Розділ «Тема 15. МИТЕЦЬ — СУБ'ЄКТ ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ»

Цікаве розмежування здібності, таланту та геніальності у влучному образному порівнянні дає А. Шопенгауер. Він уподібнює митців до небесних тіл: здібних порівнює з метеоритами, талановитих — із планетами, а геніїв — із нерухомими зірками. Перші створюють швидкоплинний ефект і назавжди зникають; другі здатні до більш тривалого та стабільного існування і навіть блищать, але "запозиченим світлом"; і лише треті виблискують власним світлом і належать не якійсь одній системі, а всьому світові [18, с. 246].

Наприкінці XIX ст. на теорію художньої творчості впливає теорія психоаналізу 3. Фройда. Згідно з нею психічний апарат людини є енергетичною системою, основу динаміки якої становить конфлікт між свідомістю і без свідомими потягами. Вчення 3. Фройда про психічні структури особистості неправомірно поширювало ідеї психоаналізу в сферу творчих здатностей людини. Застосовуючи поняття "сублімація", тобто переключення частини психічної енергії з низьких, соціально не сприйнятих потягів, на культурно сприйнятні, 3. Фройд саме у цій царині бачить витоки художніх умінь. Позасвідомі душевні процеси він уважає першоосновою психічного життя людини. Витоки мистецтва він розглядає як наслідок потреби суб'єкта реалізувати "невдоволені бажання". За допомогою фантазії митець прагне створити "штучний світ", в якому реалізуються позасвідомі душевні потяги.

Попри критичність підходу естетичної теорії до ідей 3. Фройда, зокрема щодо витоків та передумов художньої здатності, стала очевидною неможливість досліджувати проблеми художньої творчості без урахування особливостей психічного життя особистості. Зокрема, з певною корекцією дослідження природи художньої здатності одержують продовження у працях О. Ранка та К. Юнга (останній — засновник теорії "колективного безсвідомого"). У праці "Про відношення аналітичної психології до мистецтва" (лекції, прочитані у травні 1922 р. у Цюріху) К. Юнг критично оцінює теорію сублімації 3. Фройда. Він звертає увагу на некоректність обґрунтування витоків мистецтва неврозами, хоча психологічні умови, в яких формуються художні твори, приблизно ті самі, що і за неврозу [20, с. 359]. Йдеться про ту духовну напругу, що її переживає поет, інтелектуал у творчому процесі та, зрештою, може переживати і будь-яка людина.

Важливу роль у поглибленні розуміння природи художньої здатності відіграє висунута К. Юнгом ідея "архетипу". Психоаналітик розкриває художню здатність як складний синтез свідомого та безсвідомого у суб'єкті творчості. При цьому йдеться про два типи безсвідомого: безсвідоме особистості та колективне безсвідоме. Безсвідоме особистості характеризується як загальна сума психічних процесів та змістів, що здатні стати усвідомленими. Колективне безсвідоме —- це специфічні "мнемонічні образи" (архетипи). На думку вченого, "вони успадковані в анатомічній структурі мозку". К. Юнг характеризує їх як "деякі апріорні ідеї". Вони виявляються лише у художньому матеріалі, що набув оформленості, як регулюючі принципи, що визначають цю форму. Художньо-творчий процес "полягає у безсвідомій адаптації архетипічного образу та його подальшій обробці й оформленні у завершений твір" [20, с. 377].

Щодо митців та творчих імпульсів, що стимулюють процес художнього формування, то їх К. Юнг поділяє на два типи: на інтровертів та екстравертів відповідно. За процесом та наслідками формування перший тип творчості (інтроверти) — це свідоме творення художнього "продукту", ретельно сформованого і розробленого для досягнення певного ефекту. Другий тип творчості (екстраверти) має свої витоки у безсвідомій природі. Тому часто здається, що творчий процес відбувається без участі свідомості. Якщо наслідки першого типу формування не виходять за межі розуміння, а вкладаються у звичне, то наслідки другого — над особистісні. Вони розширяють наше сприймання до тих меж, яких досяг автор своїм твором. Зрештою, ми можемо констатувати, що у першому випадку йдеться про талант, а у другому — про геніальність. Щоправда, К. Юнг припускає можливість поєднання у суб'єкті обох тилів, але у різних видах творчості. Скажімо, Шіллер-поет — інтроверт, Шіллер — теоретик естетики — екстраверт.

Акцентуючи увагу на психологічних аспектах художньої творчості, І. Фран-ко ("З секретів поетичної творчості") характеризує формуючі уміння митців як наслідок здатності видобувати з глибин душі захований багатий досвід і надавати йому образного життя [16, с. 62—63].

Ідеї психології художньої творчості набули розвитку також у працях учених Харківського університету (Потебня, Овсянико-Куликовський). Виходячи з думки В. Гумбольдта про нерозривність мови і мислення, О. Потебня створює струнку теорію, в якій мовознавство пов'язане з поетичною теорією слова, теорією літератури та теорією мистецтва загалом. Факти мови та факти мистецтва постають у ній наслідком глибокої внутрішньої діяльності розуму та душі. Д. Овсянико-Куликовський, дослідивши зв'язок причин та наслідків духовної діяльності, розгортає проблему в суто психологічному напрямі. Він зосереджується на питаннях психології мови, думки і творчості, аналізуючи переважно творчість видатних художників і поетів. Предмет його дослідницької уваги — зв'язки свідомості та безсвідомого у духовних структурах людини, посередником яких є слово.

Підставою для розмежування понять "талант" та "геніальність" він уважає надто розвинуту інтуїцію генія [14, с. 350]. Характерні її ознаки: особлива якість безсвідомої сфери та її відношення до свідомості. Безсвідоме розуму вирізняється у генія не лише винятковим багатством ідей, а й надзвичайною "працездатністю"у спрямованою на творення загальних ідей. Йому властива також виняткова здатність сприймання і спостережливості: достатньо випадкового враження, щоб збудити живу роботу в глибинах безсвідомого. Вчений уважає, що безсвідоме постачає свідомості переважно загальні ідеї, категорії, форми мислення. Свідомість узагальнює явища дійсності або у загальних формах думки, що властиво для вченого та філософа, або образів — для митця. Активність поєднувальних форм думки характеризується як те, що зазвичай називають "інтуїцією генія". Зокрема, цікавим є аналіз творчості та особистості М. Гоголя.

Отже, аналіз природи художньої здатності свідчить, що найбільш яскравим і безпосереднім виявом духовності людського життя є мистецтво. Формуючи ідеальні образи буття, воно надає йому естетичної визначеності. Художня здатність у її вищому розумінні — це концентрована у суб'єкті здатність створення досконалих художніх образів. Вона є специфічною творчою здатністю, що виявляється у суб'єкті як органічне поєднання свідомого та безсвідомого. Вони конкретизуються у формуючу єдність образної пам'яті, творчої уяви та фантазії, логічного мислення, інтуїції та художньо-формуючих умінь. Реальність та повнота життя творчого духу найяскравіше відображаються саме у художній творчості. Рівні художньої здатності в їх якісній результативності визначаються через поняття талант і геніальність. Оригінальність художніх ідей та неповторна досконалість їх утілення у мові мистецтва становить специфіку художнього генія. Свобода творчого самоздійснення особистості найбільш виразно виявляє себе у досконалих художніх творах.

15.3. Особистість митця

Утвердження цінності неповторного духовного світу творчої особистості — великий здобуток культури людства. У міфі про Орфея давні греки уславили художні вміння як вищу цінність. Навіть Аїд — невблаганний бог підземного царства — був розчулений співом Орфея та його грою на золотій арфі. Особлива влада митця над душами людей визнавалася як чарівна, навіть чаклунська. В. Даль визначає поняття "художник" як тотожне у народному розумінні слову "чаклун", "чародій". Україномовне поняття "митець" походить від слова "міт" (міф) і означає майстерність творення образу як предмета поклоніння, чарування. Щодо особистості митця віддавна склалася думка, що його вустами промовляють вищі сили — боги. Йому надана чарівна сила перетворювати людські страждання та біль на красу. Його серце повниться болем за світ, а з вуст злітають не крики чи стогін, а чарівні мелодії. В особі митця слушно вбачали генія, здатного творити світ більш досконалий, ніж він є насправді. Діячі доби Відродження, а згодом романтики вважали, що "митець має творити так, як Бог творив світ і навіть краще за нього" [9, с. 58].

Здатність творити досконалі образи зумовила особливе місце митця в досвіді людства. Давні греки прирівнювали його до героя. Щоправда, Платон не знаходить місця для художників у ідеальній державі ("Держава") на тій підставі, що вони зображують мінливу красу реального світу, а не абсолютну красу ідей. Не знаходиться в ній місця і для поетів, навіть для Гомера, та музикантів тому, що вони виховують "ніжні почуття". У часи раннього християнства праця художника була досить небезпечним заняттям, оскільки ідеологи християнства, воюючи з античною культурою, переслідували митців, що створювали статуї своїх богів. Так, Тертуліан, віддаючи належне майстерності скульпторів, застерігав від поклоніння статуям, які вони створюють [2, с. 173].

Художній талант постав в історії людства вирішальним чинником утвердження нового погляду на людину, що яскраво засвідчує епоха Відродження. З цього періоду цінність особи почала визначатися не за знатністю походження, родовитістю чи маєтностями, а за творчими здібностями. Можновладці, сильні світу цього усвідомлювали, що можуть залишити власний образ для майбутніх поколінь лише завдяки формуючим умінням митців. Це сприяло зміні погляду на призначення мистецтва та на особистість творців мистецьких шедеврів. Переконливим доказом такої зміни суспільної думки є, скажімо, епізод з біографії Тиціана. Уславлений італійський портретист, запрошений до іспанського королівського двору, писав портрет короля цієї країни Карла V. Під час роботи з рук художника випали пензлі. Нахилившись, король підняв їх з підлоги і подав Тиціану. У відповідь на обурений гомін придворної знаті з приводу нечуваного для королівської особи вчинку, король зауважив, що герцогів і графів він може зробити скільки завгодно. Тиціана ж не може зробити ніхто.

Митцям вибачали навіть нестриманість у поведінці при спілкуванні з високими особами. Скажімо, Папа Юлій II пристав до вимоги Мікеланджело, який заборонив будь-кому відвідувати Сикстинську Капелу до завершення роботи над фрескою "Страшний суд". Коли ж Папа спробував порушити вимогу, художник застосував фізичну силу до священної особи, виштовхнувши його за плечі з Капели. Біографи великого Мікеланджело наводять багато епізодів його незалежної поведінки у спілкуванні зі сильними світу цього. Зазначимо, що ця незалежність зумовлена повагою до таланту в собі, який митець сприймає не як власність, а як дар, наданий йому для загального душевного добробуту людей. Цікаві думки Мікеланджело з цього приводу наведені Франсіско де Ольянда у праці "Чотири діалоги про живопис". Великий Мікеланджело зокрема зауважує: "Видатні митці аж ніяк не через гонор недоступні, а... тому, що вони зустрічають лише небагатьох, котрі розуміються на мистецтві, або тому, що вони не хочуть пустопорожніми балачками відволікати увагу від тих високих думок, які постійно приходять до них, і не бажають бути втягнутими у дріб'язкові буденні інтереси" [11, т. 2, с. 194].

Масштабність духу талановитої особистості зумовлює специфіку її життєвості. У двовимірності людського життя — сфері реального та ідеального — життя звичайної людини зосереджене на реаліях повсякденності. Талановита особистість у реаліях життя почувається чужою і пристає до вимог необхідності вкрай складно. Справжня царина, де вона є дійсно свобідною, де обов'язок не є тягарем, а насолодою для неї — це творчість. Творчість — істинне життя тому, що дух прагне самоздійснення, а творчі уміння дають йому можливість реалізуватися з належною повнотою. Усі духовні структури суб'єкта цілеспрямовано взаємодіють, зосереджуючись на поглибленні та вдосконаленні образів, що постійно живуть в уяві і потребують матеріалізації у діяльності художнього формування. Творчий процес — це діяльність творення нової реальності, яка у свідомості митця набуває характеру необхідності, цілком зосереджуючи його на собі. Жодні труднощі не сприймаються як обтяжливі, адже їм супутня величезна духовна насолода від результату.

Якщо, звернувшись до ідей К. Юнга, проаналізувати два типи художньої здатності з огляду їх відношення до життя, стосунків зі світом та "відносин" зі своїм покликанням, то вибудовується така тенденція. Митець, що розсудком регулює творчий процес, корегує задум та засоби його досягнення, цілком вписується своїм баченням цінностей у реальності життя. Він бачить його принади не лише у творчості, а й поза нею. Його творчість сприймається оточенням, оскільки вона зрозуміла, не містить у собі нічого, що потребувало б особливого зосередження, роздумів, духовної напруги. А відтак, його винагороджують увагою, публіка прихильно ставиться до його особи. Не потерпає він і від матеріальних нестатків. Таких зазвичай називають улюбленцями долі.

Цінність творчості митців згаданого типу в тому, що вони укорінюють наявний досвід художнього осмислення життя у свідомості публіки, суспільства, закріплюють його цінність майстерністю художнього виконання вже апробованих тем, сюжетів, мотивів та естетично-художніх засобів їх втілення. Чим глибше проникає їх досвід у свідомість суспільства, тим більше вія впливає на формування естетичних смаків, закріплюючи їх. Тобто, такі митці засвоюють і розгортають можливі межі естетичного досвіду свого часу, свого типу культури.

Якщо стосовно митців першого типу ми можемо говорити про свідоме управління творчим процесом, то у другому — митець ніби підпорядковує себе творчому процесу. Він живе творчістю. Це не образний вислів, а об'єктивна характеристика творчої особистості, талант якої настільки концентрований, а потреба творчості настільки нагальна, що поза нею вона не бачить сенсу життя. Як влучно зауважив Й. Гете, "творчість — це самообмеження".

Особистість, що несе у собі величезне багатство образів, сповнених життєвої виразності та духовної глибини, неминуче відходить від буденності з її плинністю, випадковим перебігом подій, тобто всього, прямо не пов'язаного з творчістю. Образи живуть в її уяві настільки реально, сповнені такої виразної життєвості, що "мучать" митця собою, вимагаючи втілення у матеріалі мистецтва. До того ж вони настільки внутрішньо виразні, глибокі, що жодні повсякденні враження не можуть порівнятися з ними. "Вони виникли, ніби були вже завершеними для появи в світі, як Афіна Паллада, що вийшла з голови Зевса", — образно характеризує цей процес К. Юнг. Процес творчості дає митцеві величезну духовну насолоду, адже образи "оволоділи" ним і ніби водять його рукою, так що він зі здивуванням дивиться на те, що виходить з-під його пера. (Для характеристики художньо-формуючого процесу К. Юнг звертається до літератури — прозової та поетичної, але така сама закономірність притаманна творчості генія у будь-якій сфері мистецтва). Відповідно жодна інша сфера самореалізації не сприймається митцем гідною уваги. Характерно, що поета, який творить у стані натхнення, називають пророком.

Геніальні митці своєю творчістю виходять за межі звичних уявлень про сенс досконалості, що склалися попередньою художньою традицією й усталилися як еталон краси. Генії торують нові шляхи розгортання духовного досвіду. їх твори, будучи довершеними, надихаються не традицією, не звичними прийомами формування, а внутрішньою логікою розгортання художньої думки. Кожен твір уже в собі має свою форму, так що прагнення автора щось змінити у ньому виглядає штучним і зайвим. Видається, що процес має неконтрольований характер, адже "свідоме мислення стоїть осторонь, вражене цим феноменом, автора поглинає потік думок і образів, які він ніколи не мав наміру створювати і які за його доброї волі ніколи не могли б здобути існування" [20, с. 366].