Розділ «Частина четверта і остання»

А коли Заратустра вибрався на верховину, він відіслав орла і змію, що товаришили йому, додому і побачив, що знову сам. Тоді він від душі засміявся й сказав таке:

— Що я казав про офіри й медові офіри, було тільки вивертом і, воістину, глупотою на користь справі! Тут, угорі, я можу говорити вільніше, ніж перед печерами відлюдників та їхньою свійською худобою.

Яка там офіра! Я, сторукий марнотратник, все подароване мені розтринькую,— хіба це можна називати офірою!

Якщо мені забаглося меду, то забаглося тільки принади, солодкої патоки й відвару,— на них облизуються навіть ведмеді-буркотуни й дивні, понурі, люті птахи;

найкращої принади, потрібної ловчим та рибалкам. Бо коли світ схожий на темні звірині хащі й на сад утіх для всіх Диких Мисливців, то, як на мене, він ще більше й радше схожий на бездонне багате море,—

на море, повне барвистих риб і раків, на котрих навіть боги поласяться і подадуться рибалити й закидати сіті: який же багатий світ на дивогляди, великі й малі!

А надто людський світ, людське море — в нього я закидаю тепер свою золоту вудку й кажу: розкрийся, людська безодне!

Розкрийся й викинь мені своїх риб та лискучих раків! Найкращою своєю принадою я сьогодні принаджую найдивовижніших людських риб!

Саме своє щастя я закидатиму в усі далечі й далечіні на схід, на південь і на захід, щоб бачити, чи багато людських риб навчилося смикатись і борсатись на моєму щасті!

Поки вони, зловившись на вістря моїх потаємних гачків, вискочать на мою висоту,— найбарвистіші пічкурі безодні до найлютішого рибалки-людолова.

Адже я такий по суті й споконвіку — тягну, притягаю і підтягаю, доглядач і наглядач, який недурно колись казав собі: «Стань таким, який ти є!»

Відтепер нехай люди підіймаються до мене вгору: адже я ще й досі чекаю знамення, що пора мені сходити вниз; через те я й не йду до людей, дарма що повинен.

Тому я, лукавий і насмішкуватий, чекаю тут на верховині без нетерпіння і без терпіння,— радше як той, хто відвик навіть від терпіння — бо вже більше не «терпить».

Адже доля дарує мені час, чи не забула вона про мене? Може, сидить десь у затінку за великим каменем і лапає мух?

Воістину, я вдячний своїй вічній долі, що не жене й не квапить мене, а дарує мені час на пустощі й на злість: ось навіть сьогодні я вибрався рибалити на цю високу гору.

Чи хтось колись рибалив на високих горах? І нехай те, що я хочу робити й роблю тут, угорі, навіть глупота, та все ж це краще, ніж там унизу бундючитися, зеленіти й жовкнути від чекання,

розгнівано надиматися від чекання, ставати священною бурею, що налітає з гір, нетерплячим, що гукає в долини: «Слухайте або ж я вишмагаю вас бичем Господнім!»

Не в тому річ, що я гніваюся на таких розлючених,— з них якраз годиться посміятись! Такі вже вони вдалися нетерплячі, ті галасливі барабани, що зі шкури пнуться, аби виговоритися не коли, як сьогодні!

Та ми з моєю долею говоримо не для «сьогодні» і не для «коли»: на розмови часу й терпіння у нас вистачає й часу навіть і забагато. Адже колись він повинен прийти й не може не прийти.

Хто ж повинен колись прийти й не може не прийти? Наш великий Хазар, наше велике далеке Царство Людини, тисячолітнє царство Заратустри...