Розділ «Частина третя»

О самотносте! Ти рідна домівка моя, самотносте! Надто довго я жив неприкаяний у неприкаяній чужині, щоб не заплакати, вертаючись до тебе!

Тепер насвари пальцем, як насварює мати, тепер посміхнись, як посміхається мати, тепер скажи лише:

— А хто колись буревієм повіявся від мене? Хто кричав на прощання: надто довго сидів я в самоті, розучився мовчати! Цього ти, звісно, вже навчився?

О Заратустро, я все знаю: і те, що серед людей ти, впертюху, був занедбаніший, ніж будь-коли в мене!

Одна річ — занедбаність, зовсім інша — самотність: цього ти вже навчився! І що серед людей ти завжди будеш чужий і безпритульний.

Чужий і безпритульний, навіть коли тебе люблять: бо люди передусім хочуть, щоб їх щадили!

А тут ти у себе вдома біля домашнього вогнища, тут можеш усе казати й розхитувати всі підпори, не соромлячись потаємних і зашкарублих почуттів.

Сюди приходить усе на світі, ластиться до твоєї мови, лестить тобі; адже хоче їхати верхи на твоїх плечах. А верхи на символах ти добираєшся до кожної істини.

Тут ти можеш промовляти до всього сутнього просто і навпрост: воістину, коли з кимось говорити навпрост,— це ніби хвалити його!

А занедбаність — інша річ. Пригадуєш, Заратустро! Коли над тобою кричав твій птах, коли ти безпорадно стояв у лісі біля мерця, не знаючи, куди йти,—

коли ти казав: нехай мене ведуть орел і змія! Серед людей небезпечніше, ніж серед звірів,— оце й була занедбаність!

А ще пригадуєш, Заратустро? Коли ти, джерело вина серед порожніх відер, сидів на острові, даючи й роздаючи, наливаючи й розливаючи спраглим,—

аж поки залишився єдиним спраглим серед п'яних і нарікав ночами: «Хіба брати — не більше щастя, ніж давати? І красти — не більше щастя, ніж брати?» — Оце й була занедбаність.

А ще пригадуєш, Заратустро? Коли підійшла твоя найтихіша година і проганяла тебе від тебе самого, злісно шепочучи: «Скажи своє слово і розбийся!» —

Коли всі сподівання і мовчання вона обернула на біль, відібрала силу у твоєї сумирної мужності.— Оце й була занедбаність.

О самотносте! Ти моя рідна домівка, самотносте! Як блаженно і ніжно звучить для мене твій голос!

Ми не допитуємось одне в одного, ми не скаржимось одне одному, ми, не криючись, разом проходимо крізь відчинені двері.

Бо все в тебе щире і ясне, навіть години проходять легшими кроками. А в пітьмі час тягнеться довше, ніж на світлі.

Тут мені розкриваються всі слова буття і скарбниці слів,— тут будь-яке буття хоче стати словом, а будь-яке становлення хоче навчитися від мене говорити.

А там — будь-яка мова марна! Найвища тамтешня мудрість — забуття. Цього я вже навчився!