Розділ «Частина третя»

Хто б хотів збагнути все людське, мав би до всього доторкнутися. А для цього в мене надто чисті руки.

Я вже не хочу вдихати їхній віддих,— ох, навіщо я гак довго жив серед гамору й смердючого віддиху!

О блаженна тиша довкруг мене! О чисті пахощі навкруги! О, як ця тиша дихає на повні груди і який чистий у неї віддих! О, як вона прислухається до всього!

А внизу — там кожен промовляє, і ніхто нічого не чує. Там хоч у дзвони калатай про свою мудрість — крамарі на торговищі передзенькають її мідяками!

Там кожен промовляє. І ніхто не вміє розуміти. Усе спливає за водою, ніщо вже не поринає в глибокі джерела.

Там кожен промовляє, та ніщо не вдається і не доходить до кінця. Кожен квокче, та кому ж охота сидіти в гнізді на яйцях і висиджувати їх?

Кожен промовляє, все затеревенюють. Те, що вчора було не по зубах навіть часові,— сьогодні обсмоктане й обгризене звисає з пащ у сучасників.

Кожен промовляє, все розтеревенюють. Колишня таїна й таємниці глибоких душ сьогодні на язиках вуличних сурмачів та інших вітрогонів.

О дивна людська істото! Ти — гамір у темних провулках! Тепер я знову позбувся тебе — позбувся найбільшої небезпеки!

Найбільша для мене небезпека завжди чаїлася у пощаді й співчутті, а будь-яка людська істота прагне, щоб її пощадили і їй поспівчували.

Дурень з одуреним серцем, що приховує істини, багатий на дрібну облуду співчуття — ось таким я завжди був серед людей.

Я сидів серед них переодягнутий, ладний не впізнавати себе, щоб тільки стерпіти їх, утовкмачуючи собі: «Дурню, ти не знаєш людей!»

Живучи серед людей, уже не бачать, які вони: всі люди надто вже ховаються за показним,— що ж там удіють очі, які бачать далеко й до далекого прагнуть!

Коли вони не впізнавали мене, я, дурень, щадив їх за це більше, ніж себе,— але часто, звиклий бути суворим до себе, мстив собі на цю пощаду.

Покусаний отруйними мухами, видовбаний, мов камінь, безліччю краплин злоби, сидів я серед них і вмовляв себе: «Все мізерне не винне в своїй мізерності!»

Аж надто ті, що називали себе «добрими», виявлялися найотруйнішими мухами: адже вони так невинно кусають, так невинно брешуть! Хіба ж можуть вони до мене бути — справедливими!

Хто живе серед добрих, того співчуття вчить брехати. Співчуття забиває дух усім вільним душам. Адже глупота добрих незбагненна.

Таїти себе й своє багатство — ось чого навчився я внизу, бо кожного ще вважав убогодухим. Облудність мого співчуття була в тому, що за кожним я знав, що за кожним я бачив і відчував, скільки духу було йому доволі і скільки — вже забагато!

Їхніх бундючних мудреців я називав мудрими, а не бундючними,— ось так я навчився ковтати слова. їхніх грабарів я називав дослідниками й пізнавачами,— ось так я навчився підмінювати слова.

Грабарі викопують собі хвороби. У старого мотлоху завжди смердючі випари. Не слід ворушити драговиння. Жити треба на горах.