Розділ «Частина третя»

Різними способами й засобами я дійшов до своєї істини: не однією драбиною я підіймався на висоту, звідки вдивляюся у свою далечінь.

І завжди неохоче напитував шлях — це було мені не до смаку! Волію самі шляхи розпитати і випробувати.

Випробовувати і розпитувати — в цьому сенс усіх моїх ходінь. Воістину, навіть відповідати на такі розпити треба навчитися! Але такий мій смак —

не хороший і не поганий, проте це мій смак, якого я вже не соромлюсь і не приховую.

«Відтепер — це мій шлях, а де ваш?» — так я відпо

відав тим, хто запитував у мене «про шлях». Бо одного шляху для всіх немає!

Так казав Заратустра.

ПРО СТАРІ І НОВІ СКРИЖАЛІ

1

Я сиджу і чекаю, круг мене старі розбиті скрижалі, а також нові, ще не дописані. Коли настане моя пора?

Пора зійти вниз, загинути,— бо я хочу ще раз піти до людей.

А тепер я чекаю, бо спершу має з'явитися знамення, що прийшла моя пора,— має з'явитись усміхнений лев з голубиною зграєю.

А поки що я розмовляю сам з собою, як той, хто має час. Ніхто не розповідає мені нічого нового,— тому я розповідаю сам собі про самого себе.

2

Коли я прийшов до людей, то побачив, що вони тримаються давньої зарозумілості: всім їм здавалося, ніби вони давно вже знають, що для людини є добром, а що злом.

Будь-яка мова про чесноту здавалася їм давньою стомливою нудьгою, і той, хто хотів міцно заснути, на сон грядущий любив побазікати про «добро» і «зло».

Я розполошив цю сновійність, коли став повчати: ніхто ще не знає, що таке добро і зло,— хіба що творець!

Тобто той, хто показує людині мету, а землю наділяє змістом і майбутнім,— саме він створює те, що може стати добром і злом.

Я закликав їх повалити старі кафедри й усе, де лиш мостилася та давня зарозумілість, я закликав їх сміятися з великих учителів чесноти, з їхніх святих, поетів і спасителів світу.

Закликав сміятися з похмурих мудреців, а також з тих, хто хоч колись, остерігаючи, сидів чорним опудалом на дереві життя.