Розділ «Частина третя»

О, що за пролазна відьма, вислизнуло, найметкіше з усіх зміюк! Куди? На щоках палають два ляпаси від твоїх рук!

Воістину, я стомився твоїх овець чатувати! Досі я, відьмо, співав для тебе, тепер тобі доведеться — заверещати!

Під свист канчука затанцюєш і заверещиш мені! Чи не забув канчука я? Ні!

2

Життя, затуливши тендітні вушка, відповіло мені так:

— О Заратустро! Не виляскуй так жахливо канчуком! Ти ж знаєш: шум проганяє думки. Мене якраз навідують такі ніжні думки.

Ми з тобою справді не добродії і не злодії. По той бік добра і зла знайшли ми свій острів, зелену луку — ми вдвох, самі! Тож не слід одне одному завдавати муки!

Якщо нам не судилося любити від щирого серця,— чи гоже впадати у злість, що не можемо від щирого серця любити?

Ти знаєш, що я добре ставлюся до тебе, часто занадто добре,— а все тому, що я ревную до твоєї мудрості. Ох, ця мудрість — божевільна стара дурепа!

Та колись твоя мудрість тебе покине,— ох! тоді хутко тебе покине і моя любов.

Відтак життя задумливо озирнулося і тихо промовило:

— О Заратустро, ти не завжди вірний мені!

Ти любиш зовсім не так міцно, як кажеш, я знаю: ти маєш на гадці незабаром покинути мене.

Є старий важезний дзвін-буркотун,— ночами його буркіт долинає аж до твоєї печери;

коли ти чуєш, як дзвін цей опівночі відбиває години, тоді між першим і дванадцятим ударами ти думаєш про те,—

я знаю, ти думаєш про те, Заратустро, що хочеш незабаром покинути мене!

— Так,— відповів я, вагаючись,— але ти знаєш також...— І я сказав щось життю на вухо, просто в скуйовджені руді безумні пасма волосся.

— Ти знаєш, о Заратустро? Цього не знає ніхто...

І ми дивились одне на одного, на зелену луку, над якою саме западав прохолодний вечір, і плакали разом. І тоді життя було мені миліше, ніж до того моя мудрість.

Так казав Заратустра.