Розділ «Частина третя»

Душе моя, я дав тобі все, через тебе руки мої спорожніли,— а тепер! Тепер ти, журливо всміхаючись, кажеш мені: «Хто з нас повинен дякувати?

Хіба не дарувальник повинен дякувати тому, хто брав? Хіба дарувати — не потреба? Хіба брати — не милосердя?»

Душе моя, я розумію усмішку твоєї зажури: надмірне багатство саме простягає спраглу долоню!

Твоя повнота дивиться на буремне море, шукає і сподівається, переповненість тужливим жаданням проглядає з усміхненого неба твоїх очей!

Воістину, душе моя! Хто б, дивлячись на твою усмішку, зміг стримати сльози? Навіть ангели плачуть через надмірну доброту твоєї усмішки.

А твоя доброта й надмірна доброта не хочуть нарікати і плакати,— та все ж, душе моя, твоя усмішка жадає сліз, а тремтливі уста — ридань.

— Хіба будь-який плач — не скарга? А будь-яка скарга — хіба не звинувачення? — запитуєш ти себе і тому хочеш, душе моя, радше всміхатися, ніж виливати свою муку сльозами,—

нестримними сльозами виливати всю муку своєї повноти і туги виноградника за виноградарем і його ножем!

Та якщо ти не хочеш плакати і виплакати свою багряну тугу, тоді, душе моя, ти повинна співати! Дивися! Я сам усміхаюся, закликаючи тебе співати;

лунати розбурханим співом, поки стихнуть усі моря, щоб слухати твою тугу;

поки тихими, тужливими морями попливе човен, щирозлоте чудо, і довкруг того золота кружлятиме все добре, лихе, дивовижне;

а ще багато великої та малої звірини й усього на легких дивовижних ногах, щоб бігти фіалковими стежинами

аж до щирозлотого дива, до волелюбного човна та човняра — але ж то виноградар, що чекає з діамантовим ножем,—

твій великий спаситель, душе моя, безіменний — лише прийдешні пісні назвуть його на ім'я! І воістину, твій подих уже пахтить прийдешніми піснями,

уже палаєш ти і мрієш, спрагло п'єш з усіх глибокозвучних криниць розради, твоя туга вже спочиває у блаженстві прийдешніх пісень!

Душе моя, тепер я дав тобі все, навіть своє найостанніше, і для тебе мої руки спорожніли: моїм найостаннішим дарунком було те, що я змусив тебе співати!

Що змусив тебе співати,— а тепер скажи, хто з нас має дякувати за цей спів? А краще — співай мені, співай, душе моя! Нехай дякуватиму я! Так казав Заратустра.

ДРУГА ПІСНЯ ДО ТАНЦЮ

1

Недавно я зазирнув у твої очі, життя: в ночі очей твоїх виблискувало золото,— моє серце завмерло від насолоди;