Розділ «Частина третя»

А ще тут багато побожності, багато облесливих блюдолизів і лакиз перед раттю Господньою.

Вряди-годи «згори» капає зірка і милостивий плювок,— тож і тягнуться всі беззірочні груди догори.

Родовиті тримаються двору, а двір утримує виродків; та на все, що походить з двору, молиться жебруща братія і послужлива жебруща чеснота.

«Я служу, ти служиш, ми служимо»,— молиться до князя всяка послужлива чеснота, аби лиш заслужена зірка нарешті впала на запалі груди!

Та родовиті не цураються всього земного, і їхній князь не цурається припадати до найземнішого: до крамарського золота.

Господні раті на золото небагаті, князь мудрує, проте крамар — керує!

О Заратустро, в ім'я всього ясного, міцного й доброго! Плюнь на це крамарське місто і повертай назад!

Кров тут ледача, спляча й піниться безсило в усіх жилах: плюнь на велике місто— великий смітник, де піниться плісняве шумовиння!

Плюнь на місто розчавлених душ і запалих грудей, заздрих очей і липучих пальців,—

на місто нахаб, соромітників, писак, кривляк, горлопанів, роз'ятрених честолюбців,

де все нужденне, мерзенне, хтиве, чванливе, розкисле, прищаве, зловмисне росте величезним гнояком,—

плюнь на велике місто і повертай назад!

Але тут Заратустра урвав біснуватого блазня і затулив йому рота.

— Спинися нарешті! — крикнув Заратустра.— Мені давно огидні твої мова і вдача.

Навіщо ти жив у болоті так довго, що сам обернувся на жабу і ропуху?

Хіба тепер у твоїх жилах не млява, пінява, болотяна кров, якщо ти навчився так квакати і паплюжити?

Чому ти не пішов у ліс? Або не орав ниву? Хіба в морі мало зелених островів?

Я зневажаю твою зневагу, і якщо ти застерігаєш мене, то чому не застеріг себе самого?

Моя зневага і птах моєї перестороги повинні злетіти тільки з любові, а не з болота!

Тебе, біснуватий блазню, звуть моєю мавпою, та я називаю тебе зарохканою свинею,— ти паскудиш рохканням мою похвалу глупоті.