Розділ «Частина четверта і остання»

— О Заратустро,— відповів скривджений,— зважитися на таке для мене було б жахом!

Де я фахівець і знавець, так це в мозкові п'явки — там увесь мій світ!

А це й справді світ! Даруй, якщо заговорила моя гордість, але в цьому мені немає рівні. Тому я й сказав: «Тут я вдома».

Я вже так давно докопуюся до цієї єдиної речі — п'явчиного мозку, що слизька істина не вислизне від мене! Тут моє царство!

Задля цього все інше я відкинув, задля цього все інше мені байдуже; але поруч із моїм віданням одразу ж проступає моє безпросвітне невідання.

Сумління мого духу вимагає від мене, щоб я знав щось одне, а всього іншого не знав: мені огидні всі половинчасті духом, всі непосидючі, спраглі й замріяні.

Де закінчується моя чесність, там я сліпий і хочу зоставатися сліпим. Але там, де я хочу знати, я прагну бути чесним, тобто твердим, прискіпливим, ущипливим, жорстоким і невблаганним.

Як колись ти, Заратустро, сказав: «Дух — це життя, що саме себе ріже по живому»,— це понадило і привело мене до твого вчення. І, воістину, я власною кров'ю примножив своє знання!

— Про що свідчить очевидність,— урвав Заратустра, бо кров і далі стікала по голій руці сумлінного. Адже в неї вчепилося десять п'явок.—

Дивний хлопче, як багато каже мені очевидність, тобто ти сам! І, мабуть, не все слід було мені виливати у твої чіпкі вуха!

Гаразд! Тут ми розлучаємося! Та я дуже хотів би знову зустрітися з тобою. Он угорі йде дорога до моєї печери,— сьогодні ввечері будеш моїм бажаним гостем!

До того ж мені дуже хотілося б погоїти твоє тіло, на яке наступив Заратустра,— я поміркую над цим. А тепер мене кличе від тебе крик про порятунок.

Так казав Заратустра.

ШТУКАР

1

Завернувши за скелю, Заратустра недалеко від себе на рівній дорозі побачив людину, що, мов біснувата, билася в корчах і врешті впала долічерева на землю.

— Стривай! — промовив Заратустра до свого серця.— Мабуть, це і є вища людина, це вона так розпачливо волала про порятунок. Подивлюся, чи не можна їй чимось зарадити.

Коли ж він підбіг до того місця, де на землі лежала людина, то побачив старого, що тремтів усім тілом і сторожко дивився на нього; хоч як намагався Заратустра підвести його й знову поставити на ноги, все намарно. Навіть здавалося, ніби нещасний нікого не бачить біля себе: він усе жалісливо озирався, немов його покинув і прирік на самотність цілий світ. Відтак, уволю натремтівшись, наздригавшись і накорчившись, він став гірко нарікати:

— Хто відігріє, хто мене ще любить?

Подайте теплі руки!