Розділ «Частина четверта і остання»

Цей Заратустрин віршик дуже потішив королів, і король з правої руки сказав:

— О Заратустро, як добре ми вчинили, що прийшли побачитися з тобою!

Бо вороги твої показували нам свічадо з твоїм зображенням: ти звідти дивився з диявольською гримасою і в'їдливо посміхався; через те ми й боялися тебе.

Але що з того! Ти знову і знову жалив наші вуха й серця своїм словом. Тоді ми нарешті сказали: а що нам до його вигляду!

Нам треба послухати того, хто навчає: «Любіть мир, як те, що породжує нові війни, а короткий мир — ще дужче, ніж тривалий!»

Ніхто ще не виголошував таких войовничих слів: «Що добре? Добре бути хоробрими. Добра війна будь-яке діло освячує».

О Заратустро, на такі слова в наших жилах заграла предківська кров: адже це ніби весна озвалася до старих винних бочок.

Коли мечі металися серед мечів, мов закривавлені змії, тоді нашим предкам смакувало життя; сонце миру здавалося їм в'ялим і млявим, а тривалий мир вганяв у сором.

Як наші предки зітхали, коли бачили на стіні відчищені до блиску і припалі порохами мечі! Як і ті мечі, вони також прагнули війни. Адже меч прагне напитися крові й іскриться від прагнення.

Поки королі так завзято правили і розводились про своїх предків, Заратустру аж під'юджувало поглузувати з їхнього завзяття, бо королі, котрих він бачив перед собою, були дуже сумирні на вигляд, із старосвітськими витонченими обличчями. Та він переборов себе.

— Гаразд! — сказав він.— Ось перед вами дорога до Заратустриної печери. Нехай цей день закінчиться довгим вечором! А тепер мене кличе від вас крик про порятунок.

Велика честь для моєї печери, коли в ній сидітимуть і чекатимуть королі; та, звісно, чекати вам доведеться довго.

Ну що ж! Нічого не вдієш! Де нині навчишся краще чекати, як не при дворах? І вся королівська чеснота, яка ще збереглася, хіба не називається сьогодні вмінням чекати?

Так казав Заратустра.

П'ЯВКА

І Заратустра в задумі подався далі, сходячи нижче, минаючи ліси, обминаючи болота; і, як стається з кожним, хто снує важкі думки, він незумисне наступив на людину. І леле, йому в обличчя воднораз сипонуло зойком болю, двома прокльонами і двадцятьма лайками,— отож він з переляку замахнувся ціпком і ще й уперіщив того, на кого наступив. Та вмить схаменувся, і серце його сміялося з глупоти, котру він перед хвилею вчинив.

— Вибач,— звернувся він до скривдженого, котрий з люттю підвівся й сів.— Вибач і передусім вислухай одну оповідку.

Як мандрівник, що снить про далекі світи, на пустельній вулиці незумисне спотикається об собаку, що спить на осонні,—

як вони обидва, на смерть перелякані, схоплюються і накидаються одне на одного,— так сталося і з нами.

Та все ж! Та все ж — як мало бракувало, щоб вони, і пес, і самітник, пригорнулись одне до одного. Вони ж обидва — самотні!