Розділ 7 СУСПІЛЬСТВО ЯК СИСТЕМА, ЩО РОЗВИВАЄТЬСЯ

Перші народності склалися за рабовласницької формації (давньоєгипетська, давньоеллінська та in.). В Європі процес створення народностей завершився в основному в період феодалізму, у решті частин світу цей процес тривав у наступні епохи.

З розширенням економічних і культурних зв'язків між народами народності перетворилися на нації: давньоруська — на російську, українську і білоруську нації; півпічнофранцузька — на португальську, німецьку, французьку нації і т. ін. Нація (лат. плем'я, народ) як категорія соціальної філософії, відображає існування груп людей, котрі проживають па одній території, володіють загальною для всіх літературною мовою, пов'язані економічно, характеризуються особливостями культури, психіки, традицій і звичаїв.

У світі с велика кількість націй. Водночас держави, як правило, багатонаціональні, що породжує проблему міжнаціональних відносин не тільки міждержавного, а й внутрішньодержавного характеру. У цих відносинах діють дві об'єктивні тенденції.

Перша тенденція — пробудження національного життя і національних рухів, боротьба проти національного гніту, створення національних держав. Друга тенденція розвиток співпраці націй, усунення національних перешкод, створення інтернаціональної єдності економічного життя, політики, науки, культури тощо. Перша тенденція переважає в умовах нерозвинутості національних відносин з причини низького рівня продуктивних сил, особливо їх людського фактора, друга — у цивілізованому суспільстві.

Ці тенденції зумовлюють суперечність соціальної функції націй і народностей, що є інтегративно-дезінтегративною. З одного боку, належність людей до однієї нації чи народності об'єднує їх, згуртовує, спрямовує па спільні дії в усіх видах суспільного виробництва, у тому числі міжнародного співробітництва. З іншого — така належність небезпечна національним ізоляціонізмом і навіть конфліктністю.

Такою є структура суспільно-економічної формації. Всі її компоненти діалектично єдині: продуктивні сили визначають виробничі відносини, базис — надбудову, надбудова — науку, культуру, родину і побут, соціальні і етнічні спільноти людей. Одночасно всі вони відносно самостійні, впливають одне на одного і мають власну внутрішню логіку розвитку.

Отже, згідно з матеріалістичним розумінням історії, розвиток суспільства є природно-історичним процесом зміни суспільно-економічних формацій. Природним, тому що суспільство, які природа, розвивається за об'єктивними законами, тобто такими, які діють незалежно від людей, незалежно від їх свідомості, волі, бажань. Історичним тому, що об'єктивні закони розвитку суспільства — це закони діяльності людей. Вони не вічні, як закони природи. Вони формуються і функціонують як результат людської діяльності. Без суспільного виробництва різного історичного рівня немає життя людей, а суспільного виробництва, у всіх його типах, видах і формах, немає без людського життя. Щоб жити, потрібно виробляти, а щоб виробляти, потрібно жити. Такою є ця діалектична єдність протилежностей, суперечність якої вирішується тільки загальнолюдською працею. Без компетентної, добросовісної і відповідальної, науково обґрунтованої і по-сучасному технічно оснащеної, ефективної праці неможливі ні приріст продукції сільського господарства, ні успіхи промисловості і суспільства в цілому.

Крім основних, в історії відомі перехідні виробничі відносини, яким відповідають перехідні стани суспільно-економічних формацій. У них певною мірою зберігаються виробничі відносини попередньої формації" а нові ще остаточно не сформувалися. Це найбільш складні і суперечливі періоди в історії суспільного розвитку. З початку 90-х років XX ст. Україна перебуває в одному з таких періодів — у перехідному періоді від застою до прогресу, до передових рубежів світового співтовариства. На цьому шляху особливо актуальні наукові теоретичні розробки і практичні рекомендації вітчизняної і світової соціальної філософії.

Формаційна методологія вивчення історичного процесу в сучасній соціальній філософії не єдина. Певною мірою популярні і деякі інші. Наприклад, англійський історик і соціолог А. Дж. Тойнбі (1889—1976) розробляв теорію кругообігу локальних цивілізацій. Згідно з нею, всесвітня історія є сукупністю історій окремих і відносно замкнених цивілізацій. Спочатку А. Дж. Тойнбі називав 22 з них, а потім скоротив їх кількість до 13 основних. Кожна цивілізація, на його думку, у своєму розвитку проходить стадії виникнення, зростання, надлому і розпаду, після ного гине, поступаючись місцем іншій. Л.Дж. Тойнбі намагався вивести деякі формальні емпіричні закони повторюваності розвитку суспільства, які б надавали можливість передбачати головні події майбутнього. Прогрес людства він вбачав у духовному його вдосконаленні, яке уявляв як релігійну еволюцію від примітивних анімістичних вірувань через універсальні релігії до єдиної синкретичної релігії майбутнього.

З другої половини XX ст. у соціальній філософії активно розробляються технократичні і науково-технічні концепції історичного прогресу, в яких критеріями типології суспільства є техніка, наука, індустрія. Наприклад, наприкінці 50-х років XX ст. американський соціолог, економіст й історик У. Ростоу (нар. 1916) опублікував книгу "Стадії економічного зростання. Некомуністичний маніфест", у якій розглядав п'ять етапів (стадій) у розвитку суспільства: традиційну, перехідну і стадії суспільства піднесення, суспільства зрілості, суспільства високого рівня масового споживання. Ідеальним представником останнього типу він вважав англо-американський зразок. Критеріями стадій зростання є рівні розвитку промисловості, техніки, господарства в цілому, науки і особливо частки нагромадження капіталу в національному прибутку. Однак він розглядав ці критерії у відриві від форм власності, а основою стратифікації суспільства вважав професіональний поділ праці.

У Франції концепцію У. Ростоу підтримали філософ, політолог і публіцист Р. Арон (1905—1983), інші соціологи і філософи країни. Р. Арон одним з перших розробляв концепцію деідеологізації суспільства. Він стверджував, що принцип технологічного і економічного детермінізму не поширюється на сферу політичних інститутів та ідеологічних суспільних відносин взагалі. Після Р. Арона концепція У. Ростоу стала називатися концепцією "єдиного індустріального суспільства".

У 70-х роках XX ст. на зміну концепції "єдиного індустріального суспільства" прийшла концепція "постіндустріального суспільства", засновником якої є американський соціолог, спеціаліст у галузі історії суспільної думки, політичних течій і соціального прогнозування Д. Белл (нар. 1919). Згідно з нею, НТР виключає соціальну революцію, а різні сфери суспільства (технологія, соціальна структура, політика, культура тощо) — самостійні та роз'єднані в тому розумінні, що кожна має незалежну від інших логіку розвитку. На цій підставі Д. Белл заперечував матеріалістичне розуміння історії, а себе вважав постмарксистом.

Концепція "постіндустріального суспільства" здобула визнання у соціальних філософів і практиків багатьох країн. Нині вона відома під назвами: "технотронне суспільство", "надіндустріальне суспільство", "інформаційне суспільство", "телевізійне суспільство" та ін. У ній пріоритетом у розвитку суспільства вважається НТР, її досягнення в інформатиці, мікроелектроніці, комп'ютеризації, у механізації та автоматизації виробництва. її представники уявляють майбутнє суспільством високого рівня розвитку науки і техніки, загального добробуту, повної самореалізації особистості, безконфліктності, соціальної справедливості, рівних можливостей.

Соціально-філософський аналіз зазначених та інших концепцій свідчить про переваги формаційного підходу до вивчення історичного процесу та його типології. Biн дає змогу теоретично досліджувати історію суспільства па основі діалектико — матеріалістичної методології та наукових методів пізнання, відкривати об'єктивні закони його розвитку, перетворювати соціальну філософію па дієвий засіб усіх прогресивних суспільних перебудов, розглядати людину — головну продуктивну силу — як самоціль історії та її процесу; оптимістично, науково прогнозувати майбутнє людства.

7.6. Людина як проблема соціальної філософії

Проблема людини — центральна в соціальній філософії. У всій своїй історії вона постійно прагне пізнати людину не лише як частину матеріального світу, тілесну істоту, а головним чином як творця історії, суб'єкта діяльності, істоту, котра мислить і відчуває, володіє складним і неповторним внутрішнім світом. Таке ставлення соціальної філософії до проблеми людини невипадкове. Без вивчення сутності і змісту людини, форм їх вияву, напрямів і перспектив розвитку, неможливе наукове розуміння суспільства як соціально-практичного способу буття людей. Існування і поступальний рух суспільства від одного етапу до іншого невіддільні від постійного удосконалення людини. Якщо людина є продуктом обставин і виховання, то створюються ці обставини і здійснюється виховання самою людиною. Суспільство і людина діалектично єдині від початку і до кінця. Антропогенез і соціогенез є двома частинами антроиосоціогенезу — єдиного процесу одночасного становлення і людини, і суспільства, який тривав приблизно 3,5 млн років і завершився формуванням разом із суспільством унікального біологічного виду Homo sapiens — людини розумної.

Людина є предметом вивчення багатьох галузей знання: соціології, психології, фізіології, педагогіки, медицини, кібернетики, інформатики та ін. Проте тільки соціальна філософія розробила цілісну теорію людини, досліджувала не лише антропосоціогенез, а й типи людини і суспільства в їх історії, довела, що самоціллю історичного процесу е всебічно і гармонійно розвинута людина.

7.6.1. Особистість як об'єкт і суб'єкт суспільних відносин

7.6.2. Діалектика історичної необхідності і свободи особистості

Діапазон розуміння свободи у соціальній філософії надзвичайно широкий — від повного заперечення самої можливості вільного вибору до обґрунтування "втечі від свободи" в умовах сучасного цивілізованого суспільства. Філософія свободи була предметом роздумів І. Канта і Г. Гегеля, Л. Шопенгауера і Ф. Ніцше, Ж.-II. Сартра і К. Ясперса, М. Бердяева і В. Соловйова, Т. Прокоповича і Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка та багатьох інших філософів, учених, літераторів, постів. У свідомій людській історії пе було періоду, коли б прагнення людей до свободи не було головним у їхньому житті. У війнах і збройних конфліктах, міжнаціональних суперечках, соціальних вибухах і релігійних протистояннях — всюди кожна зі сторін — учасниць конфлікту завжди виступала під прапором свободи. Нині до діяльності з практичного досягнення свободи долучились маси народу. Однак проблема залишається дуже гострою. її сутність зводиться до питання про детермінацію чи індетермінацію (причинну обумовленість або необумовленість) думок, ідей, намірів, бажань, вчинків та дій людей: індивідів, соціальних верств і груп, народностей і націй, різних колективів.