Розділ «Частина третя»

— Ну ж хитруни і катеринники! — відповів Заратустра й знову всміхнувся.— Ви добре збагнули, що сталося за ці сім днів,—

що мені в горлянку заповзло те страховище й душило мене! Та я відкусив йому голову й виплюнув її геть.

А ви — ви вже склали з цього пісеньку для ліри-катеринки? Я ще лежу стомлений після кусання і плювка, знесилений власним спасінням.

І ви на це все дивилися? О зміє і орле, вас також не обминула жорстокість? Вам, як і людям, кортіло подивитись на мої великі муки? Але ж людина — найжорстокіша тварина.

Досі найдужче на світі її тішили трагедії, бої биків та розпинання; а коли людина винайшла собі пекло, то воно стало їй небом на землі.

Коли волає велика людина — до неї притьмом, висолопивши язика від насолоди, летить мала. Вона це називає «співчуттям».

Мала людина — надто поет — з великим запалом словами звинувачує світ! Слухайте, та не прослухайте в кожній скарзі втіхи!

Такі вже оскаржники життя: життя долає їх за одну мить. «Ти любиш мене? — зухвало запитує воно.— Потерпи ще, не маю для тебе часу».

Людина — найжорстокіша тварина щодо самої себе; скрізь, де почуєте «я грішник», «я несу свій хрест», «я покутник»,— не прослухайте втіхи, прихованої в скаргах і оскарженнях!

А сам я — хіба я не хочу стати оскаржником людини? Ох, орле і зміє, досі я засвоїв тільки таке: для найліпшого людині бракує найзлішого,—

тільки в найзлішому її найбільша міць, найкращому творцеві потрібен найтвердіший камінь, а людина з ліпшої мусить ставати злішою.

Я прикутий не до мученицької колоди знаття про людське зло, а до крику, яким ще ніхто не кричав:

— Ох, чому найбільше людське зло таке мізерне! Ох, чому найбільше добро таке мізерне!

Велика відраза до людини — ось що заповзло мені в горлянку і душило мене; душило й провісництво віщуна: «Все однакове, ніщо не винагороджується, знання душить».

На мене насунули довгі сутінки, налягла смертельно стомлена, смертельно п'яна скруха, що, позіхаючи на все горло, казала:

Вічно повертається людина, від котрої ти стомився, мала людина,— так, розтягуючи слова, позіхала моя скруха і ніяк не могла заснути.

Земля людей обернулася для мене на печеру, її груди запали, все живе стало людською гниллю, кістками та спорохнілим минулим.

На всіх людських могилах сиділи мої зітхання і не могли піднятися, зітхання і запитання каркали, душили, гризли і нарікали день і ніч:

— Ох, людина вічно повертається! Мала людина вічно повертається!

Якось я бачив їх обох, найбільшу і найменшу людину, голими: надто схожі вони одна на одну, навіть найбільша — ще надто людина!