Розділ «Частина третя»

А радість — вічності жадає,

Одинадцять!

...безмежжя вічності жадає».

Дванадцять!

СІМ ПЕЧАТОК

(Або: спів про «Так» і «Амінь»)

1

Якщо я пророк і сповнений того пророчого духу, що блукає високим перевалом між двома морями,—

важкою хмарою блукає між минулим і майбутнім, цурається задушливих низин і всього стомленого, що не може ні померти, ні жити;

що готовий з темних грудей вдарити блискавкою і променем спасенного світла, сповнений блискавок, що, сміючися, кажуть «Так», готовий до пророчих блискавичних променів,

то така сповненість — щастя! Воістину, кому належить запалити світло майбутнього, той довго мусить важкою хмарою нависати над скелею!

Тож як мені не жадати Вічності й вінчального персня перснів — персня повернення!

Я не знайшов ще жінки, від якої хотів би мати дітей, бо мав би її любити,— а я люблю тебе, Вічносте!

Я люблю тебе, Вічносте!

2

Якщо мій гнів колись руйнував могили, зрушував межові камені й скочував у стрімку безодню розбиті старі скрижалі;

якщо мої глузи колись розвіювали зотлілі слова, якщо я був мітлою для павуків-хрестовиків і пронизливим вітром для старих задушливих могильних склепів,—

якщо я колись, тріумфуючи, сідав на могили старих богів, сідав, благословляючи світ, люблячи світ, біля пам'ятників старим паплюжникам світу,—

бо я люблю навіть могили богів і церкви, коли ясне небо зазирає крізь їхні зруйновані покрівлі; мені любо сидіти мов трава І червоні маки на румовищах церков,—

то як мені не жадати Вічності й вінчального персня перснів — персня повернення!