Розділ «Частина четверта і остання»

Чи далеко ще до того «далеко»? Хіба це мене обходить? Я й без того не менш твердо двома ногами впевнено стою на цьому грунті,—

на вічній основі, на твердому пракамені, на цьому найвищому, найтвердішому, передвічному нагір'ї, куди злітаються усі вітри, питаючи: де? звідки? куди?

Тут смійся, смійся, моя ясна, здорова злосте! З високих гір кидай униз свій блискотливий, зневажний сміх. Тим блиском принаджуй до мене найпрекрасніших людей-риб!

І те, що в усіх морях належить мені, що всюди моє і для мене,— вилови, витягни до мене нагору: цього чекаю я, найзавзятіший із рибалок.

Далі, далі, вудко моя! Пірнай, поринай, принадо мого щастя! Точи краплинами свою найсолодшу росу, меде мого серця!

Далі, далі, погляде мій! О, як багато морів довкола, які світанки людського майбуття! А наді мною — яка рожева тиша! Яке безхмарне мовчання!

КРИК ПРО ПОРЯТУНОК

Наступного дня Заратустра знову сидів на камені перед печерою, поки орел і змія блукали по світах, щоб принести додому нової поживи, а ще й свіжого меду: старий мед Заратустра спожив і змарнував до останньої краплини. І коли він сидів, простягнувши ціпка й обводячи на землі обриси своєї тіні, заглибившись у роздуми,— воістину, не про себе і не про свою тінь,— він несподівано злякався і здригнувся, бо поряд зі своєю тінню побачив іще одну. А притьмом озирнувшись і підвівшись, побачив перед собою віщуна, того самого, якого колись частував і поїв за своїм столом, провісника великої втоми, що повчав: «Усе марнота, ніщо не винагороджується, у світі немає глузду, знання душить». А відтоді віщун змінився на виду, і коли Заратустра глянув йому у вічі, вдруге жахнулося його серце: так багато недобрих віщувань і сірих, мов попіл, блискавок перебігало цим обличчям.

Віщун, відчувши, що діялося в Заратустриній душі, провів долонею по обличчю, наче хотів стерти його, те саме зробив і Заратустра. І коли вони обидва мовчки опанували себе й покріпили дух, то подали один одному руки на знак того, що хочуть відновити знайомство.

— Ласкаво прошу, віщуне великої втоми,— сказав Заратустра,— недурно ти колись гостював у мене. Їж і пий за моїм столом і сьогодні й вибач, що тобі товаришитиме веселий старий!

— Веселий старий? — перепитав віщун, похитуючи головою.— Та хоч ким би ти був, Заратустро, і хоч ким хотів би ще стати, тут, угорі, бути тобі вже недовго. Скоро твій човен уже не лежатиме на сухому!

— Хіба я застряг на сухому? — сміючись, запитав Заратустра.

— Хвилі круг твоєї гори,— відповів віщун,— здіймаються дедалі вище, це хвилі великої нужди і скорботи: невдовзі вони підіймуть твій човен і понесуть тебе звідси.— Заратустра мовчав і дивувався.— Невже ти нічого не чув? — вів далі віщун.— Хіба до тебе не долинає з глибини шум і клекіт? — Заратустра далі мовчав і дослухався, відтак почув довгий-довгий крик, котрий безодні перекидали одна одній, бо жодна не хотіла тримати в собі,— такий він був зловісний.

— Недобрий провіснику,— врешті озвався Заратустра,— це крик про порятунок, крик людини. Він, мабуть, долинає з чорного моря. Та хіба мене обходить людське лихо? Останній гріх, що досі обминав мене,— ти знаєш, як він зветься?

— Співчуття! — скрикнув віщун, аж затремтівши серцем і піднявши обидві руки.— О Заратустро, я збираюся спокусити тебе на твій останній гріх!

Не встигли відзвучати ці слова, як крик пролунав удруге, але був уже довший, страшніший і набагато ближчий.

— Чуєш, чуєш, Заратустро? — гукнув віщун.— До тебе крик, це кличуть тебе: прийди, прийди, вже пора, не гайся ні миті!

Розгублений і приголомшений, Заратустра мовчав, а відтак спитав, ніби вагаючись:

— А хто той, що кличе мене?

— Ти ж знаєш,— різко відповів віщун,— Навіщо ховаєшся? Це волає до тебе вища людина!