Розділ «Частина третя»

І тоді сталося — воістину, сталося вперше! — що його слово звеличило себелюбство, здорове, повнокровне себелюбство, що б'є джерелом з могутньої душі,—

з могутньої душі, яка має довершене тіло, прекрасне, переможне, збадьорливе, довкруг якого все обертається на свічадо,— гнучке, владне тіло, танцюрист, символом і цвітом якого є душа, що тішиться собою. Таке самовтішання тіл і душ зве себе «чеснотою».

Таке самовтішання оточує себе, мов священним гаєм, власними словами про добро і зло, кажучи, яке в нього щастя, проганяє від себе всіх жалюгідних.

Воно проганяє від себе всіх боягузів, кажучи: погане те, що боягузливе! Жалюгідним здається їй той, хто повсякчас клопочеться, зітхає, нарікає і до того ж запопадливий до найменшої вигоди.

Ще воно зневажає всіляких скорботних мудреців: адже, воістину, буває мудрість, що цвіте в пітьмі, мудрість нічних тіней, котра вічно зітхає: «Все — марнота!»

Невисокої думки воно про полохливу недовірність і про тих, хто вимагає присяг замість поглядів і простягнутих рук; а ще про всяких надто довірливих мудреців, бо вони боягузи вдачею.

Ще нижчої думки воно про запопадливих, що одразу ж, мов пси, смиренно кладуться на спину,—мудрість також буває смиренна, по-собачому покірлива, благочестива і запопадлива.

Ненависть і огиду викликає в нього той, хто ніколи не стає на свій захист, хто ковтає отруйні плювки й лихі погляди, всестерпний, всевдоволений: таке властиве тільки рабській вдачі.

А коли хтось по-рабськи вклякає перед богами і припадає до господніх ніг або ж схиляється перед людьми й недолугою людською думкою,— тоді блаженне себелюбство плює на все догідливе!

Погань — так називає воно все пригноблене й пригнічено догідливе, покірні кліпливі очі, засмучені серця і ті облудні поступливі натури, що цілують шлапатими, боязкими губами.

Мудрування — так називає воно все, над чим мудрують раби, старі й утомлені, а надто всю недобру, недомудру, перемудру глупоту жерців!

Однак мудрагелі — це всі жерці, всі стомлені світом і ті, чия душа має бабську чи рабську вдачу,— ох, як ницо загравали вони завжди з себелюбством!

Власне, вважали чеснотою і проголошували нею саме те, що ницо загравали з себелюбством! «Позбутися себелюбства»— ось чого небезпідставно прагнуть усі ці стомлені від світу боягузи і павуки-хрестовики!

Та для всіх них настане день, переміна, меч судії, великий полудень,— тоді відкриється чимало!

А хто проголошує «я» повнокровним і священним, а себелюбство — щастям, той, воістину, пророк і каже, що знає: «Дивись, настає, вже близько великий полудень!»

Так казав Заратустра.

ПРО ДУХ ТЯЖКОСТІ

1

Мої уста — уста народу: для зайців у шовках моя мова звучить надто грубо й відверто. А ще більше моє слово ріже вухо чорнильним слимакам і лисам-писакам.

Моя рука — рука дурня: лихо всім столам і стінам і всьому, де примостилася дурна прикраса, дурнів окраса!