Розділ «КАТЕГОРІЇ ТА ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ: СТИСЛИЙ СЛОВНИК»

■ Прецедентне право - право, в основі якого система чи сукупність прецедентів як джерел права, традиційно властивого відповідній (прецедентній, судово-предентній) системі права. Сформувалося в результаті діяльності судів. В англійському праві прецедентне право складається із «загального права» та «права справедливості». В основі - судові прецеденти, як рішення судів, ухвалені в конкретних справах, обов’язкові для правозастосування в аналогічних справах. Вважається, що норма загального права менш абстрактна, ніж норма континентального права, оскільки остання стосується зазвичай невизначеного кола осіб (має універсальний характер), тоді як перша покликана вирішити конкретне правове питання, хоч і є обов’язковою, але не так для осіб, як для судів. Ототожнення права та закону чи законодавства розглядається, як перешкода для впровадження прецедентного права, оскільки закон може не визнавати ролі прецедента як джерела права взагалі чи то применшувати його значення.

■ Преюдиціальність (від лат. praejudicium - попереднє рішення) - обов’язковість фактів, встановлених судовим рішенням, що набуло законної сили в одній судовій справі, для суду при розгляді іншої справи (справ), в яких беруть участь ті самі особи. Визначається доктринально, регламентується нормативно, безпосередньо чи опосередковано (ч. 2 ст. 32 ЦПК України). Є істотним при вирішенні цивільних справ, при розгляді кримінальних справ, які містять факти, що вже встановлені рішенням суду (що набуло законної сили) в справі, у якій брали участь ті самі особи: такі факти додаткового не доводяться. Якщо навпаки, то факти, встановлені вироком суду в кримінальній справі, що набув законної сили, є преюдиціальними для суду, що розглядає цивільну справу щодо дій особи, стосовно якої відбувся вирок суду, в двох питаннях: дії (чи були вони вчинені) та суб’єктного складу (чи вчинені вони даною особою). ґрунтується на правовій певності (правовій визначеності), що випливає із правової властивості законної сили судового рішення, принципу єдності судової практики, економічних міркуваннях судового розгляду, протидії безпідставним судовим позовам, сутяжництву.

■ Принцип правосуддя - основна засада, вихідна ідея, що характеризується універсальністю, імперативністю, відображає істотні положення теорії (чи філософії) правосуддя. Принципи зазвичай визначаються в конституції чи конституційних, спеціалізованих законах. Зазвичай під принципами правосуддя розуміють (ототожнюють) принципи судочинства. Наприклад, в Україні (згідно зі ст. 129 Конституції) діє принцип, за яким судді при здійсненні правосуддя незалежні й підкоряються лише закону. Основними засадами (принципами) судочинства є: 1) законність; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) забезпечення доведеності вини; 4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості; 5) підтримання державного обвинувачення у суді прокурором; 6) забезпечення обвинуваченому прав на захист; 7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; 9) обов’язковість рішень суду. Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства.

■ Принципи, норми і політики - поняття, зміст яких є визначальним для розуміння механізму та підстав прийняття судового рішення. Розроблено Р. Дворкіним як основа критики юридичного позитивізму Г.-Л.-А. Харта, викладена в статті «Чи є право системою правил?» (1967), включена як розділ 2 до монографії «Серйозний погляд на права» (1978). Зазначені терміни визначаються та розрізняються в їх співвідношенні та розмежуванні. Як відзначав автор, ним використовується «термін «принцип» у загальному сенсі, для позначення цілого набору норм, що не є правилами». Розрізняючи «принципи» і «політики» (policy), «політикою» він називав «норму, що визначає ціль, якої треба досягти; зазвичай це поліпшення в певній економічній, політичній або соціальній характеристиці суспільства (хоча деякі цілі негативні в тому розумінні, що передбачають захист деяких існуючих характеристик від несприятливих змін)». «Принцип» визначався як «норма, якої слід додержувати не тому, що вона наблизить або гарантуватиме виникнення бажаної економічної, політичної чи соціальної ситуації, а тому, що вона є вимогою справедливості, чесності чи якогось іншого морального виміру». Саме принцип (а не норма) визначається як пріоритетний критерій прийняття «правильного рішення» в «складних справах», зокрема у випадках відсутності прецеденту, колізії норми права.

■ Присяга - урочиста клятва чи обіцянка особи (та відповідні до цього акти) виконувати певні обов’язки, що випливають із статусу, якого вона набула, або обов’язки за змістом цієї клятви чи обіцянки. Присяга судді зазвичай належить до інституту конституційного права, зважаючи на значущість статусу судді, визначений конституційними нормами. Зазвичай щодо суддів процедура передбачається в спеціалізованих законах. Порушення присяги може служити однією з підстав припинення повноважень судді. Так, наприклад, в Україні суддя складає присягу такого змісту: «Я, (ім'я та прізвище), вступаючи на посаду судді, урочисто присягаю об'єктивно, безсторонньо, неупереджено, незалежно та справедливо здійснювати правосуддя, підкоряючись лише закону та керуючись принципом верховенства права, чесно і сумлінно виконувати обов'язки судді, дотримуватися морально-етичних принципів поведінки судді, не вчиняти дій, що порочать звання судді та принижують авторитет судової влади» (ч. 1 ст. 55 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (2010). Для порівняння: «Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати обов'язки судді, здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об'єктивним і справедливим» (ч. 2 ст. 10 Закону України «Про статус суддів» (1992, нечинний). Суддя Конституційного Суду України складає присягу такого змісту: «Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати високі обов'язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина» (ч. 2 ст. 17 Закону України «Про Конституційний Суд України» (2010).

■ Присяжні - особи (зазвичай громадяни), які у визначених випадках, забезпечуючи безпосередню участь народу в здійсненні правосуддя, залучаються для його здійснення в формі суду присяжних.

■ Процесуальне право - форма реалізації норм матеріального права, що зазвичай визначається як сукупність правових норм, які регулюють процедуру реалізації матеріальних норм. Інколи норми процесуального права кодифікуються у галузевих кодексах, які відрізняються від кодексів матеріального права.

■ Самосуд - явище, яке відображає розмежування понять правосуддя та судочинство. Самосуд за формою не є правосуддям, оскільки не передбачає форми судового здійснення, встановленої чи санкціонованої державою. Якщо правосуддя зазвичай здійснюється винятково державними судами, то самосуд - приватними особами. У цьому розумінні самосуд постає як вчинення розправи над особою без належних на те правових підстав і в позасудовому порядку. Самосуд за змістом може претендувати на ознаки правосуддя - зважаючи на аналогію мети (наприклад, відновлення прав, компенсація нездатності чи неефективності державних судів у здійсненні правосуддя). Ще одним ключовим елементом аналізу самосуду є залежність його оцінки від праворозуміння (домінування легізму, як правило, означатиме визнання самосуду поза правовим явищем, тоді як природно-правове чи соціологічне праворозуміння може сприяти визнанню самосуду правовим і навіть правомірним чи легітимним явищем).

■ Складні справи (з англ. hard cases) - поняття, яким у філософсько-правовому дискурсі, а також інколи в практичній судовій діяльності позначають особливу категорію справ, що вирізняється неможливістю «простого рішення», натомість, можливістю різних підходів до їх вирішення, що потребує вироблення критеріїв для прийняття судового рішення. Протиставляються «простим справам». Складні справи виникають, наприклад, у випадках, коли не існує норми права для вирішення правового питання (ухвалення рішення), відтак на суд покладається місія прецеденту. За Р. Дворкіним, підстава вирішення складних справ - принципи, а не правові норми чи політики.

■ Смисл (смисли) правосуддя - це особливий зміст, який відображає сутність (сутності) явища дійсності, позначуваного терміном «правосуддя». Вирізняють різні смисли правосуддя (в цьому дослідженні, наприклад): «владний смисл» (правосуддя як форма здійснення судової влади); «правореалізаційний смисл» (правосуддя як судове здійснення права); «правозахисний смисл» (правосуддя як судовий захист); «резолютивний смисл» (або «вирішальний смисл») (правосуддя як судове вирішення конфлікту); «балансуючий смисл» (правосуддя як судове балансування); «антропологічний смисл» (правосуддя як судова антропологія); інші смисли правосуддя (ідеологічний, телеологічний, виховний, відповідальний, економічний).

■ Справедливість - філософська, соціально- етична та морально-правова категорія, один із основних принципів права (звідси розуміння права як мистецтва добра та справедливості). Розрізняють три основні різновиди справедливості: 1) зрівняльну, що передбачає досягнення максимальної рівності прав і можливостей; 2) розподільчу, яка спрямована на подолання диспропорцій у розподілі матеріальних і духовних благ, виходячи з природно-правової рівності людей, але з урахуванням заслуг конкретної людини перед суспільством; 3) відплатну, що поширюється на сферу покарань за правопорушення і злочини. Справедливість - один із найважливіших принципів у правозастосувальній, зокрема судовій, діяльності. Латинською мовою поняття справедливість позначалося терміном justitia (юстиція). У кримінальному процесі означає обов’язок відповідних органів встановити об’єктивну істину у справі, забезпечити законні права та інтереси учасників кримінального процесу. В правосудді справедливість постає як смисл, мета (добитися справедливості - значить здійснити правосуддя) і критерій змісту судочинства як форми здійснення правосуддя (звідси справедливий судовий розгляд (процес), правосуддя як справедливе судочинство.

■ Субсумція (нім. Subsumtion з латин. sum - під, sumere - взяти) - термін, яким, зокрема в теорії та практиці права, позначають поняття процесу правозастосування як зіставлення (підпорядкування (нім. Unterordnung) правових норм і обставин (фактів). Субсумція розвинулася в німецькій теорії права. Вважається «латентним поняттям сучасної вітчизняної теорії та догми права» (В. В. Трутень), асоціюється з юридичною кваліфікацією. В абстрактних категоріях логіки означає процес підведення (зіставлення, підпорядкування) видового поняття родовому, окремого - особливому чи загальному. В випадку субсумції «знизу» конкретні обставини підпорядковують дії загальної норми, тоді як субсумція «згори» передбачає підпорядкування правової норми факту. Один із основних способів судового правозастосування.

■ Суворе тлумачення, суворий конструктивізм (strict constructionism) - різновид суддівської філософії права в частині судового тлумачення, що передбачає обмежене судове тлумачення. Поширене в юридичному дискурсі США. У широкому розумінні різновид судового консерватизму. Передбачає судове правозастосування винятково тексту (так, як написано), встановлення змісту якого позначає відсутність подальшої потреби осмислення, пошуку підходів до вирішення (відсутність потреби робити додаткові висновки, припущення тощо). Не ототожнюється з текстуалізмом чи оригіналізмом, хоча передбачає спільні позиції. Протиставляється судовій філософії «активізму».

■ Суд - це, зазвичай, орган держави для здійснення правосуддя. Орган, який становить самостійну галузь державної діяльності, здійснюючи судочинство відповідно до вимог справедливості й забезпечує ефективне поновлення в правах. З позицій філософії права лише за умови здійснення правосуддя спеціалізований державний орган може вважатися судом. Цивілізована «регулююча форма конфлікту» (П. Рікер). «Суд» інколи ототожнюють з процесом судочинства («суд над», «чинити суд»). Вважається, що суд з’явився одночасно із виникненням держави, є її неодмінним атрибутом, здійснює свої функції від імені держави. Водночас, термін «суд» вживається й для позначення недержавних явищ, що мають ознаки суду (церковний суд, товариський суд тощо). «Суд» як державне явище протиставляється «самосуду».

■ Суд права - термін, яким позначають розуміння, за яким суд розглядає винятково юридичні питання: застосування, тлумачення права, зокрема правових норм, - на противагу «суду факту», який розглядає питання фактів - обставин. Класичним «судом права» є конституційний суд, в деяких випадках - верховний суд; кожен суд є судом права в частині правозастосування.

■ Суд присяжних - форма здійснення правосуддя за участю визначених за спеціальною процедурою представників народу, суд, утворений у складі одного або кількох професійних суддів та лави присяжних засідателів (журі), які оцінюють факти у нарадчій кімнаті без участі професійного судді та виносять вердикт щодо винності обвинуваченого (підсудного) в кримінальній справі або відповідача у цивільній справі.

■ Суд факту - термін, яким позначають розуміння, за яким суд розглядає винятково питання фактів - обставин справи. Класичним «судом факту» є суд присяжних.

■ Суд як інститут громадянського суспільства - концепція, розвинута як суміжна чи альтернативна концепція належності суду як інституту державі. Так, у філософії права Г- В.-Ф. Гегеля суд розглядається не як (чи не лише як) інститут держави, а як інститут громадянського суспільства. Людина, громадянин стає невід’ємною частиною здійснення правосуддя в громадянському суспільстві через суд присяжних (інакше: правосуддя - це «зовнішня доля»). Судді розглядаються не як (чи не лише як) державні службовці з особливим статусом, а як (чи також і як) представники громадського суспільства.

■ Суддівська філософія - елемент системи судової філософії, чинник філософії правосуддя, що позначає певний особистісний світогляд та професійну правосвідомість судді. Може розрізнятися за різними критеріями: (1) за типом праворозуміння: наприклад, законник (легіст - прихильник легізму), юс- натураліст (прихильник теорії природного права); (2) підходами до тлумачення: наприклад, у США «пасивіст» - прихильник пасивізму вирізняється пасивним ставленням до вирішення питання конституційності, яке, на думку судді, повинен вирішити не суд, а законодавець; «активіст» - суддя, чинником судового рішення якого є власні погляди, зокрема й світогляд, політичні уподобання, радше ніж «буква закону»; «конвенціоналіст», «консерватор» - суддя, який дотримується традиційних уявлень, поміркованих поглядів, строго дотримується букви закону, відповідно до початкових намірів тощо; (3) процесуальними підходами до судового рішення: суддя, який суворо дотримується закону; суддя-правотворець (lawmaker), суддя- посередник (mediator), владний (авторитарний) суддя (authoritative decision maker), суддя-процесуаліст тощо (proceduralist). Відіграє істотну роль при прийнятті судових рішень. Тому, зокрема в США, є істотним чинником, що розглядається при призначенні особи на посаду судді.

■ Суддівське право - право, що створюється суддями в результаті судової діяльності. На відміну від судового права термін «суддівське право» вказує на суб’єкта та водночас творця відповідного права - суддю. В США позначається терміном judge-made law. Поняття, зміст якого розглядається як частина «права юристів» (das Juristenrecht)-, серед інших типів права (державне право (das staatliche Recht) та соціальне право (das gesellschaftliche Recht) (Є. Ерліх).