Розділ «Частина третя»

Моя нога — чортове копито: перебирає і гасає через пень-колоду, вздовж і впоперек полями, і я до біса тішуся швидкому бігові.

Мій шлунок — хіба не орлиний шлунок? Бо найбільше йому смакує ягнятина. Хай там як, усе-таки це пташиний шлунок.

Вигодувана поживою злиденною і невинною, готова летіти і гаряча в польоті — така тепер моя вдача: хіба немає в ній чогось пташиного!

До того ж мені нестерпний дух тяжкості,— така вже пташина вдача,— воістину, до смерті нестерпний, украй нестерпний, одвіку нестерпний! О, куди лише не літала і не залітала моя нестерпність!

Я міг би заспівати про це пісню — і хочу її заспівати, хоча сиджу самотою вдома і мушу співати для власних вух.

Бувають, звісно, й інші співаки, у котрих тільки повна хата гостей робить горлянку податливою, руку промовистою, погляд виразним, серце бадьорим,— я не з таких.

2

Хто коли-небудь навчить людей літати, той зрушить з місць усі межові камені, і всі межові камені самі злетять у нього в повітря, і землю він назве новим словом — «легка».

Птах страус переганяє найпрудкішого коня, але й він тяжко ховає голову в тяжку землю,— так і людина, котра ще не вміє літати.

Земля і життя видаються їй тяжкими,— цього прагне дух тяжкості! А хто хоче відчути легкість і стати птахом, той повинен любити себе — цього навчаю я.

Звісно, любити не любов'ю кволих і недужих, бо від них смердить ще й егоїзмом!

Слід навчитися любити себе — цього навчаю я — повнокровною і здоровою любов'ю,— щоб стерпіти себе самого й не блукати манівцями.

Таке блукання називається «любов'ю до ближнього»,— досі, послуговуючись цим словом, найліпше лицемірили і брехали, а надто ті, хто був тягарем для цілого світу.

Воістину, навчитися любити себе,— це зовсім не завіт на сьогодні й завтра. Адже це найвитонченіше, найхитріше, найвище мистецтво, що вимагає найбільшого терпіння.

Власне, від власника якнайдалі ховається усе власне, бо з усіх скарбів власний скарб відкопують найостаннішим,— так порядкує дух тяжкості.

Майже з колиски нас обдаровують важкими словами і цінностями,— «добро» і «зло» — звуться ті подарунки. Заради них нам прощають те, що ми живемо.

Ще й дозволяють приходити діткам, аби завчасу застерегти їх від любові до себе самих,— так порядкує дух тяжкості.

А ми — ми сумлінно несемо свої подарунки на міцних плечах дикими горами! А коли добре впріємо, нам кажуть: «Так, життя нести тяжко!»

Однак тільки людині тяжко себе нести. Це тому, що вона бере на плечі забагато чужого. Вона вклякає, наче верблюд, і сумирно дає себе нав'ючити.

А надто людина дужа, витривала і побожна: бере вкрай багато чужих важких слів і цінностей,— відтак життя видається їй пустелею!