Розділ 7 СУСПІЛЬСТВО ЯК СИСТЕМА, ЩО РОЗВИВАЄТЬСЯ

Власність та її форми є відображенням соціально-практичного буття людини. Природа не знає власності. "Власність — це можливість користуватися вигодами, які надаються кожному членові суспільства його працею і вмінням".

Економічне привласнення означає володіння річчю. Для цього вона має бути своєю для власника і чужою для іншої людини. Власник на свій розсуд або використовує її для задоволення своїх потреб, або здає її в оренду, або продає, дарує, передає у спадок. Володіння засобами виробництва має велику соціальну значущість. Тому воно закріплюється юридично, регламентується законом, охороняється традицією і публічною владою. У статті 13 Конституції України стверджується: "Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Всі суб'єкти права власності рівні перед законом".

У XVIII ст. відомий французький філософ і просвітитель Ж.-Ж. Руссо писав: "Перший, кому спало на думку, обгородивши свою ділянку землі, сказати: "Це моє", і знайшов людей, досить простодушних, щоб цьому повірити, був справжнім засновником громадянського суспільства. Від скількох злочинів, війн і вбивств, від скількох нещасть і страхіть позбавив би рід людський той, хто, висмикнувши кілки і засипавши рів, крикнув би своїм ближнім: "Не слухайте цього обманщика," ви загинете, якщо здатні забути, що плоди землі належать усім, а земля — нікому!".

Тривалий історичний час цей висновок і цей заклик Ж.-Ж. Руссо представники деяких філософських напрямів і течій розуміли не як констатацію факту зміни родової людини громадянином, коли стосунки між людьми стали визначатися їх майновим станом, а як заперечення приватної власності на користь утвердження суспільної власності на засоби виробництва. Історія суспільства підтвердила помилковість такого розуміння. Приватна і суспільна форми власності — це ідеалізовані моделі, широкі абстракції власності, але абстракції від конкретних "її форм. Однозначно приватної і однозначно суспільної форм власності не буває. Реально функціонують кооперативи, фірми, орендні підприємства і т. ін. як специфічна інтеграція одиничного, особливого і загального, приватного і суспільного. Звідси очевидна безпідставність абсолютизацій в економіці типу "або — або": або приватна форма власності, або суспільна. Діалектична філософія заперечує будь-які абсолютизації, оскільки об'єктивно вони не існують.

Законом розвитку економіки є плюралізм форм власності і забезпечення свободи функціонування кожної з них. Усі економічні реформи будуть ефективними тільки тоді, коли реально сприятимуть зростанню ступеня цієї свободи. Співвідношення між різними формами власності регулюються ринковими економічними механізмами, які вивчає економічна теорія. Філософія встановлює лише те, що відносини власності є головним елементом системи виробничих відносин і всі інші їх елементи залежать від головного.

Крім відносин власності, виробничі відносини включають відносини розподілу, обміну і споживання виробленого продукту. Вони можуть бути або відносинами співпраці власників (взаємодопомога, солідарність, турбота акціонерів про долю банка чи промислового концерну), або відносинами залежності незаможних і заможних від багатих (рабство, кріпацтво, найманство). Виробничі відносини визначають найістотніші аспекти буття людини. Для одних людей вони — джерело багатства, для інших — нестатків і підневільної праці.

Однак чи неминуче існування численних "нижчих класів", представники яких від народження приречені па важку працю, щоб забезпечувати іншим людям можливість вести витончений і культурний спосіб життя, тоді як їхня власна злиденність і виснажлива робота позбавляє їх можливості одержувати свою частку чи хоча б якусь її частину в цьому житті? Наукова соціальна філософія та історичний досвід показують, що такої необхідності немає, що від злиденного становища трудящих страждають не тільки вони, а і суспільство в цілому. Метою суспільного матеріального виробництва, удосконалення виробничих відносин є людина, її всебічний і гармонійний розвиток, формування особистості з високими якостями і зв'язками як цілісного та універсального продукту суспільства. Виробничі відносини — це сама історія в ц особистісному вираженні. Головне багатство суспільства — висококультурний спеціаліст, формування якого можливе лише в умовах вільного саморозвитку, самоосвіти, доступу до вищих матеріальних і духовних цінностей.

Виробничі відносини об'єктивні, незалежні від волі та свідомості людей. Вони фіксують загальне, повторюване, закономірне в історії різних країн і народів, тому є об'єктивним критерієм розвитку різних історичних типів суспільних систем, у тому числі майбутніх. У конкретному вияві виробничі відносини визначають характер міжособистісних стосунків, зв'язки між працівниками, спеціалістами, організаторами і виконавцями, між підприємствами і виробництвами різних форм власності.

Виробничі відносини і продуктивні сили — діалектичні протилежності. Методологічною основою вивчення їх взаємодії є діалектика категорій змісту (продуктивні сили) і форми (виробничі відносини).

Продуктивні сили визначають виробничі відносини. Який зміст продуктивних сил, така і форма їх існування, тобто виробничі відносини. Розвиток продуктивних сил обумовлюється удосконаленням всіх їх компонентів: кваліфікації, професіоналізму і виробничого досвіду людей; диференціації поділу праці, розширення та поглиблення її спеціалізації; засобів виробництва, знарядь праці, техніки і технологічного застосування науки. Зі зміною продуктивних сил змінюються виробничі відносини. Наприклад, перехід від натурального господарства до товарного в традиційному суспільстві відбувся, коли були винайдені та впроваджені в матеріальне виробництво механічний ткацький верстат, прядильна машина, паровий двигун і разом з машинною технікою сформувався новий тип працівника.

Водночас виробничі відносини не пасивні, вони не змінюються автоматично за змінами у змісті продуктивних сил. Як і будь-яка форма, вони активні, чинять на продуктивні сили істотний зворотний вплив: чи то прискорюють, чи гальмують їх розвиток; є формою, яка забезпечує рух продуктивних сил уперед, або стають путами, що стримують їх розвиток. Так, виробничі відносини колишнього Радянського Союзу у підсумку руйнували його продуктивні сили, що призвело до розпаду цієї величезної держави на п'ятнадцять самостійних незалежних країв. Становлення в них сьогодні ринкової економічної системи супроводжується формуванням виробничих відносин нового типу, які створюють широкі можливості для оновлення всіх компонентів продуктивних сил.

Законом матеріального виробництва є відповідність виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил. Коли така відповідність у державі є, її економіка та всі інші сфери суспільного життя розвиваються стало і в прогресивному напрямі. Однак вона суперечлива. Продуктивні сили розвиваються швидше, ніж виробничі відносини, тому на певному етапі між ними виникає суперечність. її гостроту можна зменшити за допомогою економічного реформування, цілеспрямованої діяльності політичного керівництва країни щодо приведення виробничих відносин у відповідність до характеру та рівня розвитку продуктивних сил. Проте невідповідність може стати масштабною і конфліктною і тоді в країні неминуча соціальна революція — тільки вона за цих обставин здатна відновити порушену відповідність і забезпечити ефективне матеріальне виробництво.

Історично конкретна єдність продуктивних сил і виробничих відносин називається способом виробництва. Філософська категорія "спосіб виробництва" виражає соціальний аспект діяльності суспільної людини зі створення необхідних для її життя матеріальних благ, на відміну від категорії "технологічний спосіб виробництва", змістом якої є відображення техніко — організаційного аспекту цієї діяльності.

Способові виробництва в розвитку суспільства належить особлива роль. У складній системі взаємозв'язку та взаємодії різних сторін і сфер суспільного життя (економіки, політики, науки і техніки, ідеології і культури) він є основним. Матеріалістична соціальна філософія вважає, що у кінцевому підсумку спосіб виробництва зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Історія людства насамперед є історією зміни способів виробництва. Зі зміною способу виробництва змінюється вся система суспільних відносин і спосіб життя людей. Творцями способів виробництва є безпосередні виробники матеріальних засобів життя.

Отже, матеріальне виробництво — це основа існування та розвитку суспільства; реальність, в якій кожне покоління людей змушене жити і працювати. Люди не можуть вибирати чи конструювати його за своїм бажанням. їм необхідно з цією реальністю погоджувати всі свої дії, як вони погоджують їх з природною реальністю та її законами. Якщо програма дій чи заклик, гасло висуваються без урахування процесів у матеріальному виробництві, то вони або передчасні, або взагалі нездійсненні.

Матеріальне виробництво забезпечує системність, цілісність суспільства. Однак суспільне життя не зводиться тільки до виробництва матеріальних засобів життя. Воно багатше, ширше, складніше і включає ще духовне виробництво, тобто виробництво знань, ідей, теорій, програм діяльності, ціннісних орієнтацій, індивідуальної і суспільної свідомості; виробництво певного типу особистості відповідно до потреб суспільства; виробництво суспільних відносин. Проте всі ці складові духовного виробництва інтегровані процесом матеріального виробництва, способом виробництва, єдністю продуктивних сил і виробничих відносин.

7.5. Суспільно-економічні формації — сходинки історичного процесу

При вивченні будь-якого складного системного об'єкта неминуче вирішення проблеми типології. Без цього неможливо побудувати саму систему об'єкта, виявити закони і закономірності її розвитку, прогнозувати ще невідомі її елементи, властивості, ознаки. Типологія (грец. відбиток, форма, зразок і слово, вчення) — сукупність методів роз'єднання елементів системного об'єкта та їх групування в узагальнену ідеалізовану модель чи тип (наприклад, типи рослин, тварин, воєн, темпераменту та ін.).

Суспільство — складна соціальна система. її типологія —фундаментальне завдання соціальної філософії з причини необхідності розробки проектів майбутнього суспільства, "ідеального суспільства", тобто суспільства як ідеалу, в якому немає місця недолікам і вадам суспільства, що існує. Це завдання належить до "вічних". Ще Платон розрізняв три історичні типи суспільства: природний; суспільний, але не відповідний природі людини; розумний чи ідеальний, майбутній.

Вперше у філософії про наявність в історичному процесі об'єктивної логіки розвитку оголосив Г. Гегель. Такою він вважав ступінь усвідомлення людьми своєї свободи і відповідно до неї розрізняв у суспільстві три його типи, що послідовно змінюють один одного: східний, античний і німецький. У суспільстві східного типу люди ще не усвідомлювали своєї свободи, і тому були рабами; у суспільстві античного типу частина людей усвідомила свою свободу, тому перетворилась на соціальну групу вільних, а решта залишилася рабами; лише в суспільстві німецького типу всі люди стали вільними. Г. Гегель стверджував, що всесвітня історія прямує зі Сходу на Захід, Європа є її кінцем, а Азія — початком. Отже, у цій типології Г. Гегель відступає від свого діалектичного методу, абсолютизує німецький тип суспільства. Однак у ній очевидне і раціональне: відмова від суб'єктивізму та емпіризму (суспільство справді розвивається в напрямі зростання ступеня свободи: від "царства необхідності до царства свободи"); вказівка на неоднозначність реального суспільства й історичного типу (різні країни неоднаково відповідають сутності типу); констатація необхідності вивчення країни найбільш розвинутої стадії певного типу для дослідження історичного типу в цілому.