Розділ 5 БУТТЯ ТА ЙОГО СУБСТАНЦІЇ

5.6.2. Співвідносні категорії діалектики та їх методологічні функції

Категорії (грец. висловлювання, ознака) — поняття, що відображають в узагальненій формі предмети і явища дійсності, їх властивості, істотні взаємозв'язки і взаємовідношення. В економічній теорії, наприклад, — це товар, прибуток, власність, гроші; у біології — організм, оточення, обмін речовин; у філософії — матерія, свідомість, якість, кількість, міра, протилежність, суперечність, заперечення заперечення тощо.

Категорії філософії — результат тривалого розвитку складного процесу пізнання. В античності категоріями вважались так звані першоелементи світу: земля, вода, повітря, вогонь і т. ін. Платон запропонував п'ять категорій (сутність, рух, спокій, тотожність, відмінність), Арістотель у трактаті "Категорії" сформулював їх уже десять: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, становище, стан, дія, страждання. У Новий час для кожної філософської системи був характерним свій набір категорій. І. Кант розробив таблицю категорій за принципом тріади, у якій кожна третя категорія е результатом взаємодії (синтезу) перших двох: кількість (єдність, множина, цільність); якість (реальність, заперечення, обмеження); відношення (субстанція, причина, взаємодія); модальність (можливість, дійсність, необхідність). Г. Гегель розробив класичну діалектичну систему категорій філософії, у якій категорії є ступенями саморозвитку абсолютного духу, взаємозв'язані й перебувають у постійному русі та змінах.

У сучасному розумінні категорії філософії є суттєвим і узагальненим відображенням об'єктивної дійсності. Вони взаємопов'язані, мають значення загальності і тому є загальнометодологічними принципами пізнання і практичної дії. Деякі з них співвідносяться як єдність протилежностей (наприклад, категорії кількості та якості). їх називають співвідносними, або парними: одиничне, особливе і загальне; причина і наслідок; необхідність і випадковість; зміст і форма; сутність і явище; можливість і дійсність; система й елемент тощо. Ці категорії — підсумок пізнання і практики всієї попередньої історії людства; сходинки пізнання світу і кожного з його об'єктів; неосновні закони діалектики; "інструменти" пізнання та перетворення людиною дійсності.

Так, категорія "одиничне" відображає неповторне в об'єктах, наявне лише в певного об'єкта; "загальне" — об'єктивну діалектичну тотожність предметів, речей, явищ конкретної якості, те, що належить не одному об'єкту, а багатьом; "особливе" — момент суперечності одиничного і загального, те, що відрізняє порівнювані об'єкти. Якщо одиничне завжди відіграє роль особливого, то загальне стає особливим тільки тоді, коли вказує на відмінність об'єктів, які порівнюються.

Категорії одиничного, особливого і загального відображають об'єктивні зв'язки і відношення дійсності. Вони не існують самостійно, а тільки в окремих предметах, речах, явищах і процесах як їх риси, властивості, ознаки. Окремого без одиничного, особливого і загального не буває. Вони — єдність протилежностей окремого, взаємопов'язані і за певних умов можуть переходити одне в одне. Біологи, наприклад, постійно спостерігають факти набуття тваринами або рослинами пристосувальних властивостей до умов існування, що змінилися, які з часом перетворюються на загальні властивості нового їх різновиду чи нового виду в цілому.

Категорії одиничного, особливого і загального мають значення загальності. Вони — неосновні закони діалектики і сходинки процесу пізнання. На початку історії люди, наприклад, навчилися добувати вогонь тертям. Потім вони зрозуміли, що механічний рух може перетворюватися па тепловий, а з розвитком знань дійшли висновку про взаємоперетворення форм руху матерії, про те, що біологічний рух містить у собі хімічний, але у "знятому", тобто перетвореному, вигляді. V цьому прикладі перше судження — одиничне, друге — особливе, а третє — загальне.

Будь-яке окреме виникло в результаті перетворення інших окремих і має їх у собі в "знятому" вигляді. Отже, окреме є тільки в тому зв'язку, який веде до загального, тобто становить ланку в нескінченному ланцюзі розвитку матерії, переходу її з одних усталених станів до інших, від одних матеріальних утворень до інших. Кожне окреме (річ, предмет, явище, процес) як скінченне, минуще вміщує момент нескінченного, вічного, є однією з його конкретних форм, одним із моментів одвічного процесу розвитку матерії.

У діалектиці одиничного, особливого і загального специфічне значення має загальне. Воно виражає закон, знання якого перетворює людину на господаря становища, дії, об'єкта. Разом з тим, абсолютизування знання загального не є діалектичним. Діалектика вимагає вивчати об'єкт всебічно, враховувати не тільки те, що він має спільного з іншими об'єктами, але й те, чим він від них відрізняється, тобто його одиничне й особливе. Таке знання ефективне і компетентне.

Важливу методологічну функцію виконують також категорії "причина" і "наслідок".

"Причина" — це філософська категорія, яка відображає взаємодії об'єктів або їх компонентів під час виникнення, змін, зникнення; "наслідок" — зміни у об'єктах, що взаємодіють, або в їх елементах. Як і всі інші, причинно — наслідкові зв'язки є об'єктивними, всезагальними, універсальними. У світі немає безпричинних явищ і подій. Все, що існує, має причину свого виникнення, існування та функціонування. Визнання об'єктивності та загальності причиново-наслідкових зв'язків є основою детермінізму — філософського вчення про об'єктивний взаємозв'язок і взаємозумовленість речей, процесів та явищ реального світу. Йому протистоїть у науці й філософії індетермінізм. Він не визнає об'єктивності причинного зв'язку і, врешті-решт, стає на позиції телеології, тобто визнання деякого нематеріального основоположного начала всіх речей, явищ та процесів у світі. Суттєвим джерелом філософії індетермінізму у XX ст. стали статистичні закономірності у фізиці. За статистичними законами, на відміну від динамічних, передбачення має ймовірний характер — "може бути, а може і ні"; у динамічних — однозначний — "так, а не інакше піде процес розвитку". У механіці, наприклад, якщо відомі координати тіла та його швидкість, то молена точно визначити положення тіла в будь-який інший момент часу. Індетерміністи оголосили статистичні закономірності спростуванням причинності. Проте розвиток квантової механіки, а потім і кібернетики з її вченням про саморегулівні системи, спростував телеологію, фаталізм, вчення про визначеність і підтвердив правильність принципових положень матеріалістичної діалектики. Статистичні та динамічні закономірності — це дві основні форми зв'язків явищ і процесів.

Якщо динамічні закономірності характеризують поведінку відносно ізольованих систем, що складаються з невеликої кількості елементів, то статистичні закономірності виникають як результат відображення взаємодії великої кількості елементів та характеризують поведінку не стільки одного елемента, скільки їх масиву в цілому. Вопи є об'єктивними, як і динамічні закономірності, і єдино можливими в процесі дослідження масових явищ випадкового характеру. Більше того, динамічні закономірності — причинний випадок статистичних закономірностей, коли вірогідність стає практично ймовірністю.

У процесі розвитку причини і наслідки можуть мінятися місцями. Відмінність між ними відносна. Причини відрізняються від приводів — процесів, які сприяють їх виявленню. Знання причиново-наслідкових зв'язків дає можливість прогнозувати майбутнє, науково керувати об'єктом, створювати та змінювати умови його функціонування. За наявності причини та умов її реалізації наслідок стає необхідним.

Такий взаємозв'язок конкретизується діалектичними категоріями необхідності і випадковості.

Необхідність — це філософська категорія для вираження внутрішніх, стійких, всезагальних зв'язків і відносин буття, які повторюються за певних умов; випадковість — це філософська категорія, що відображає зовнішні, нестійкі, одиничні зв'язки і відносини, те, що за певних умов може бути, а може і не бути. Будь-який об'єкт становить єдність необхідного і випадкового. Необхідність виявляється через масу випадковостей, а випадковості є формою вияву необхідності. Наприклад, зустріч власника засобів виробництва з робітником на ринку праці є необхідною, тому що зумовлена їх соціальним станом. Перетворення робітника на власника засобів виробництва, безсумнівно, випадкове.

Об'єктивність необхідності завжди була і є очевидною, проте визнавалась не завжди і не всіма філософами та вченими. Методологічна помилка заперечення об'єктивності будь-якої випадковості полягає в тому, що дехто неправомірно зводив необхідність до причинності, тобто до думки, що оскільки все має причину, то в дійсності має місце лише необхідність. Отже, випадковості немає.

Зведення необхідності до причинності і заперечення на цій підставі об'єктивності випадковості є теоретичною основою фаталізму — світогляду визначення всіх процесів і явищ. Наприклад, згідно а теологічним фаталізмом, Бог ще до народження визначив одних людей до "спасіння", а інших — "до загибелі"; згідно з механіцизмом, е необмежені можливості висновку про всі події майбутнього на підставі повного знання про дії сил природи в сучасний момент, аналогічно виникають уявлення про фатальну приреченість людини до злочинної поведінки на підставі її біологічної спадковості і т. ін.

Установлення в науці статистичних ідей та методів привело до концептуальної перебудови поглядів на випадковість. Вона стала розглядатись як самостійне начало, елемент будови і фактор еволюції матеріального світу. Для з'ясування природи випадковості важливе значення мало створення квантової механіки, яка підтвердила випадковий характер поведінки мікрооб'єктів, а також глибокий діалектичний взаємозв'язок випадковості та необхідності у квантових процесах.

Випадковість об'єктивна, як і необхідність. Необхідності ніколи не буває без випадковості. Свій шлях необхідність прокладає через масу випадковостей. Наука має за випадковостями відкривати необхідність, озброювати практику знаннями законів розвитку, допомагати зменшувати вплив негативних випадковостей на процес та результати діяльності людей.

До співвідносних у діалектиці належать і категорії "зміст" і "форма".