Розділ «Частина третя»

Найбільша надто мала! — ось причина моєї відрази до людини! А вічне повернення навіть наймізернішої людини — причина відрази до будь-якого існування!

Ох, гидота, гидота, гидота! — повторюючи, зітхав і тремтів Заратустра, згадавши про свою недугу. Тоді орел і змія не дали йому говорити далі.

— Не розмовляй більше, ти ще не одужав,— попросили орел і змія,— а вийди з печери. Світ, мов сад, чекає твого приходу.

Йди до троянд, бджіл і голубиних зграй! А надто до співочих птахів, щоб навчитись у них співати.

Адже спів потрібен тому, хто одужує, здоровий обійдеться розмовою. А коли навіть здоровий хоче пісень, то хоче інших, ніж той, хто одужує.

— Ну ж, хитруни і катеринники, замовкніть мені! — відповів Заратустра й усміхнувся своїм улюбленцям.— Ви добре знаєте, якої втіхи зазнав я за ці сім днів!

Мої втіха й одужання в тому, що я знову повинен співати: чи не кортить вам зразу і про це скласти пісеньку для ліри-катеринки?

— Не розмовляй більше,— вдруге попросили його орел і змія,— краще споряди собі спершу, як одужаєш, ліру, нову ліру!

Бо зваж, Заратустро, твої нові пісні вимагають нової ліри.

Співай і вируй, о Заратустро, лікуй душу новими піснями, щоб нести велику долю, котра не випадала ще жодній людині!

Твої орел і змія добре знають, о Заратустро, хто ти і ким повинен стати: зважно, ти — вчитель вічного повернення, у цьому відтепер твоя доля!

А що ти перший мусиш возвістити це вчення, то як цій великій долі не бути ще й найбільшою небезпекою і недугою!

Зваж-но, ми знаємо: ти навчаєш, що всі речі, і ми разом з ними, вічно повертаються, що ми, а з нами й усі речі, вже існували безліч разів.

Ти вчиш, що є великий рік становлення, жахливий рік-велетень,— він, наче клепсидри, завжди мусить знову перевертатися, щоб знову текти і знову порожніти,—

отож усі ці роки у великому й малому схожі один на одного, і ми самі кожного великого року теж схожі на себе у великому і в малому.

А якби тобі, Заратустро, захотілося тепер померти,— зваж, ми знаємо також, як ти промовляв би тоді до себе; та ми просимо тебе ще не помирати!

Ти промовляв би, без дрожу, часто дихаючи від щастя, що ти, найтерпеливіший, позбуваєшся великого тягаря і задухи!

— Ось я помираю і щезаю,— сказав би ти,— і через мить обернуся на ніщо. Душі такі ж умирущі, як і тіла;

та сув'язь причинності, в котру я заплетений, повернеться знову,— і знову створить мене! Я сам одна з причин вічного повернення.

Я прийду знову з цим сонцем, з цим світом, з цим орлом, з цією змією — не в нове життя, не в краще життя, не в подібне життя,—