Розділ «Тема 11. ЕСТЕТИЧНЕ ПІЗНАННЯ. КАТЕГОРІЇ ЕСТЕТИЧНОГО ВІДНОШЕННЯ»

В естетиці Ф. Шіллера ("Про піднесене"), що великою мірою формувалася під впливом ідей І. Канта, міститься визначення піднесеного: "Піднесеним ми називаємо об'єкт, при уявленні якого наша чуттєва природа відчуває свою обмеженість, розумна ж природа — свою зверхність, свою свободу від усіляких обмежень; таким чином, це об'єкт, перед яким ми опиняємося фізично у невигідному положенні, а морально, тобто через посередництво ідей, над ним підносимося" [24, с. 171].

Погоджуючись з ідеями І. Канта, зокрема щодо зв'язку морального та піднесеного, Ф. Шіллер відходить від суто раціоналістичних підстав морального і наголошує на зв'язку морального не лише з раціональним знанням та розсудковим мисленням. Сферу піднесеного він вбачає в "абсолютно моральній силі" людини — у піднесеності її духу. Естетична здатність людини пов'язана з можливістю "збуджуватися певними чуттєвими предметами й через очищення людських почуттів набувати здатності до ідеального злету душі" [25, с. 228]. Ф. Шіллер виявляє величезний евристичний потенціал піднесеного з огляду його здатності створювати конфлікт різних чуттєвих сил, що відкривають людині істину про неї: "людина — у руках необхідності, але воля людини — в її власних руках. Ми захоплюємося жахливим, бо спроможні хотіти того, чим нехтують наші інстинкти, і відкидати те, чого вони прагнуть" [25, с. 231]. Інакше кажучи, неузгодженість і суперечності між розумом і чуттєвістю виявляються в естетичному як піднесене тією мірою, якою розумне начало підноситься саме тому, що пригнічує чуттєве як таке. Піднесене філософ пов'язує з ідеєю свободи, яку розум здобуває з власної сфери. Здатність відчувати піднесене розглядається як вияв самостійності нашого мислення і волі, як здатність піднестися над чуттєвою обмеженістю власної природи і послуговуватися законами "чистого духу".

Німецькі романтики в обґрунтуванні естетичних принципів художньої творчості спираються на ідею піднесеного. Новаліс (Ф. Гарденберг), розглядаючи поезію як "перетворення зовнішніх речей на думки", пише: "Завдяки тому, що я надаю нижчому — вищого сенсу, звичайному — втаємничості, відомому — вартості невідомого, кінцевому — видимості безмежного, — я романтизую його" [10, с. 66].

В "Естетиці" В. Гегеля піднесене характеризується з огляду його об'єктивних якостей як величне, виражене у мистецтві засобами символічної художньої мови. Воно відповідає світобаченню народів і пов'язується з їх віруваннями. Ф. Ніцше ("Народження трагедії") афористично визначає піднесене як "художнє подолання жахливого".

Піднесене — це найбільш адекватний, естетичний спосіб втілення сутності людського духу в символічно-образній тканині культури. Семантична функція піднесеного — відображення розумності людської природи у культурних феноменах, що уособлюють її вищість над природністю як такою (фізичною природою) шляхом творення символів піднесеності світу людської (духовної) життєвості. Дух закріплює свою піднесеність в ідеальних формах, де він вільно розгортається повнотою своїх уявлень про світобудову, людські стосунки, відносини з природним світом тощо. Символічно-знакова система (художня мова мистецтв: архітектура, скульптура, живопис, музика, поезія) формують піднесений ідеальний простір, що постає організуючою силою свідомості як цілісності.

Способом існування (виокремленість з безпосередніх практичних потреб) художні форми засвідчують свою цінність саме як найбільш відповідні для вільного розгортання духу по вертикалі та горизонталі стосунків —- його піднесеність над повсякденним і минущим. Знаменно, що вже в архаїчних культурах формується картина світу, де ієрархія структур постає у вигляді опозиційного ряду "Космос — Хаос", де Космос означає впорядкованість, тобто піднесеність над Хаосом. Але така опозиція не усуває інших видів поділу. Космос поділений на два світи: світ людський (профанний) і світ вищий (сакральний). Піднесений над землею світ (першопредки, герої, боги) постає ідеальною моделлю, задаючи всі виміри реальному світу. Однак протиставлення піднесеного і профанного не є абсолютним, оскільки у такому разі втрачається вся структурованість. Тому "царству небесному" опозиціонуе "царство земне". Щоб перше могло управляти другим, потрібні точки їх дотику, місця, де "небо зустрічається зі землею", та предмети, дії і стани, які одночасно належать обом світам (дерево, гора). Вони створюють "літургійний простір" — аналог "небесної країни". В ньому розгортається ритуальне дійство та ритуальний час. Учасники дійства переступають межу протиставлення земного і небесного, здобуваючи знання норм і взірців, що зберігаються у сакральному просторі. На землі створюються "предмети-медіатори" — відповідники, що відображають модель Космосу (святилища, храми), знесені у просторі, наближеному до сакрального (Гора).

Становлення міста як культурної форми — піднесення його над простором поза ним і розміщення "у центрі світу" — це творення образу піднесеності культури (організації) над природним простором (Космосу над Хаосом). Місто — модель Космосу — окреслює межі світів і організує своєю упорядкованістю дух, підносячи його на вертикаль, на вищі щаблі [8, с. 91]. Показовим прикладом символічно-знакової природи піднесеного е образ хреста. Це символ руйнування гармонійної рівноваги світу. Вістря його змістилося з центра до гори. Це символ того, що людина позиціонує себе не в центрі світу, а спрямована на його вершину — до неба. Горизонталь вістря стає підпертям. Труднощі сходження по вертикалі роблять хрест символом страждань.

До модифікацій категорії піднесеного І. Кант відносить ентузіазм, визначаючи його як ідею доброго, поєднану з афектом: естетично ентузіазм піднесений, оскільки є напругою сил через посередництво ідеї. Модифікацією піднесеного (а також прекрасного та трагічного) є категорія героїчного. Як ми зауважували, перехід від прекрасного до піднесеного передбачає піднесеність характеру, зумовлену моральною визначеністю ідеї, що уособлює всезагальність, масштабність, яка перевершує міру (ідею прекрасного) і спрямовує розгортання відношення у нову якість. Водночас героїчне є категорією, що створює підстави для переходу від піднесеного до трагічного: неможливість втілення моральної ідеї в повному обсязі зумовлює трагізм особистості — суб'єкта діяльності. Естетичне переживання трагедії героя — катарсис.

Отже, піднесене — категорія, що уособлює творчу природу людини як її сутнісну визначеність. У естетично-піднесеному дух об'єктивує свою творчу сутність у символічно-семантичній та символічно-знаковій мові.

11.4. Категорія "трагічне": історія становлення. Діалектика трагічного і героїчного

Трагічне (від грец. tragikos — властивий трагедії) — естетична категорія, що виражає діалектику свободи і необхідності у формі гострих життєвих суперечностей (колізій), здатних призводити до загибелі носіїв морально виправданої, а отже, всезагально цінної мети. Не всякі важкі випробування, не будь-який досвід, що набувається у важких випробуваннях, надає трагічному естетичної визначеності. Такого змісту воно набуває за умови, що потреба має морально цінний зміст, тобто містить у собі ідею всезагального. Лите за такої умови збагачується та вдосконалюється досвід людства та закріплюється естетичне ставлення до суб'єкта, з образом якого асоціюється цей зміст.

Своєрідність трагічного як типу відношення у тому, що шляхи та засоби утвердження морально цінного особа має віднайти у собі. Складність останнього зумовлена тим, що знання шляхів до добра не дано апріорі (апріорі дана ідея добра). На шляху втілення особисто бажаного у формах несуперечливості його всезагальному (ідея людяності) особа входить у поле трагічних суперечностей. Оскільки вона рухається у відносинах ще не торованими шляхами, процес індивідуалізації духовного досвіду набуває діалектично суперечливого характеру: виникають ситуації невідповідності мети і засобів. Об'єктивна необхідність виходу за межі наявного досвіду створює ситуацію духовної напруги, адже особа повстала проти "порядку світу" — наявного стану стосунків та усталених уявлень про цінності життя.

Діяльність трагічної особистості розгортається як діалектична єдність свободи і необхідності, можливості й дійсності. Ідея необхідності, концентруючись у світі суб'єкта воління та реалізуючись як свобода волі, розсуває межі уявлень про можливості людини протистояти обставинам. Якщо, реалізуючи необхідне, особа не завжди віднаходить адекватні шляхи утвердження його цінності й доходить усвідомлення їх невідповідності та здатна взяти на себе відповідальність за мимовільні провини і не зумисні злочини, вона — героїчна особистість, доля якої трагічна. Це трагізм, що об'єктивно зумовлений виходом за межі наявного стану відносин, які стали гальмівними для само-здійснення особи. Всезагальна цінність її досвіду полягає у діяльності, що зрештою утверджує мораль як основу людського життя.

Процес творення нового змісту досвіду здійснюється через конфлікт, що набуває характеру необхідності не лише для суб'єкта активності, але і для суспільного цілого, яке виступає антагоністом активності, загрозливої для наявних стосунків. Вони сприймаються як запорука певної стабільності, адже при всій своїй суперечливості, що відкрилася трагічній особистості, вони містять у собі риси всезагального (набутий спільнотою і утримуваний нею досвід відносин), а відтак усвідомлюються як розумно-необхідні. Загроза для них, створена трагічною особистістю, — суб'єктом активності, зумовлює особливу напругу конфлікту.

Для трагічного характерна ситуація, коли кожна сторона, що вступає у конфлікт, має морально виправдані мотиви. Трагічний герой, рухаючись через суперечності, в тому числі через конфлікт із собою (караючи себе за прорахунки на шляху творення досвіду та за мимовільні помилки і навіть злочини), зрештою здобуває якщо не визнання, то співчуття загалу. Тим самим утверджується цінність досвіду, який відкрився моральною виправданістю, та цінність особи, здатної торувати незвідані шляхи, розширюючи наявний досвід стосунків. Сказане пояснює смисл трагічного, як трагізм обставин, що внаслідок їх діалектично суперечливого розгортання прирікають особистість на тяжкі випробування і навіть смерть. Оскільки людство впродовж історії рухається через трагічні суперечності між метою і засобами (невідповідність ідеї та образу) у процесі творення нового рівня духовного досвіду, правомірно говорити про трагізм як стан буття людства. Однак справжньою підставою для трагічного, як було зазначено, є не фатальний збіг обставин, а характер особистості. Його естетична визначеність у тому, що це героїчний характер, послідовний вияв якого спричиняє трагічну долю особистості. Воля до здійснення морально виправданої мети змушує йти назустріч долі, не відступати перед випробуваннями. Чи не найскладнішим з них є нерозуміння і осуд середовища. Тому трагічні особистості є носіями "великих характерів" (Г. Гегель), завдяки яким здійснюється історичний поступ людства. Перетворення конфлікту на непримиренний засвідчує цінність образу відношення, яким надихається кожна зі сторін конфлікту. Наголосимо, що трагічний конфлікт є естетично цінним як спосіб апробації стосунків, а відтак — як джерело духовного поступу людства.

Розглянуті закономірності становлення нового рівня духовного досвіду (через трагічний конфлікт) відображають діалектичний характер його змісту як єдності всезагального (набутого та закріпленого людством) та особливого (досвід суб'єктів творчості), що відкриває нові горизонти поступу людства. Трагізм долі героя свідчить про цінність його особистості й завдяки цьому закріплює у досвіді загалу розуміння змісту його діяльності, створюючи духовні зв'язки з ним. Людські спільноти асоціюють себе як цілісність через образи своїх героїв.

Трагічне як естетична цілісність розкривається у драматичній дії. В ній діяльність героя розгортається як процес, пояснюючи естетичну визначеність мети. В її реалізації виявляються такі якості особи, як воля та характер. Вони спонукають шукати істину в найскладніших випробуваннях долі. Діяльність творення стосунків у трагічних суперечностях життя — архетипний образ естетичного ставлення особи до суспільства, творцем досконалості якого вона постає. Особистість є реальним уособленням всього багатства можливостей щодо утвердження досконалості відносин зі світом, опертих на моральність мети.

У діалектиці сталого і змінного, що характерна для трагічної колізії, здійснюється ідея упорядкованості життя як процесу його поступу на шляху вдосконалення. У давньогрецькій міфології ідея всезагальної впорядкованості життя визначається на основі поняття долі. Мойри — богині долі, опікуючись Всесвітом, дбають не лише про порядок людського життя, але мають владу навіть над долями богів. Адже і для них життя створює небезпеки. Скажімо, конфлікт Прометея з богами на захист людей загрожує владі богів Олімпу, тобто усталеному порядку світу. Суть порядку в тому, що боги мають жити, усвідомлюючи необхідність давати життя іншим (люди) та поступаючись, до певної міри, своєю абсолютною свободою (міра тут — відмінне між богами і людьми у стосунках взаємної зобов'язаності: люди шанують богів і дотримуються їхніх законів; боги — створюють закони і контролюють їх дотримання). Однак подвиг титана, що (у міфі) здобув прощення Зевса, є свідченням визнання можливості змін, що спрямовують відносини у нову якість. Лише у новітній час, у культурі модерну, подвиг титана вважається даремним. У "Притчі про Прометея" Ф. Кафки вихід з естетичного поля взаємин відображений як руйнування всезагальності зв'язків і спустошення життя, в якому втрачено духовну визначеність (моральність) відносин. Подвиг Прометея, констатує письменник, забутий всіма.

Усвідомлення трагізму людської долі, що перебуває у світі зруйнованих моральних зв'язків, визначило естетичний спосіб його подолання у культурі християнства: у формі часткового зменшення трагізму шляхом звільнення людини від "первородного гріха". Його, згідно з ідеєю християнства, взяв на себе Бог (Син) і, спокутуючи гріхи людства, зазнав страждань та смерті (з подальшим Воскресінням).

Отже, трагічний конфлікт естетично цінний як спосіб апробації стосунків, а відтак — як джерело духовного поступу людства. Суб'єкт трагічного — особистість, що вирізняється потребою апробації стосунків через випробування у змаганні з долею.