— Вища людина? — вигукнув Заратустра, пройнявшись жахом.— Чого їй потрібно? Вища людина? Чого їй тут потрібно? — І Заратустра аж зіпрів від переживань.
Побачивши Заратустрин переляк, віщун нічого не відповів, тільки все прислухався до безодні. Та звідти довго нічого не чулося, отож він озирнувся і побачив, що Заратустра стояв і тремтів.
— О Заратустро,— повів він журним голосом,— ти стоїш і не схоже, що ти от-от затанцюєш від щастя; тобі радше треба танцювати, щоб не впасти!
І навіть якби ти танцював отут переді мною з усіма своїми вихилясами, все одно ніхто не сказав би мені: «Дивись, ось танцює остання весела людина!»
Надаремно ходитимуть на цю верховину, бо хто шукав би тут веселу людину, знайшов би печери і льохи в печерах, криївки для втікачів, а не копальні щастя і скарбниці, не золотоносні жили щастя.
Щастя — хіба можна знайти щастя біля живцем похованих самітників! Невже я маю шукати те на блаженних островах у далечі забутих морів?
Та все однакове, ніщо не винагороджується, всі пошуки марні, блаженних островів більше немає!..
Так зітхав віщун, та коли він зітхнув востаннє, Заратустра прояснів і набрався певності, немов з глибокого провалля вибрався на світло.
— Ні! Ні! Тричі ні! — гукнув він твердим голосом і погладив бороду.— Це вже я знаю краще! Є ще блаженні острови! Про них, лантуху печалі й зітхань, краще помовч!
Перестань про них плескати, дощова хмаро перед полуднем! Хіба я не мокрий тут від твоєї скорботи, мов облитий пес?
Отож я обтрушусь і побіжу від тебе, щоб висохнути,— ти вже не дивуйся! Може, я не такий люб'язний, як придворні? Але ж моє любе дворище тут.
Ну, а тепер про твою вищу людину: гаразд! я хутко знайду її в цих лісах, звідти долинав її крик. Мабуть, за нею женеться якийсь лютий звір.
Вона на моїй землі, і з нею не станеться ніякого лиха! А круг мене, воістину, багато лютих звірів.
На цьому слові Заратустра було вже рушив. Тоді віщун сказав:
О Заратустро, ти — шахрай! Я знаю: ти хочеш мене позбутися! Тобі миліше майнути в ліси на лови диких звірів!
Але що це дасть тобі? Увечері я все одно сидітиму в твоїй печері, важкий і терплячий, мов колода,— і чекатиму тебе!
— Нехай буде так,— кинув Заратустра вже йдучи,— а що в печері моє, належить також і тобі, моєму гостеві!
Якщо знайдеш у ній ще й мед, гаразд! полижи його, ведмедю-буркотуне, посолоди свою душу! Бо ввечері нам обом треба бути в доброму гуморі,—
добрими й радими, що скінчився день! І під мої пісні ти сам танцюватимеш, ніби вчений ведмідь.
Не віриш? Хитаєш головою? Гаразд! Рушай, старий ведмедю! Адже я теж — віщун.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Так казав Заратустра. Жадання влади» автора Фрідріх Ніцше на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина четверта і остання“ на сторінці 4. Приємного читання.