багатьом людям,— сказав король, що з правої руки,— однак уголос вони про це не кажуть.

Король з лівої руки знизав плечима і відповів:

— То, мабуть, якийсь козопас. Або самітник, що надто довго жив серед скель і дерев. Адже брак товариства також псує добрі звичаї.

— Добрі звичаї? — з обуренням і гіркотою заперечив перший король.— Чого ж ми тоді уникаємо? Хіба не «добрих звичаїв»? Хіба не нашого «вишуканого товариства»?

Воістину, вже краще жити серед самітників та козопасів, аніж серед нашої роззолоченої, облудної, нарум'яненої потолочі, навіть якщо вона й називає себе «вишуканим товариством»,

навіть якщо вона й називає себе «шляхетним станом». Але все там фальшиве і гниле, і насамперед кров — через застарілі хвороби й ще гірших цілителів.

Тепер найкращий і найлюбіший мені здоровий селюк,— неотесаний, хитрий, упертий і витривалий; тепер це найшляхетніша натура.

Тепер селянин найкращий з усіх, нехай би він усюди зробився паном! Однак тепер царство потолочі — тут я вже не дам себе дурити. А потолоч — то, значить, усе гамузом.

Потолоч — це все гамузом, все з усім перемішане, і святий, і свиня, і юнкер, і юдей, і всілякої тварі по парі з Ноєвого ковчегу.

Добрі звичаї! Все в них облудне і гниле. Ніхто вже нічого не шанує: якраз цього ми всі уникаємо. Це улесливі, улізливі собаки, що золотять пальмове листя.

Мене душить огида, що ми, королі, самі стали нещирі, що на нас понавішувано старої пожовклої прадідівської пишноти, що ми — пам'ятні медалі для дурнів, пройдисвітів і для тих, хто нині користується владою тільки для того, щоб ошукувати!

Адже ми не перші,— а мусимо їх удавати; зрештою, ми наситились цією брехнею, вже гидко.

Ми відцуралися наброду, усіх тих горлодерів і писак, що гидять, наче мухи з гнойовища, втекли від смороду крамарів, від честолюбних борсань і смердючого віддиху: тьху на життя серед наброду,

тьху на те, щоб бути серед наброду за першого! Ох, гидко! гидко! гидко! А до чого тут ми, королі?