Розділ «Тема 15. МИТЕЦЬ — СУБ'ЄКТ ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ»

Зрештою, четвертий тип духовного досвіду, а відтак і тип художнього формування — це відображення ситуації зростання відчуження особи від суспільства. Знеособлення внутрішнього світу людини спричинило втрату естетичної визначеності її образу в мистецтві. Образ втратив неповторність, виразність вияву, набувши або банальних форм, або розчинився у безформності. Це тип досвіду, що закріплений культурою постмодерну, ширше — пост класичною художньою культурою. Г. Гегель передбачив закономірний характер названого процесу. Він наголошував, що досвід окремої особи, набуваючи все більше суб'єктивного характеру, не здатний осягнути закономірне та надати йому виразних індивідуалізованих форм життєвості. Тобто, процес знеособлення набуває тотального характеру, осягаючи собою як світ суб'єкта художнього формування, так і предмети, що стають об'єктом формуючих зусиль. Вони втрачають можливість набути визначеності образу, а відтак — постати

ідеальними художніми феноменами. Тому мета формування тут — не образ предмета небайдужості й не потреба надати йому адекватних форм художнього буття. Щоразу — це позахудожні та позадуховні спонуки. Адже жоден з предметів формування у мистецтві постмодерну не відповідає законам життєвості предмета як такого та закономірностям його художнього втілення. Деформація, руйнування постають як самоцінний зміст діяльності. Це своєрідне художнє передбачення (чи провокування) есхатології духу.

Було б несправедливим покладати відповідальність за ситуацію лише на митців. Сучасний раціоналізований світ звужує життєвість духу до функціонального рівня, не створюючи об'єктивних передумов до творення естетичного багатства його виявів. Відтак, усезагальність образу може поставати лише як знеособленість його. Г. Гегель доводить, що індивідуалізація духовного досвіду, набуваючи форм суб'єктивізму, призводить до вичерпаності художньої образності мистецтва. Названу закономірність як моральну проблему глибоко осмислює О. Лосєв на основі аналізу оперних творів Р. Вагнера ("Кільце Нібелунгів"). Характеризуючи основний мотив тетралогії композитора, він пише: "Вагнер у якомусь екстазі сповіщав про всесвітню пожежу, про загибель богів і героїв, про даремність і приреченість будь-якого індивідуалізму, заснованого на неймовірному піднесенні ізольованих особистостей, і про єдиний вихід з цього світового безладу — про відмову від будь-якого ізольованого існування і про зречення всіх індивідуалістичних захоплень" [8, с. 258]. Ситуація відношення, художньо осмислена в операх Р. Вагнера, відображає початий духовного розбрату в умовах раннього середньовіччя, що постає провісником майбутнього в житті європейського суспільства. Нинішня ситуація відображає такий етап процесу: руйнівні тенденції не лише проникли у духовний світ людини, але закарбувалися як норма, про що свідчить втрата мистецтвом визначеності людського образу.

Іншу функцію мистецтва, що спричинилося до руйнування художньої форми та ідеї, прагнув утвердити К. Юнг. У праці "Сучасність і майбутнє" (1953) він висуває думку, що сучасне мистецтво "під виглядом вирішення естетичних проблем виконує виховну психологічну роботу, яка полягає у руйнуванні панівних до цього часу поглядів, понять формально красивого й усвідомлено змістовного". Відмову від "романтичної чуттєвості" мистецтва попередніх епох та спрямування сучасного мистецтва на виявлення темних і хаотичних передумов суб'єктивності він вважає явищем зміни парадигм [7, с. 137—138]. З К. Юнгом важко погодитись, адже у мистецтві, сповненому руйнівного пафосу та утвердження руйнації як цінності, саме внаслідок особливостей художньо-образної його мови, потворне постає кінцевим наслідком "формуючих умінь", а отже, і метою, що суперечить самій його природі.

Таким чином, художньо-творча діяльність митця — це відображення у світі окремої творчо-обдарової особистості загальних закономірностей суспільних відносин та цінності людини, що об'єктивовані в індивідуально-неповторній їх життєвості художньо-образною мовою мистецтва. Художня творчість є відображенням свободи людського духу в його істині: розгортання досконалого образу життєвості як самоцінної реальності.

15.2. Природа художньо-формуючої здатності: талант і геніальність

Художньо-формуюча здатність склалася з поступом історії як об'єктивна потреба свідомості упорядкувати плинність вражень про вияви життя, надавши їм ідеального буття в художньо досконалих формах. Це творення образу світу за законами краси, адже поза цією якісною визначеністю художня діяльність втрачає сенс.

Цінність формуючих умінь як джерело і засіб "упорядкування життя", надання його виявам цілісного і досконалого образу, людство усвідомило в глибоку давнину. У біблійній міфології весь світ постає наслідком творчо-формуючої здатності абсолюта — Бога. Формуюча здатність розкривається у міфі як поетапний процес, спрямований на творення порядку з хаосу. В ньому відбувається поступовий перехід від загального до конкретного, до зростання індивідуальної визначеності образу предметів формування та поглиблення змісту їх життєвості, аж до "творення людини за власним образом та подобою". У чому, згідно з Біблією, полягає сенс творення? По-перше, у духовній потребі надати визначеності та оформленості "безвидному" світу, тобто позбавленому образу. По-друге, у внутрішній доцільності витворів, що завдяки майстерності Творця набувають внутрішньої життєвості. Майстерність формування — поштовх до саморозвитку явищ на власній основі. По-третє, сенс творчості у суб'єктивному плані постає як потреба майстра-Творця у самоздійсненні, а відтак, у духовному задоволенні від результативності творчих зусиль. Формуючи все нові природні об'єкти та види життя, Бог щоразу переконувався, що "добре воно11. Усю безліч реальних виявів життєвості світу Біблія бачить виявом божественної сутності, адже у реальних наслідках формування відтворюється чинне буття деміурга (від грец. demiurgos — майстер, ремісник, творець).

У класичній культурі поняття художньої творчості усвідомлюється як тотожне поняттю "творення життя", оскільки останнє є дійсним, передусім, як життя творчо-формуючого духу. Слушність такого розуміння стане очевидною, якщо трактувати життя як процес формування людством власного образу. Так, реальність життя етносів, народів, націй визначається образом, якого вони набули як деяке духовне ціле. Відомо, що кожен народ усвідомлює себе на основі образу, в який оформились реальні вияви його життєвості, його надії та ціннісні уявлення, об'єктивовані в художньо-образній мові мистецтва.

Естетична теорія вважає образне мислення найдавнішою формою свідомості, а художників — учителями людства. Ф. Ніцше зазначає, що саме митці навчили людей "цінувати героя, прихованого у кожній звичайній людині", а їх мистецтво дозволило "спрощено і просвітлено" подивитися на себе самого як на героя, "інсценувати себе перед самим собою" [13, с. 559].

Особливе суспільне призначення митця зумовлює необхідність осмислення витоків властивої йому особливої художньо-формуючої здатності. Це рівень, де творчі зусилля подолані досконалістю образної мови творів, які уособлюють вищі формуючі можливості людини. Щоразу вони унікальні й неперевершені у кожному дійсно художньому творі. Це рівень, де відбувається проникнення у сутність явищ світу завдяки здатності творчого духу осягнути його глибини. Погоджуючись з відомою думкою Арістотеля щодо відмінності наукового знання та художньої творчості, А. Шопенгауер пише: "Поет схоплює ідею, сутність людства, поза всяким відношенням, поза всяким часом — адекватну об'єктивність у собі на її вищому ступені... Істинне розкриття ідеї виявляється значно точнішим і яскравішим у поезії, ніж в історії, і тому, як не парадоксально, значно більш справжнім..." [19, с. 355].

Особливий інтерес до розкриття таємниць художньо-формуючої здатності, характерний для періоду індивідуалізації духовного досвіду, що об'єктивує себе у творчості митців Відродження, хоча вже з часів Давнього світу (Єгипет, Давня Греція, Рим) людство пам'ятає імена визначних архітекторів, скульпторів, живописців, поетів, музикантів. Дослідження витоків та закономірностей художньої здатності — одна з центральних проблем естетики Просвітництва, романтизму, німецької класичної естетики. Вольтер у праці "Геній" вирізняє талант та геній як рівні творчої здатності. Художник, на його думку, якої б майстерності він не досяг у своєму мистецтві, не вважається генієм, якщо не винайде нічого нового, не виявить оригінальності [3, с. 263]. Ідею художнього генія розробляють представники "Бурі й натиску". Німецькі романтики утверджують культ "божественної геніальності". А. Шлегель говорить про цінність "духовної інтуїції" митця як просвітлюючого начала людського духу; про роль творчої фантазії як організуючої сили художньої творчості, притому, що вона є одночасно вільною і закономірною, а тому в ній не може бути жодного свавілля [12, с. 179].

В естетиці класиків німецької філософії І. Канта, Ф. Шіллера, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля розглядаються питання природи художньої здатності, духовні підстави творчості, рівні творчих умінь. Значну увагу проблемі геніальності приділяє І. Кант, наголошуючи, що геній — це вроджена продуктивна здатність: "Геній — це вроджені задатки душі, через які природа дає мистецтву правило" [6, с. 1169]. Сферою самоздійснення генія є мистецтво, тобто сфера "відображення естетичних ідей". Вирізняючи талант і геніальність, філософ наголошує на якісній відмінності названої творчої здатності. Геніальність у творчості визначається "оригінальністю ідеї". Йдеться не про оригінальність як таку, адже вона може бути і безглуздою, а про оригінальність, здатну поставати взірцем, мірилом чи правилом оцінки. "Природа дає через генія правило не науці, а мистецтву (курсив авт. — В. М.), і то лише у тому випадку, якщо воно є вишуканим мистецтвом" [6, с. 1176]. Генію від природи властива здатність до творення досконалих форм, причому, на відміну від краси природи, що є не чим іншим, як прекрасною річчю, краса у мистецтві є прекрасним уявленням про речі.

Геній — це вроджена здатність до досконалого художнього формування, що як така не піддається логічному обґрунтуванню, а отже, не може бути передана іншим. Для генія властиво створювати те, чого навчитися не можна. Первинною ознакою здібної особи є налаштованість до навчання. Творчість без геніальності — це праця. Геніальність вимагає натхнення, а праця — дисципліни. Майстерність художніх зображень, властива генію, зумовлена даною від природи здатністю проникати в глибини життєвості явищ і осягати їх істинну сутність та відображати її з особливою глибиною й переконливістю не лише тоді, коли йдеться про прекрасне у виявах життя, але і тоді, коли предметом зображення є низьке. Переконливе його художнє зображення здатне викликати естетичне задоволення. Однак низьке, що спричинює відразу, не може бути предметом мистецтва, оскільки знищує будь-яке естетичне задоволення. В основі діяльності генія, на підставі сказаного, поєднані в гармонійне ціле свобідна "гра душевних сил" та особливі формуючі уміння.

Дух в естетичному значенні — це, згідно з І. Кантом, особливий "оживляючий принцип" в душі: це уява як продуктивна здатність пізнання. їй властива виняткова здатність формувати нову — "другу природу, з матеріалу, який дає йому дійсна природа" [6, с. 1176]. Нагадаємо, що формуючою основою творчості постає художня ідея. Вона здобуває повноту життя завдяки адекватній життєвості образів, у які вклалася. Якісною ознакою специфічно художньої здатності, що її уособлює творчий суб'єкт, є здатність "зібрати" світ у художньо визначену цілісність. І. Кант наголошує, що "геніальність у творчості визначається оригінальністю ідеї". Художній геній, згідно з І. Кантом, концентрує творчі можливості людської природи загалом у вільному застосуванні своєї пізнавальної здатності. Філософ наголошує, що уява генія не підпорядкована розсудку, не тлумачить понять, а творить їх.

В естетиці Ф. Шеллінга важливим аспектом розуміння природи художньої здатності є акцент на способі поєднання уяви та фантазії, а також співвідношенні між розумом та інтелектуальним спогляданням. В уяві "продукти" мистецтва зароджуються і формуються, а фантазія ніби "видобуває" їх звідти і оформляє у цілісність. Так само у розумі утворюються ідеї, а інтелектуальне споглядання надає їм образу. Отже, фантазія у мистецтві — це "інтелектуальне споглядання" [17, с. 95].

Розгорнутий аналіз художньої здатності та рівнів творчих умінь, а відтак і якісної визначеності їх наслідків містить естетика Г. Гегеля. Філософ диференціює поняття "художня здатність", "талант", "геніальність". Загальними ознаками художньої здатності він називає: по-перше, фантазію, вирізняючи творчу фантазію від уяви як пасивного чинника свідомості; по-друге, здатність (дар) схоплювати дійсність та її форми до найменших; по-третє, міцну пам'ять, що стійко утримує сприйняті явища в їх реальному вигляді. Не менш важливими є і такі загальні творчі уміння, як здатність за зовнішніми виявами життєвих явищ осягати і розуміти їх внутрішнє життя. Це особливе знання характеру прояву "внутрішнього життя духу в реальному світі з тим, як воно просвічує через зовнішнє" [4, с. 292].

Важливими складовими художньої здатності є уміння митця втілити творчий задум, "зібравши" у цілісність увесь досвід бачення, осмислення та переживання дійсності. Необхідними передумовами ефективності процесу постають: по-перше, вміння сформувати задум у цілісність змістом ідеї, що надає їм внутрішнього життя; по-друге, майстерність втілення задуму в мові того виду мистецтва, де він здобуде найбільш відповідну собі життєвість. Важливим організуючим началом творчого процесу є почуття, оскільки вони пронизують і одушевлюють собою твір як художнє ціле.

Філософ говорить про продуктивну діяльність фантазії, засобами якої художник виробляє реальний образ для розумного у собі й для себе змісту. Саме таку здатність він називає геніальністю і талантом. Особливістю генія є "всезагальна здатність до творення дійсно художніх творів". Універсальністю, тобто надзвичайно широкими формуючими уміннями та їх досконалістю, геній різниться від таланту, якому властиво реалізувати себе в якійсь конкретній сфері художнього формування.

Полемізуючи з І. Кантом щодо особливих вроджених здібностей генія, Г. Гегель не заперечує, однак, що мистецтво потребує специфічних задатків, суттєвим аспектом яких є "природна обдарованість". Вона пов'язана зі здатністю митця втілити свій зміст не в логічно-понятійних формах, а в деякому "чуттєвому матеріалі". Саме у способах формування — вмінні надавати художнім образам життєвої повноти та довершеності — філософ бачить вроджену здатність як необхідну передумову власне художньої творчості. Суб'єктивною умовою розвитку природних задатків є внутрішня енергія, наполегливість, з якою суб'єкт розвиває і вправляє природну обдарованість. Водночас специфічно художня здатність сприймається "лише як дещо суб'єктивне, адже духовно виробляти може лише самосвідомий суб'єкт, що ставить собі за мету створення такого твору" [4, с. 294]. Особливістю генія Г. Гегель уважає також легкість, з якою він опановує внутрішній зміст, та зовнішню вправність у певних видах мистецтва. Організуючою силою для актуалізації художньої здатності та втілення творчого задуму в матеріалі мистецтва він називає творче натхнення. Воно завжди предметно визначене, тобто покликане до життя предметом, що збудив небайдужість і стійко утримує увагу на собі, живлячи собою формуючі уміння.