Благо мені! Ти йдеш — я чую тебе! Моя безодня заговорила, свою найглибшу глибину вивернув я на світло!
Благо мені! Сюди! Подай руку — ха! Відпусти! Ха-ха!.. Гидота! Гидота! Гидота! Лихо мені!
2
Ледь вимовивши ці слова, Заратустра впав, як підкошений, і довго лежав, мов мертвий. А коли він знову прийшов до тями, то був блідий, тремтів, не підіймався і довго не хотів ні їсти, ні пити. Так минуло сім днів, орел і змія не покидали його ні вдень ні вночі, хіба що орел вилітав принести поживи. І все, що він знайшов або взяв силою, клав на Заратустрине ложе, аж урешті Заратустра лежав обкладений жовтими і червоними ягодами, виноградом, рум'яними яблуками, запашним зіллям та кедровими шишками. А біля ніг розпростерлося двійко ягнят, котрих орел насилу викрав у пастухів.
Через сім днів Заратустра нарешті підвівся, взяв У РУКУ рум'яне яблуко, понюхав і запах йому сподобався. Тоді орел і змія вирішили, що прийшла пора заговорити до нього.
— О Заратустро,— сказали вони,— ось уже сім днів ти лежиш із заплющеними очима,— чи не хочеш ти врешті знову стати на ноги?
Вийди з печери: світ, мов сад, чекає твого приходу. Вітер виграє духмяними пахощами, що чекають твого приходу, всі струмки хотіли б текти вслід за тобою.
Все знудьгувалося за тобою, поки ти сім днів був на самоті,— вийди з печери! Все на світі хоче бути твоїм лікарем!
Невже до тебе прийшло нове, гірке і гнітюче пізнання? Ти лежав, мов учинене тісто, твоя душа підійшла й набухла понад усі межі.
— О мої орле і зміє,— відповів Заратустра,— гомоніть, гомоніть собі далі й дайте мені послухати вас! Мене так підбадьорює ваша бесіда,— де гомонять, там світ лежить переді мною, мов сад.
Як мило, що є слова і звуки: хіба слова і звуки не веселка й маревні мости між навіки роз'єднаним?
У кожної душі окремий світ, для кожної душі будь-яка інша душа — потойбічний світ.
Якраз марево схожості між найподібнішими душами найбільше вводить в оману, бо через найменшу розколину найважче перекинути міст.
Для мене — як може щось бути поза мною? Ніякого «поза мною» не буває! Однак, почувши звуки, ми забуваємо про це; як любо, що ми забуваємо!
Хіба речам дають імена і звуки не для того, щоб речі бадьорили людину? Яка прекрасна навіженість — говорити: мовою людина танцює над усіма речами.
Яка мила будь-яка мова й будь-яка омана звуків! Звуками наша любов танцює на барвистих веселках.
— О Заратустро,— озвались на те орел і змія,— для тих, хто думає по-нашому, всі речі танцюють самі по собі: підходять, подають руки, сміються і розлітаються,— і знову сходяться.
Все йде, все повертається, вічно крутиться колесо буття. Все вмирає, все розцвітає знову, вічно тече рік буття.
Все ламається, все знову припасовується — вічно будується той самий дім буття. Все розлучається, все знову вітається — вічно зберігає собі вірність перстень буття.
Буття з'являється кожної миті, довкруг кожного «Тут» перекочується куля «Там». Скрізь середина. Стежина вічності — крива.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Так казав Заратустра. Жадання влади» автора Фрідріх Ніцше на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина третя“ на сторінці 42. Приємного читання.