Розділ 7 СУСПІЛЬСТВО ЯК СИСТЕМА, ЩО РОЗВИВАЄТЬСЯ

Наука і техніка належать до найвеличніших досягнень людства. Тривалий час вони розвивалися значною мірою ізольовано одна від одної. Тільки в середині XX ст. вони набули органічної єдності, що отримала назву "науково-технічна революція". Основні її напрямі такі: перехід до розробки і застосування різних видів немеханічних технологій; розвиток біотехнологій і генної інженерії; широке використання атомної енергетики; одержання нових матеріалів із заданими властивостями; космічні дослідження, перетворення космічного корабля на лабораторію для проведення експериментів і спостережень; кібернетизація різних сфер людської діяльності; комп'ютерна революція. Нині наука перетворилася на масову діяльність, привела до небувалого зростання знань і потоків інформації. Світове співтовариство усвідомило, що знання, перетворені на інформацію, становлять величезне національне багатство, здатне давати прибуток.

Крім культурно-світоглядної функції і безпосередньої продуктивної сили суспільства наука у сучасних умовах виконує також функцію соціальної сили, яка полягає у використанні даних і методів науки для розробки масштабних планів і програм соціального і економічного розвитку. Ця функція характерна для всіх наук (суспільних, природничих, технічних).

Отже, наука — суттєвий компонент суспільно-економічної формації. Розвиток базису і надбудови сучасного зрілого суспільства без науки немислимий. Водночас потреба удосконалення його базису і надбудови є головним мотивом наукового прогресу.

Культура (лат. обробка, освіта, розвиток) як компонент суспільно-економічної формації е специфічним способом організації розвитку людської життєдіяльності, представленим у продуктах матеріальної і духовної праці, у системі соціальних норм і установок, у матеріальних і духовних цінностях, сукупності ставлення людей до природи, до самих себе і відносин між собою.

Категорія "культура" фіксує як загальну відмінність життя і діяльності людей від їх біологічних форм життя (культура однозначно соціальна), так і якісну своєрідність історично конкретних форм цієї життєдіяльності на різних етапах суспільного розвитку в межах певних історичних епох (розрізняють культуру античності, Відродження, Нового часу і т. ін.); етнічних спільнот (українська, російська, французька культура тощо); особливостей свідомості та поведінки людей (культура праці, побуту, харчування, виробництва, культура управління тощо).

У матеріальному виявленні культура є частиною базису, у духовному — надбудови. Вона визначається базисом і надбудовою і справляє на них зворотний вплив, сприяє їх розвиткові. Світ культури — світ цінностей, створених людьми, і сам процес виробництва цінностей: матеріальних (знаряддя праці, житло, предмети повсякденного побуту, одяг, засоби зв'язку, транспорту та ін.) і духовних (пізнання, виховання і освіта, політичні, правові, моральні, естетичні, релігійні, філософські, наука). Розмежування матеріальної і духовної культури функціональне, тому що предмети матеріальної культури є реалізацією ідей і теорій, матеріалізацією знання, а духовна культура об'єктивується за допомогою матеріальних засобів.

Будь-який об'єкт культури — це єдність матеріального і духовного. Наприклад" здавна людина мріяла вивести рослини, які б мали найкорисніші для неї властивості. За допомогою біотехнологій, вдалося змінювати в сортах смак, колір, запах і вміст вітамінів. І все це без застосування шкідливих хімікатів!

Отже, економіка, матеріальне виробництво, базис і надбудова детермінують основні параметри культури. Однак творить культуру людина. Вона формує предметний світ культури і одночасно виробляє саму себе як суспільну істоту та цілісний універсальний продукт суспільства. Культура — все людське, що є в людині.

Кожній суспільно-економічній формації притаманний свій тип культури. Однак це не означає розриву в розвитку культури, знищення старої культури, відмову від культурної спадщини і традицій. Законом розвитку культури є спадкоємність, яка визначає не тільки активне використання новими поколіннями попередньої культури, а й її вплив на формування культури майбутніх поколінь. На жаль, відомо чимало прикладів, коли у роки до корінних суспільних перетворень та зміни суспільно-економічних формацій, знищувалися об'єкти і предмети культури на тій підставі, що вони нібито служили попередньому політичному ладу. Проте об'єктивні закономірності розвитку культури свідчать, що, навпаки, необхідне бережливе і турботливе ставлення до культури минулого як основи культурного прогресу.

У зв'язку з цим соціальна філософія покликана вирішувати і таку актуальну сьогодні проблему, як взаємодія культур. Різноманітність культур — об'єктивна реальність. У суспільній свідомості до неї склалося двоїсте ставлення: як до єдиної світової культури у Всьому її розмаїтті і як до несумісного набору локальних, регіональних, національних, етнічних культур, кожна з яких стимулюється своїми принципами і нездатна до взаємодії з іншими культурами.

Матеріалістична соціальна філософія обґрунтовує істинність першої позиції: світова культура єдина у своїй різноманітності. її основами є єдність історичного процесу, універсальна природа праці, людської діяльності взагалі, інтеграція та інтернаціоналізація світового співтовариства. Локальні, національні культури сформувалися в періоди відособленого розвитку народів, утворення народностей і націй, однак кожна з них виражає в особливій формі всезагальний, загальнолюдський зміст. Якщо об'єкт, предмет, явище чи процес відповідає критеріям культури, то він входить до її змісту незалежно від місцезнаходження чи історичної епохи походження. У жодного народу, держави ніколи не належали до культури, наприклад, тероризм, бандитизм, алкоголізм, наркоманія, будь-які дії з руйнування здоров'я і психіки людини.

Отже, не штучна ізоляція, а навпаки, взаємодія, взаємозбагачення, взаєморозуміння, синтез культурних досягнень є ще однією загальною закономірністю розвитку і функціонування культури. Boнa реалізується через розвиток, удосконалення, розквіт кожної з локальних культур. Відмінність культур — одне з джерел різноманітності історичного процесу, міжкультурна взаємодія — істотна його частина. Як не може бути культури поза чи до людини, так не може бути і людини поза чи до культури. Культура — це сутність, родова якість людини. Культурними не народжуються, а стають: кожна людина вчиться бути культурною.

Отже, культура є одночасно базисним і надбудовним компонентом суспільно-економічної формації. Світ культури — світ самої людини, який від початку і до кінця вона створює сама. У культурі людина представлена головним чином як творець, як суб'єкт їх змін і перетворень. Ідеал культури конкретного народу, держави, регіону — загальнолюдські матеріальні і духовні цінності, рух до яких е магістральним шляхом соціального прогресу суспільства і кожної особи.

Як наука і культура, матеріальними і духовними компонентами суспільно-економічної формації є одночасно родина і побут. Безпосередньо до базису і надбудови вони не належать, але залежать від них і активно впливають на їх розвиток і функціонування.

Родина — мала група людей, яка ґрунтується на шлюбі чи кровній спорідненості, стосунках між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми.

Шлюб — історично зумовлена, санкціонована і регульована суспільством форма стосунків між чоловіком і жінкою, що встановлює їх права і обов'язки один до одного та до їх дітей. Суспільство охороняє і захищає шлюб, зобов'язує його учасників матеріально забезпечувати і виховувати один одного і своїх дітей. Соціальна сутність шлюбу визначається системою суспільних відносин, головним чином морально-правових, оскільки чоловік і жінка виступають у ньому як особистості і громадяни держави. Серед моральних цінностей шлюбу особливо актуальні для його стабільності — індивідуальне статеве кохання, шлюбний і батьківський обов'язок, взаємна повага і допомога. Правове і моральне регулювання шлюбних відносин не суперечить свободі шлюбу. Воно спрямоване на зміцнення і удосконалення родини.

Родина — специфічний соціальний інститут, який взаємодіє з економікою, політикою, правом з усіма сферами суспільства, змінюється під їх впливом і має відносну самостійність, є елементарною клітинкою суспільства. Родина у суспільстві виконує функції регулювання міжстатевих стосунків, відтворення населення і виховання дітей, ведення господарства і побутового обслуговування.

Як стійкий соціальний інститут родина виникла в період розпаду родового ладу. Для кожної суспільно-економічної формації характерні свої історично зумовлені форми родини. Вони еволюціонують від полігямії до моногамії в таких напрямах, як забезпечення рівності подружжя, подрібнення великих сімей і окреме проживання старших і молодших поколінь, посилення виховної і зменшення ролі господарсько-побутової функцій.

Отже, у правовій державі юридичну основу родини становить шлюб. Зміцнення і удосконалення родини та сімейних стосунків — загальна закономірність розвитку суспільства.

Побут — невиробнича сфера життєдіяльності людей, у якій вопи задовольняють потреби в харчуванні, одязі, житлі, лікуванні та підтриманні здоров'я, освоєнні духовної культури, спілкуванні, відпочинку, розвагах. У широкому розумінні побут — уклад повсякденного життя. Він с частиною базису і надбудови одночасно. Його стан і розвиток визначаються в кінцевому підсумку способом виробництва. Водночас він суттєво впливає на всі сфери життєдіяльності людей (працю, громадську діяльність, настрій, поведінку).