Розділ «КАТЕГОРІЇ ТА ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ: СТИСЛИЙ СЛОВНИК»

■ Історизм (historicism) - 1) в широкому розумінні, тип мислення, основою якого є значення конкретного соціального контексту (як, наприклад, час, середовище, соціальні умови), що відкидає на другий план інші чинники, як-от поняття фундаментальних закономірностей як непорушних законів у соціології; 2) спосіб тлумачення конституції, що обмежується принципами, які виражають історичні наміри її творців (розвивається в працях Р. Дворкіна). Критика історизму полягає в тому, що інтерпретатор відмовляється від конкретних переконань щодо певного питання. Розвивається як різновид тлумачення, поряд із пасивізмом.

■ Квазісуд, квазісудовий орган (від лат. Quasi - ніби, майже, немовби) - особа або орган, який виконує функції, подібні за змістом діяльності і характером до діяльності судді, суду чи судового органу та має повноваження розгляду спору (справи) та притягнення до відповідальності. Інколи визначається як такий орган, що має стосунок до розгляду справ не судового характеру (скарги, претензії тощо), метою яких є визначення наявності або відсутності зловживання правом. Зазвичай компетенція поширюється на справи, що стосуються: порушення дисципліни, правил поведінки, довіри (в фінансових справах). Повноваження, як правило, обмежені певними спеціалізованими сферами діяльності (регулювання, фінансові ринки, трудове право, стандарти поведінки державних службовців тощо). Рішенням є квазісудовий акт, який виконується відповідно до процедур, що інколи визначені законом; можуть бути оскаржені до суду (державного органу). Відрізняють від позасудових органів (діяльність яких не пов’язана зі зверненням до суду). Традиційно квазісудовими органами вважаються офіційні (державні) адміністративні відомства, до повноважень яких входить з’ясування чи встановлення обставин та прийняття на основі них рішень як підстави для офіційних дій. До квазісудових органів традиційно відносять: конституційну раду (як-от у Франції) - орган, який здійснює конституційний контроль - оцінку певного кола правових актів, чинних чи тих, які не набули чинності, щодо їх відповідності конституції; офіцерський (військовий) суд честі - спеціальний виборний судовий орган для охорони корпоративної честі офіцерства та гідності офіцерського звання, який розглядає справи про проступки офіцерів, правопорушення, віднесені до його компетенції, розв’язує конфлікти між офіцерами; Комітет з прав людини ООН - організація, що здійснює нагляд за виконанням Міжнародного пакту про громадянські та політичні права в країнах - учасницях пакту; Європейське патентне відомство - виконавчий орган Європейської патентної організації, відповідальної за розгляд і вирішення процедури надання «європейських патентів» відповідно до спеціалізованої конвенції.

■ Контекстуалізм - поняття у філософії, за яким контекст визнається визначальним для розуміння, з’ясування смислу. Контекстом є відношення, зв'язок, у якому знаходяться дії, висловлювання тощо, що дає основу для розуміння. Вважається, що смисл є контекстуалізованим («смисл чогось», а не загалом). Проблематичним є контекст-залежність, що може призвести до релятивізму. Право потенційно контекстуальне. Відтак право розглядається у певних ситуаціях (правова ситуація). Протиставляється текстуалізму. Так, якщо текстуальний підхід черпає розуміння з тексту правової норми, то контекстуальний - з контексту, виходячи за межі тексту правової норми, аби, наприклад, сформувати те «право», яке повинно застосуватися до даних обставин. У зв’язку з правосуддям виникає судовий контекстуалізм.

■ Матеріальне право - термін, який позначає нормативну основу регулювання суспільних відносин у всьому їх комплексі та за галузями права; співвідноситься з терміном процесуальне право. Норми матеріального права кодифікуються у галузевих кодексах, які відрізняються від кодексів процесуального права. Помилка чи неправильне застосування норм матеріального права є підставою для скасування судового акта (вироку, рішення, ухвали чи постанови). Зміст норм матеріального права визначається шляхом їхнього тлумачення. Юридичні факти матеріального характеру визначаються нормами матеріального права та становлять основу вимог, що є підставою позову (обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і докази).

■ Мета правосуддя - результат втілення смислу процесу, позначуваного як правосуддя, що визначається його сутністю або раціоналізується (як смисл). Мета правосуддя (в даному дослідження філософії правосуддя) конкретизується через сутність відповідних смислів (ідеї) правосуддя. Такою метою може, наприклад, виступати «істина», «справедливість». «Правосуддя не може бути відділеним від справедливості» (А. Ф. Коні), «захист прав» («коли судове рішення, ґрунтоване на законі, не досягає цілі захисту порушеного права, тоді воно не може претендувати на визнання актом правосуддя» (витяг з рішення КСУ). Питання мети правосуддя в філософії правосуддя може розглядатися в контекстах мети правосуддя та правосуддя як мети. У першому розумінні правосуддя розглядається як процес (інструмент досягнення певної мети), в другому - як ціль (результат). Філософські проблеми мети правосуддя можуть позначатися поняттям «телеологія правосуддя».

■ Методологія дослідження філософії правосуддя - система підходів, методів, способів і принципів наукового дослідження правосуддя як філософсько-правового явища, а також теоретичні засади їх використання. Складається із загальної методології юридичної науки та спеціальної методології філософсько-правового дослідження. Використання методологічних підходів до проблеми (методологічна категорія, більш загальна за метод), що виробляються на основі певних теоретичних тез, припущень чи понять, має на меті пошук оптимальних методів у межах певного підходу. У дослідженні правосуддя доцільно використовувати (як класичні для науки) діалектичний та метафізичний, ідеалістичний та матеріалістичний філософсько-світоглядні підходи, а також спеціальні філософсько-правові та інші підходи (антропологічний, феноменологічний, герменевтичний тощо). Дослідження правосуддя та його філософії зумовлено відповідною методологією. Методологічною засадою даного дослідження виступають два аспекти розуміння філософії права, за яким її предметом є право, яким воно повинно бути, зокрема, в даному випадку, ідея права та її судове здійснення; філософсько-правовий дискурс, що ґрунтується на співвідношенні та розмежуванні (але не взаємозапереченні) явищ «права» і «закону».

■ Народні засідателі - особи (зазвичай громадяни), які у випадках, визначених процесуальним законом, вирішують у складі суду справи разом із професійними суддями, забезпечуючи безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя.

■ Об’єктивність - один із принципів судової діяльності. Об’єктивність дослідження обставин справи полягає у недопущенні виявів упередженості, однобічності, обвинувального чи виправдувального ухилів. Процесуальною гарантією цієї вимоги є приписи закону, за якими ніякі докази для суду чи іншого уповноваженого суб’єкта не мають наперед визначеної сили.

■ Обґрунтованість - фундаментальна правова категорія, яка в правосудді постає як принцип і процедурна вимога до рішення. За законодавством України, судове рішення повинно бути законним (правова вимога) та обґрунтованим (фактична вимога). Обґрунтованість також постає як належне застосування правових норм. Перевіряється вищими судами.

■ Особистість - якісна характеристика людини. Особистість постає як аспект внутрішнього світу людини, що виявляється в особливостях характеру та поведінки людини. Оскільки правосуддя здійснюється за участі суддів та інших осіб, то істотними стають особистісні характеристики здійснення правосуддя. В дослідженні обстоюється ідея про те, що однією з гарантій здійснення правосуддя є особистість.

■ Пасивізм (passivism) - спосіб судового тлумачення (зокрема конституції), за яким суд як судова влада повинен показати повагу доінших гілок влади. Так, з позицій пасивізму, судова гілка влади повинна віддати вирішення незрозумілих питань із позицій політичної моралі іншим гілкам влади. Це, в свою чергу, може означати, що конституція буде розтлумачена з позиції більшості (погляд більшості домінуватиме). Критика способу полягає в тому, що він не забезпечує справедливості меншинам: законодавці відображають та слідують волі більшості, яка, зокрема, виражається під час виборів. Відтак, постає питання про встановлення та дотримання прав меншин. Розглядається, зокрема, в працях Р. Дворкіна поряд із таким способом тлумачення, як історизм.

■ Позасудові органи - (1) державні несудові органи, наділені правом виносити вироки в кримінальних справах і застосовувати репресивні заходи (висилка, ув’язнення до установ виконання покарань в адміністративному порядку). Широко використовувалися у Російській імперії для боротьби з революційним рухом, а також у СРСР у перші роки радянської влади (Всеукраїнська надзвичайна комісія та її органи на місцях; в Україні Особлива комісія з адміністративної висилки при НКВС УСРР; Особливі наради, «двійки» і «трійки»; Судова колегія при ОДНУ (1923-34). В Україні за чинною Конституцією 1996 року правосуддя здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також присвоєння цих функцій іншим органами чи посадовими особами не допускається (ст. 124); (2) способи вирішення конфліктів - альтернативні (позасудові) методи врегулювання спорів (як-от медіація).

■ Позов - правовий, цивільний процесуальний засіб у формі вимоги, яким забезпечується реалізація права на звернення до суду з метою захисту зазвичай майнових і особистих немайнових прав та охоронюваних законом інтересів у справах, що виникають у спорах, зазвичай, із цивільних, сімейних, трудових та інших правовідносин. Вимога до суду називається «позовом» або «позовною вимогою» і опосередковується позовною заявою, в якій містяться вимоги до відповідача, розкриваючи матеріально-правову та процесуально-правову сторони, що обґрунтовуються нормами відповідних галузей права, якими врегульовані відносини сторін.

■ Право - явище, яке позначається терміном «право», зміст уточнюється на основі певного праворозуміння. У контексті класичної філософії права право - це те, що відповідає ідеї права. (Ідея права за Г.-В.-Ф. Гегелем - це «поняття права та його здійснення», що є предметом філософії права; право за Г. Радбрухом - «це те, що відповідно до свого смислу покликане служити ідеї права», а ідея права визначається антиномічними правовими цінностями справедливості, доцільності та правової певності). Зміст ідеї права може різнитися залежно від змісту відповідної концепції. У класичній філософії права її предметом є співвідношення та розмежування понять право і закон, що закладає основи, відповідно, таких типів право розумінь, як юснатуралізм і легізм, різноманітні їхні варіації (теорія «надзаконного права», розмежування загальносоціального та спеціальносоціального (юридичного) права тощо). У контексті посткласичної філософії права зміст явища, позначуваного як «право», визначається залежно від певного аспекту відповідного підходу - звідси і плюралізм праворозумінь. Ключовий практичний аспект для визначення, «що є право» - прихильність до певного праворозуміння та здатність його втілювати, реалізовувати. Правосуддя розглядається, як судове здійснення ідеї права (класична філософія права), що доповнюється певними ключовими смислами (відображають посткласичні філософсько-правові погляди). У контексті правосуддя виокремлюють поняття судове право, процесуальне право та матеріальне право, різні підходи до тлумачення права (судове тлумачення), правосудність як «відповідність праву», якісна характеристика судового рішення.

■ Право справедливості (англ. law of equity) - одна з двох ключових галузей судового прецедентного права Англії, інших правових систем, які успадкували її правові традиції (наприклад, США, Індія). Сформована з судових прецедентів спеціалізованих судів (у Англії - суду лорда канцлера), які альтернативно чи в окремому проваджені розглядали справи, вирішення яких в інших інстанціях завершилося несправедливим, на думку сторони, судовим рішенням. Якщо раніше право справедливості формувалося окремими судовими інституціями (до ХІХ ст. включно), то згодом - єдиною судовою системою, яка застосовувала відповідне право (право справедливості) у відповідному судовому процесі. Охоплює сфери приватного інтересу: кримінальне право, право договорів, деліктне право, право нерухомості тощо. Право справедливості - судова сфера проникнення моралі в правову сферу.

■ Правовий реалізм - один із напрямків правової, зокрема філософсько-правової, думки, прагматичного позитивізму, в основі якого лежить погляд на право, як на емпіричний матеріал, продукт досвіду; дескриптивний підхід до права, що нівелює чи не визнає нормативності права в розумінні норми, що встановлює критерій належності (як повинно бути). Як дескриптивний, хоча й раціональний певною мірою підхід, правовий реалізм відображає реальність, радше, ніж створює її. Піддавався критиці з позицій інших дескриптивних теорій, підходів права, а також і юснатуралізму. Жорстко критикується з позицій нормативних теорій. З позицій радянської теорії права, вважалося, що ця «школа відкрито і нахабно проповідує свавілля, насильство, необмеженість судового розсуду, відхід у внутрішній психологічний світ при вирішенні правових питань, коротше кажучи, все, що так необхідно сучасним імперіалістам для ламання власної законності, для утиску зростаючого національно-визвольного і робітничого руху» (1958). Правові реалісти, одним із найбільш яскравих представників яких був К. Ллевелін, розвивали концепцію «гнучкого права». Асоціюючи право з судовим рішенням, вони визнавали його процесом, що відбувається. Тому істотною є міра участі суду (судді), адже саме він визначає, як діяти в певних інтересах. Відтак, закон постає, як певний матеріал для судової правотворчості. Обмеженість правового реалізму для цілей філософії права і правосуддя в тому, що він лише означує (прогнозує) судове рішення, а не визначає, чому воно буде (повинно бути) таким-то.

■ Правопевність (правова певність) - одна з ключових правових цінностей. Одна з трьох складових, правових цінностей (поряд зі справедливістю і доцільністю) ідеї права філософії права Г. Радбруха, практичний аспект якої викладено в «формулі Радбруха». За Радбрухом, правопевність (Rechtssicherheit; менш адекватні переклади з німецької - правова стабільність, правова визначеність) розкривається у трьох контекстах: як правова безпека (означає захищеність правом, наприклад, від правопорушень), правова пізнавальність чи поінформованість (означає можливість розуміння правових положень, здатність доведення фактів на засадах чіткого діючого права, а не його значення) і правова стабільність або непорушність, правонаступництво (означає незмінність правових положень, що має на меті захист уже діючих положень, їхню зміну лише за вставленою процедурою). На відміну від справедливості, доцільність - це не абсолютна, відносна, змінна категорія.

■ Праворозуміння - усвідомлення явища, яке позначається терміном «право», що відображає його зміст на основі спеціальних уявлень - правових теорій, доктрин, понять. Праворозуміння відрізняють від правоназивання, юридичного тлумачення. Тематично доцільно вирізняти судове праворозуміння - уявлення про право, сформоване в процесі судової діяльності, зокрема судового право- застосування. Можливо розрізняти праворозуміння за суб’єктами (судове праворозуміння судді, адвоката, прокурора, присяжних тощо); за типами праворозуміння (легістське, юснатуралістське (природноправове), соціологічне тощо. Функціонально судове праворозуміння конкретизується через судове тлумачення (тлумачення при судовому правозастосуванні): легістське праворозуміння спонукає до текстуалізму, природно-правове - до контекстуалізму.

■ Правосуддя - категорія, що зазвичай відображає судове здійснення ідеї права. Інколи неналежно ототожнюється із судочинством - формою здійснення правосуддя. Існують підстави стверджувати про наявність формальних і змістовно-сутнісних ознак правосуддя. Формальною ознакою правосуддя є його здійснення в формі судочинства судами як державними органами, а змістовною - відповідність вимогам справедливості і забезпечення ефективного поновлення в правах. Формальна ознака правосуддя конкретизується у функціональному розумінні правосуддя, яке ототожнює його з судочинством, судовим розглядом справ, тоді як друге, змістовне розуміння акцентується на внутрішніх характеристиках судової діяльності, наприклад, справедливості як меті правосуддя. Досягнення мети й може слугувати основою телеологічного розуміння правосуддя. Розрізняють правосуддя за критеріями: (І) за видом матеріального права (юстиції): конституційне, цивільне, господарське, кримінальне, податкове тощо; (ІІ) за суб’єктним складом: ювенальне (щодо неповнолітніх), адміністративне (між особою та органом влади). Синонім терміна юстиція. Термін, який інколи вживається в назві міністерства чи судового відомства (Міністерство правосуддя (наприклад, Болгарія).

■ Правосудність - якісна категорія здійснення правосуддя, що використовується як змістовий критерій оцінки судових актів. «Завідоме винесення суддями неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови» або вчинення дій, які добиваються цього, вважаються в Україні та інших країнах злочином; кримінально-правова охорона інституту правосуддя є юридичною гарантією його здійснення. «Неправосудним» у кримінальному праві вважається судовий акт, винесений всупереч встановленим фактичним обставинам справи або з істотним порушенням норм матеріального чи процесуального закону.