на нічних водах виблискував золотий човен, поринаючи, зникаючи, знову здалеку вітаючи,— золотии розгойданий човен!
Ти кинуло оком на мою нестримну до танцю ногу — засміяним, замріяним, розімлілим, розгойданим оком.
Вже п'яти відірвались від землі, я став навшпиньки, чекаючи твоїх велінь: у танцюриста ж вуха в пальцях ніг!
Я підскочив до тебе, ти відсахнулося від моєї руки, зметнулись і вогнем війнули волосся твого язики!
Сахнувсь і я від тебе й твоїх змій, а ти впіоберта завмерло, і вабив зір твій на двобій.
Косуючи оком — показуєш криві стежки, учиш ногу мою ступати кривими стежками — лукавим кроком.
Зблизька боюся, люблю звіддалік, втікаєш, і я шаленію, шукаєш мене — кам'янію, страждаю, та мукам згубив уже лік.
Твій холод кидає в жар, зненависть любити змушує, втікаєш, я клятву несу на вівтар, а глузи твої — зворушують;
хто не тримав на тебе зла, дівча обплутне, облудне, спокусне, недогідливе, винахідливе? Хто в любові твоїй не згорав дотла, дівча невинне, дівча неспинне, вітровійна, дитинноока грішнице уїдлива?
Куди мене вабиш, довершене і необачне? І знову втікаєш від мене, мій вітрогоне невдячний!
У танці йду за тобою, слід у слід невпинно. Де ти! Подай руку! Або хоч пальчик єдиний!
Навкруг печери й хащі,— ми заблукаємо! Стій! Танець спини! Хіба ти не бачиш, як носяться сови і кажани?
Ти сова! Кажан! Тобі забаглося мавпувати? Де ми? У собак ти навчилося так дзявкати і завивати.
Так мило вищирюєш біленькі зуби, з-під кучерів злі оченята зичать мені згуби!
Ну й танець через пень-колоду,— я ловчий, будеш моїм псом чи ланню мені на догоду?
До мене! Хутко, стрибунко розлючена! Угору! Стрибай! — О чорт! Стрибнув я сам і гепнувся, скарлючений!
Дивися, зарозуміле, молю пощади й лежу, немов камінь! Я б залюбки пішов з тобою — привітнішими стежками!
Стежкою любові крізь кущі барвисті й густі! Або ж уздовж озера, де виграють у водах рибки золоті!
Ти вже стомилося? Там, де отари й у вечірній заграві хмарки, хіба не розкіш — заснути під вівчарські сопілки?
Ти знесиліло? Я понесу тебе, можеш руки вже опустити. Якщо ти спрагло — я дам напитись, але ж твої уста відмовляються пити!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Так казав Заратустра. Жадання влади» автора Фрідріх Ніцше на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина третя“ на сторінці 47. Приємного читання.