Розділ «Частина третя»

у великому і малому я знову повертатимусь до цього самого життя, щоб знову навчати про вічне повернення всього,

щоб повторювати слово про великі полудні землі й людини, щоб знову звістити людям про надлюдину.

Я сказав своє слово, я розбиваюся об своє слово: цього прагне моя одвічна доля,— я гину як передвісник!

Настала пора вмирущому благословити самого себе. Так закінчується Заратустрин шлях до загибелі.

По цих словах орел і змія замовкли і чекали, щоб Заратустра щось їм сказав, та Заратустра не чув, що вони замовкли. Ще довго він непорушно, мов заснулий, лежав із заплющеними очима, хоч і не спав, бо саме розмовляв із душею. Орел і змія, побачивши, що він так довго мовчить, пошанували велику тишу круг нього і обережно вибралися з печери.

ПРО ВЕЛИКУ ТУГУ

Душе моя, я навчив тебе казати «сьогодні», а також «колись» і «раніше» і водити хороводи над усіма «тут», «тепер» і «там».

Душе моя, я позбавив тебе усіх закутків, відвадив від тебе порохи, павуків і сутінки.

Душе моя, я відмив тебе від дрібного сорому й чесноти закутків, переконав стояти перед очима сонця оголеною.

Ураганом, що зветься «дух», я повіяв над твоїм збуреним морем, розвіяв хмаровища, задушив самого душителя, що зветься «гріх».

Душе моя, я дав тобі право заперечувати, як ураган, і стверджувати, як безхмарне небо; тепер ти сяєш, мов світло, і проходиш крізь урагани заперечень.

Душе моя, я повернув тобі свободу над створеним і не створеним,— і кому ще так, як тобі, відома насолода майбутнього?

Душе моя, я вчив тебе зневаги, та не тієї, що точить, мов хробак, а великої, люблячої зневаги, котра найбільше любить того, кого найдужче зневажаю.

Душе моя, я вчив тебе переконувати так, щоб приваблювати до себе навіть глибини, так сонце переконує навіть море піднятися на свою висоту.

Душе моя, я звільнив тебе від будь-якої покори, уклінності й догідливості,— я сам назвав тебе «неминучістю знегод» і «долею».

Душе моя, я дав тобі нові імена й барвисті іграшки, назвав тебе «долею», «простором просторів», «пуповиною часу» і «блакитним дзвоном».

Душе моя, я напував твоє царство земне всією мудрістю, всіма молодими винами й усіма витриманими з незапам'ятних часів міцними винами мудрості.

Душе моя, я поливав тебе кожним сонцем, кожною ніччю, кожним мовчанням і кожною пристрастю,—ти виганялась переді мною, як виноградна лоза.

Душе моя, тепер стоїш ти благодатна й обтяжена, як виноградна лоза з налитим вименем і тугими брунатно-золотими гронами,— тугими і налитими щастям, чекаючи, аби щастя потекло через вінця, і соромлячись того чекання.

Душе моя, тепер ніде немає душі велелюбнішої, всеохопнішої і ширшої за тебе! Де могли б ближче, ніж у тобі, зійтися майбутнє і минуле!