Розділ 5 БУТТЯ ТА ЙОГО СУБСТАНЦІЇ

Смисл субстанційної концепції полягає в тому, що простір і час — самостійні сутності, які існують поруч з матерією і незалежно від неї. Таких поглядів дотримувалися, наприклад, Платон, Демокріт, Епікур, І. Ньютон та ін. Тому відношення між простором, часом і матерією уявлялися ними як зв'язки між самостійними субстанціями. Це вело до висновку про незалежність властивостей простору і часу від характеру матеріальних процесів. Простір вони уявляли як чисту протяжність, порожню "ємність" для речей і подій, а час — як чисту тривалість, що однакова у всьому Всесвіті і перебіг якої ні від чого не залежить.

Найповнішого розвитку субстанційна концепція набула в І. Ньютона, який висунув ідею про існування абсолютного простору і часу. На його думку, простір нерухомий, неперервний, однорідний (однаковий у всіх точках), ізотропний (однаковий у всіх напрямах), тривимірний, нескінченний, ні на що не впливає, і сам не зазнає впливу. Абсолютний час є ні від чого не залежною тривалістю як такою, що рівномірно плине від минулого до майбутнього. Він одномірний, неперервний, нескінченний, однорідний, універсальний. І. Ньютон також доводив, що простір і час не залежать ні від маси речовини, ні від швидкості руху тіл.

Погляди І. Ньютона на простір і час спирались на геометрію Евкліда і погоджувалися з класичною картиною світу, яка панувала в XVII ст. Відобразивши обмеженість науки тих часів, ньютонівське розуміння природи простору і часу разом з тим дало поштовх створенню ідеалістичних вчень про час і простір, хоч у самого І. Ньютона вони інтерпретувалися матеріалістично, тобто розглядалися як начала, що існують поза і незалежно від свідомості.

Зміна фізичної картини світу спричинила переворот у поглядах на простір і час. Відкриття електромагнітного поля та з'ясування неможливості звести поле до механічного середовища (ефіру) виявили необґрунтованість, безпідставність класичної картини світу і разом з нею субстанційної концепції простору і часу. Стало зрозуміло, що матерію не можна уявляти як сукупність окремих, відмежованих один від одного елементів. Насправді тіла і частинки речовини пов'язані в єдині системи полем, дія якого передається зі скінченною швидкістю, однаковою в будь-якій замкнутій системі (зі швидкістю світла у вакуумі). Все це зумовило появу реляційної (лат. відношення) концепції простору і часу. Її прихильники (Арістотель, Г. Лейбніц, Г. Гегель та ін.) розуміли простір і час не як самостійні сутності, а як системи відношень, які утворюються матеріальними об'єктами, що взаємодіють.

Зачатки реляційної концепції вперше трапляються вже в працях Арістотеля. Класичного вираження вона набула у творах Г. Лейбніца. Він, на відміну від І. Ньютона, активно обстоював залежність простору і часу від зв'язків між речами. Якщо для І. Ньютона, наприклад, рослина займає певний простір, який залишається, коли її не стане, то для Г. Лейбніца простір — це і є співвідношення рослини з предметами, які оточують її, поза цими зв'язками немає і простору. Для І. Ньютона простір — це субстанція (свого роду "речовина"), для Г. Лейбніца — своєрідне співвідношення.

Величезний внесок у розробку наукових поглядів на зв'язок простору і часу з рухомою матерією зробили російський вчений М.І. Лобачевський (1792—1856) та німецький математик В. Ріман (1826—1866). Вони дійшли висновку, що властивості простору і часу не завжди і не скрізь однакові і незмінні. У геометрії М.І. Лобачевського через точку, що лежить поза прямою, можна провести не одну (як у геометрії Евкліда), а безліч прямих, які не перехрещуються з даною. Сума кутів трикутника в цій геометрії не залишається постійною і рівною 180°, а змінюється залежно від зміни довжини його сторін, і при цьому завжди залишається меншою за 180°. Б. Ріман створив ще одну неевклідову геометрію. У ній через точку, що лежить поза прямою, не можна провести жодної прямої, яка 6 не перехрещувалася з лапою, а сума кутів трикутника більша за 180°.

Ідеї М.І. Лобачевського та Б. Рімана набули подальшого розвитку і конкретизації в сучасній фізиці. Велике наукове відкриття минулого століття — теорія відносності, яка була розроблена А. Ейнштейном (1879—1955), розкрила конкретні зв'язки простору і часу з рухомою матерією та один з одним, виразивши ці зв'язки конкретно в математичній формі у певних законах. Фундаментальний висновок, що випливає з цієї теорії, свідчить: простір та час не існують без матерії, їх метричні властивості визначаються розподілом і взаємодією матеріальних мас, тобто гравітацією.

Отже, сучасна наука і філософія свідчать, що простір і час, як реальні форми існування матерії, характеризуються цілою низкою особливостей. До їх всезагальних властивостей належать: об'єктивність, тобто незалежність від свідомості людини, абсолютність, кількісна та якісна нескінченність, нерозривний зв'язок одного з одним і з рухом матерії, єдність перервного і неперервного в їхній структурі, залежність від процесів розвитку в матеріальних системах.

Маючи всезагальні властивості, простір і час значно відрізняються один від одного.

До загальних властивостей простору належать: протяжність, зв'язок, тривимірність. Специфічними (локальними) просторовими властивостями матеріальних систем є їх симетрія та асиметрія, конкретна форма і розміри, місцеположення, відстань між тілами, розвиток, мінливість.

До загальних властивостей часу належать: нерозривний зв'язок з матерією, а також з простором, рухом та іншими атрибутами матерії; тривалість, неперервність. Час одновимірний, асиметричний, необоротний і спрямований завжди від минулого до майбутнього. Специфічними властивостями часу є конкретна тривалість та періодичність існування тіл, одночасність подій, ритм процесів, швидкість зміни станів, мінливість.

Вчення про час і простір поглиблюється і розвивається разом з розвитком науки в цілому, але особливо — природознавства і соціальної філософії. Різноманітність форм руху матерії припускає, що існують якісно різні просторово-часові форми, які відповідають різним видам рухомої матерії. У цьому розумінні йдеться про біологічний та соціальний простір і час. Недостатність лише фізичної характеристики простору і часу стала особливо помітною в науці XX ст., коли з'ясувалося, що важливі властивості суспільства і різних соціальних утворень пов'язані зі специфікою їх просторово-часової структури. Сьогодні також помітне зближення між субстанційною та реляційною концепціями простору і часу. Однак вважається, що в подальшому основою теорії часу все ж таки залишиться реляційна концепція.

Отже, знання про світ мають завжди конкретно-історичний зміст, постійно удосконалюються і поглиблюються. Цей процес відбувається під впливом зростаючих вимог життя, суспільно-історичної практики. Тому онтологія постійно удосконалює розробку категорій буття, субстанції, матерії, руху, простору і часу, якості і кількості, свідомості тощо. Кожне покоління філософів прагне зробити свій внесок у вирішення цієї актуальної проблеми, намагається створити цілісну картину світу, відкрити закони його функціонування, пізнати сутність та зміст процесів, що відбуваються у Всесвіті. На цьому шляху вже багато чого здійснено, але головні відкриття — у майбутньому.

Світоглядні та методологічні висновки філософського вчення про буття, матерію і свідомість є надійними і міцними засадами професійної, теоретичної, практичної і виховної діяльності сучасних фахівців. Особливої актуальності вони набувають у процесі становлення ринкових відносин у суспільстві, ефективність функціонування яких залежить не тільки від оптимального поєднання форм власності на засоби виробництва. Життя вимагає від виробників конкретного врахування просторово-кліматичних чинників території України, створення соціально-побутової сфери, яка б відповідала велінням часу, систематичного розвитку культури і свідомості фахівців тощо. Успішному вирішенню цих проблем сприяє чітке усвідомлення ними діалектики загального і конкретного, специфічного і одиничного у виявах буття, матерії, руху, простору і часу у сфері будь-якого виробництва.

5.3. Свідомість, її сутність і походження

З філософським вченням про матерію безпосередньо пов'язане вчення про свідомість. Співвідношення матерії і свідомості становить суть основного питання філософії. Засвоєння змісту вчення про свідомість формує погляди людей на роль в історії суб'єктивного фактору, стимулює розвиток їх діяльності і спонукає займати активну життєву позицію під час вирішення складних суспільних проблем, у повсякденному житті. Глибоке усвідомлення цього вчення дає можливість всебічно і ґрунтовно осмислити основні завдання і мету формування розвиненої особистості громадянина України, створення здорового морального клімату в суспільстві. У науці й філософії немає складнішої проблеми, ніж проблема свідомості. Свідомість досі залишається загадковим і навіть таємничим явищем, що і є підставою для виникнення нових і підтримки наявних релігійних, містичних і окультних уявлень про її сутність і походження. Жодна наукова проблема не є предметом таких далеких від науки і таких широких за змістом інтелектуальних спекуляцій, як проблема свідомості. Варте уваги те, що з кожним кроком уперед у дослідженнях психіки і свідомості людини кількість такого роду спекуляцій не зменшується. Більше того, на рівні повсякденної думки саме вони здаються привабливішими за відповідні наукові розробки. Однак, слід пам'ятати, що лише наукове осягнення природи свідомості може відкрити істину. Істина одна, а помилок може бути багато.

Перші уявлення про свідомість виникли в стародавні часи. Самоспостереження привело людей до висновку, що в їх головах відбуваються процеси, які відрізняються від процесів у навколишньому середовищі. Наприклад, можуть виникати уявлення про речі, які ми зараз не спостерігаємо; людина може уявляти те, чого ніколи не бачила, може фантазувати, мріяти і т. ін. Тоді ж з'явились думки про існування душі і було поставлено питання: "Що таке душа?", "Як вона співвідноситься з предметним світом?" При відповіді на ці питання погляди філософів розділились.

У релігії душа людини з самого початку розглядається як вияв божественного, надприродного розуму. Вона є "іскрою Божою", яку Бог забирає, коли карає людину.

Об'єктивні ідеалісти (Платон, Г. Гегель та ін.) розглядали свідомість як духовну субстанцію, що існує поза і до матеріальних речей; зовнішній світ, на їх думку, визначається світом ідей, абсолютним духом, світовим розумом або волею, які утворюють внутрішню сутність предметів, що чуттєво сприймаються.

Суб'єктивні ідеалісти (Д. Берклі, Е. Мах, Д. Юм та ін.) виходили з абсолютної несумісності матерії і свідомості, але вважали справжньою реальністю лише відчуття людини; речі, на їх думку, становлять вторинне буття, похідне від відчуттів.