Розділ «Тема 11. ЕСТЕТИЧНЕ ПІЗНАННЯ. КАТЕГОРІЇ ЕСТЕТИЧНОГО ВІДНОШЕННЯ»

Розглянемо зв'язки прекрасного та потворного, що утворюють діалектичну єдність. Мусимо констатувати, що іноді недосконалі форми зосереджують на собі більше уваги, ніж естетичні. Це зумовлене тим, що почуття активізують розсудок на з'ясування причин виходу явища поза межі міри та аналіз рівня відхилення від гармонії, симетрії, міри. Тобто, відхилення від якісної визначеності буття явища як прекрасного активізує логічні структури свідомості, на відміну від виявів гармонійної життєвості об'єкта, що самодостатній у своєму бутті й залишає хіба що бажання милуватися ним. Причини його — не лише у втрачених зв'язках між моральним та прекрасним. Видається, що інтерес до потворного певною мірою зумовлений таким чинником, як зникнення страху перед неочікуваними виявами природних стихій та стихійною активністю людини. Раціоналізація духовного досвіду об'єктивно зумовлює інтерес до феноменів, що спрямовують не на споглядальність та милування, а на логічний аналіз та з'ясування причин домінування злого і потворного у стосунках. Зло вабить своєю неочікуваністю й одночасно відлякує, максимально збуджуючи почуття, спричинює стани афекту. В історії культури з давніх-давен простежується інтерес до потворного. Скажімо, у міфології закріпилися як архетипні образи потворного постаті, в яких дивним чином поєднані ознаки напівлюдини-напівтварини (кентаври, Мінотавр, сирени тощо).

Пояснюючи зростаючий інтерес до потворного у Новий час, Л. Шестов бачить його причини у незадоволенні красою. Вона вабить, однак не здатна стати реальною організуючою силою для творення людського життя згідно з ідеалом. "Віками, навіть тисячоліття, людська думка марно шукала відгадки великої життєвої таємниці в добрі. І, як відомо, нічого не знайшла, крім теодіцей і теорій, що заперечували існування і можливість таємниці. Теодіцеї з їх наївним оптимізмом давно всім обридли... стражденне людство відвернулося від старих ідолів і піднесло на п'єдестал зло і безумство" [23, с. 135—136]. Філософ гостро реагує на інтерес до потворного.

Зрештою, у найбільш типових виявленнях інтерес до дисгармонійних та потворних явищ зумовлюється обмеженістю досвіду, а відтак відсутністю культури реагування на гармонійні явища. Грубі, нерозвинуті почуття активізуються "своїм" предметом: грубими, потворними виявами об'єктів. Гармонійні явища активізують розвинуті естетичні почуття, що здатні рознюансувати явище. Грубі збуджуються найчастіше відверто антиестетичними явищами. Вольтер пов'язує культуру почуттів саме зі здатністю рознюансування багатства виявлень якостей в об'єкті. Відзначаючи властивий сучасній культурі інтерес до потворного, мусимо констатувати його зумовленість втратою орієнтацій на ідею морального вдосконалення людини, важливою умовою якого е гармонізація почуттів змістом краси мистецтва.

Ідея краси, конкретизована в моралі як потреба жити красою, щоб здобути право насолоджуватися її багатством, створила уявлення про рай і пекло. Моральне добро в міфологічних та релігійних уявленнях постає підставою і запорукою життя у красі, але не у цьому світі, а в іншому, "потойбічному". Ті, кому не довелось відбутися у цьому житті, здобувають сили жити з надією на справедливість у "потойбіччі".

Отже, естетична теорія утверджує красу як ідею і вихідну умову буття світу, а чуттєве багатство її виявів — як прекрасне. У давніх греків гармонійний, упорядкований космос — ідеальна модель для розумної та досконалої творчості людини. Середньовічна філософія бачить красу світу наслідком продукуючої здатності Абсолюта — творця ідеї форм та ідеальних форм, унаслідок чого природна краса постає "вторинною". Невипадково у середні віки краса форм природного світу поступалася місцем красі духовній, зокрема, ідеальним формам її виявлень у символах віри, що набули образу завдяки засобам художнього формування (мистецтво). Ідея "вторинності" природної краси, перенесена у сучасний світ, стала причиною руйнівного ставлення до природи, у тому числі до людської тілесної природи. У руйнівному спрямуванні волі особа не здатна сповнитися інтересу до розумності своєї природи, щоб плекати її. Зневага до життя як цінності — загальна тенденція пост-цивілізаційної культури.

Естетична теорія Нового часу звужує сферу прекрасного до сфери мистецтва, тобто виносить прекрасне за межі практично-формуючих здатностей людини у сферу суто духовного життя. Однак у Новітній час і ця сфера втрачає себе як уособлення творчого духу, оскільки творчість розриває зі своїм предметом — вільною діяльністю за законами краси. Ідея краси здатна набути реальної сили формуючого начала людського духу, а отже, й об'єктивації його в досконалості людини та досконалих виявах її буття за умови організації суспільного життя на засадах гармонійності та упорядкованості його структур. Останні постають діалектичною єдністю особливого та всезагального (світ суспільного та індивідуального досвіду в їх несуперечливій взаємодії). На цьому аспекті важливо наголосити, оскільки нині людство відійшло від загальних законів життя світу, згідно з якими, при всій різноманітності форм (у тому числі й суспільної), умовою нормальності життя є панування порядку (ordo) на засадах міжвидової взаємодії. Кожен вид характеризується внутрішньою упорядкованістю, що засвідчує тривалий еволюційний процес удосконалення шляхом пристосування до умов виживання. У природі є свої рівні досконалості, зумовлені зростанням складності видів у міру висхідного руху сходинками еволюції. В естетиці І. Канта краса природного світу, виражена у доцільності та виразній життєвості форм, зближується з мистецтвом.

Прекрасне як відношення — це вільне споглядання досконалості. Нагадаємо, що "безпосередній інтерес до краси природи, — як зазначає І. Кант, — завжди є ознака доброї душі" [12, с. 1159]. Очевидно, що перспективи людства зумовлені гармонією з природним світом, гармонізацією соціальних стосунків, гармонізацією власної природи. Дійсною досконалість у названих її виявленнях постає лише за умови розвитку і вдосконалення розумності людської природи: почуттів та інтелекту.

Естетична теорія розглядає прекрасне в діалектиці всезагального, особливого та індивідуального. Якщо всезагальне визначається на основі поняття "ідея прекрасного", то особливе конкретизується в історичному, ментальному, національному, соціальному досвіді стосунків. Скажімо, ранні зображення людини (образи "палеолітичних Венер") свідчать про усвідомлення цінності жіночого єства як життєдайної сили. У них акцентується на її дітородній функції. Лише в тривалому історичному поступі людство доходить розуміння своєї якісної відмінності від інших видів природного життя: духовність як її сутнісна якість поступово утверджується як основа краси, що зумовлює всі інші її виявлення.

Урізноманітнення образу краси, характерне для історії людства, спричинене відмінностями ментального досвіду: кліматичними, географічними умовами життя народів, видами господарювання, стилем стосунків, віруваннями тощо. Вони надають індивідуальної неповторності уявленням про досконалу красу природи, взаємин, діяльності, традицій, зрештою, людської краси. Кожен з ідеальних їі образів не суперечить ідеї краси, а лише виявляє багатство змісту, що сконцентроване в ідеї. Таку саму функцію виконують соціальні уявлення. Характеризуючи підстави відмінного в їх змісті, М. Чернишевський у дисертації "Естетичні відношення мистецтва до дійсності" розглядає відмінне у способі життя, а відтак — у духовному досвіді селянства та аристократії. На цій підставі для аристократа красива жінка — тендітна, бліда, оскільки у цих рисах зовнішності аристократ бачить ознаки її духовності, тоді як у селянина такий образ радше викличе співчуття, оскільки блідість і тендітність будуть сприйняті як наслідок недоїдання, тобто асоціюватимуться з матеріальною скрутою. Відповідно, для селянина красива жінка — рум'яна, міцної будови тіла, адже її життя пов'язане з працею. Грація в ній поєднується з вправністю [20, с. 72—74].

Індивідуалізація уявлень про прекрасне, як зазначав Г. Гегель ("Естетика"), розкрита в її закономірностях у видозміні способів художнього втілення ідеї краси в художній творчості. Для античної доби властива одухотвореність людських зображень у скульптурі (соматизм). Дух прагне прорватися за межі вкарбованості його у мармур чи бронзу, являючи себе у вигляді жіночої граціозності чи шляхетної сили героя. У мистецтві Відродження він здобуває можливість індивідуалізуватися у портретних зображеннях, що засвідчують неповторність особистості через вираз обличчя, що передає внутрішній стан, через пластику рухів, мальовничість деталей тощо. У подальшому його розгортанні дух виявляється як краса, що йде з глибин душі й набуває неповторності у музичних та поетичних образах.

Мистецтво розкриває красу як процес її набуття і виявлення у вигляді єдності ідеї й образу, індивідуального і всезагального, що концентрується в понятті "людина прекрасна" — деякій всезагальній сутності людського. Остання є діалектичною єдністю в людині її реальності та ідеалу досконалості.

Отже, прекрасне — найширша категорія естетики, що концентрує досвід гармонійних взаємодій людини зі світом, наслідком яких є становлення досконалості людської особистості як вищого утвору еволюції планетарного життя.

11.3. Категорія "піднесене": сутність, закономірності становлення

Категорія "піднесене" характеризує естетичну цінність масштабних, перспективних для духовного самостановлення людства і не до кінця засвоєних ним явищ дійсності. Перевершуючи естетичну міру, властиву прекрасному, вони розгортають відношення у безмежність перспективи. Ставлення до піднесених явищ має двоїстий характер. З одного боку, це схиляння та шанування, з іншого — страх перед неспівмірністю якостей предмета відношення та можливостей його осягнення суб'єктом сприймання. Об'єктивним джерелом величного є незвичні, неспівмірні з можливостями людини вияви природи: бурхливі моря й океани, високі гори, океанські глибини, безмежність Всесвіту. У людському житті вияви піднесеного пов'язані з вищою мірою моральності ставлення людини до інших, що реалізується у героїчних діях заради інших, заради збереження моральних засад життя. Тобто, піднесеною є вища концентрація морального начала в суб'єкті діяльності, реалізована навіть ціною власного життя. Духовне начало стверджується у героїчній діяльності як цінність, вища за фізичну життєвість. Величний характер мають суспільні процеси, спрямовані на вдосконалення людського життя: подолання його антилюдських, небезпечних для суспільства виявів. Широкою сферою піднесеного є особлива концентрація у суб'єкті творчих здатностей, що характеризуються як геніальність. Вони — виявлення вищих можливостей, що розгортається в якісно нові здобутки людства в сфері науки та мистецтва. Поступ на шляху прогресу величезною мірою завдячує саме геніям, що підносять досвід на якісно нові щаблі.

Естетична теорія доволі пізно усвідомила феномен піднесеного та визначила його сутність і особливості естетичного переживання. У категоріальному значенні піднесене вжито у трактаті "Про піднесене", автора якого прийнято називати Псевдо-Лонгін (І ст. н. е.). У ньому йдеться про творення піднесеного стилю мовлення, а призначення останнього вбачається у збудженні почуттів подиву та захоплення. В уривках трактату, що збереглися до нашого часу, містяться практичні настанови щодо творення величного стилю мовлення.

Європейська естетика розпочала розробку теорії піднесеного лише з ХУГО ст. Інтерес до піднесеного характерний для класичної німецької філософії. Значну увагу дослідженню цього поняття приділив англійський емпіризм (Юм, Шефтсбері, Хатчесон). Нагадаємо, що категорія піднесеного є центральною у трактаті Е. Берка "Філософські дослідження про походження наших ідей піднесеного і прекрасного". Основним джерелом піднесеного автор вважає природу в стихійності її виявів. Він виділяє два типи афектів, народжених у досвіді чуттєвого сприймання. Один тип — афекти, зумовлені спілкуванням; другий тип — ефекти самозбереження. Піднесені явища задіюють афекти у формі страху, жаху, здивування та захоплення. "Все, що якимось чином влаштовано так, що викликає ідеї незадоволення і небезпеки, усе, що якоюсь мірою є жахливим, або пов'язане з предметами, що викликають жах або подобу жаху, є джерелом піднесеного", — стверджує Е. Берк [3, с. 72]. Піднесене, відповідно до визначених філософом особливостей його сприймання, протиставляється прекрасному, об'єкти якого створюють підстави для гармонійної взаємодії суб'єкта спілкування. Явища піднесеного, активізуючи афект страху і незадоволення почуттів, цілком заполоняють їх собою, так що свідомість не здатна вільно розгортатися навколо якостей об'єкта для осмислення стану своїх почуттів. Філософ навіть схильний вважати, що потворне "цілком зістав не з ідеєю піднесеного". Акцент на зв'язку піднесеного з негативними ефектами зумовлював звуження змісту піднесеного. Водночас активне протиставлення прекрасного та піднесеного має на меті виявити специфіку власне піднесеного з огляду якостей об'єктів та особливостей їх сприймання суб'єктом.

Подальший розвиток теорії піднесеного містять трактати з естетики І. Канта: "Спостереження над почуттям прекрасного і піднесеного" та "Критика здатності судження". Перша праця свідчить про вплив на І. Канта ідей Е. Берка, зокрема щодо відмінностей між почуттям піднесеного і прекрасного. "Піднесене хвилює, прекрасне вабить", — пише І. Кант. Щодо якісних характеристик явищ, що зумовлюють відмінності у почуттях, то їх він характеризує з допомогою понять, наявних у Е. Берка або близьких йому. Йдеться про почуття жаху, подиву, спричинені незвичними явищами. В основній праці з естетики (критичний період) І. Кант суттєво змінює свої погляди на піднесене. Від емпіричних критеріїв піднесеного він переходить до апріорних принципів розуму для аналізу структури почуттів. Розглядаючи піднесене у системі інших понять, І. Кант обґрунтовує системний підхід до категорій естетики. Він не протиставляє піднесене і прекрасне, а зближує їх на підставі об'єктивності якостей (здатність "подобатися самим по собі"); опертя на судження рефлексії (а не чуттєве чи логічно визначене судження); узгодженості уяви та розсудку (чи розуму) при творенні поняття [12, с. 1095]. Відмінності між судженнями щодо прекрасного і піднесеного полягають у тому, що прекрасне в природі стосується форми предмета, тоді як піднесене можна знаходити і в безформному предметі, оскільки у ньому (чи завдяки йому) уявляється безмежність і разом з тим домислюється цілісність її. Відтак, уявлення прекрасного пов'язане з розсудком, а піднесеного — з розумом. Відношення між ними, що утворює категоріальний ряд діалектичних зв'язків, філософ трактує так: задоволення від прекрасного пов'язане з уявленням про якість, а піднесеного — з уявленням про кількість.

Щодо естетичного задоволення від прекрасного та піднесеного, то воно також суттєво різниться. Прекрасне пов'язане з вільною грою почуттів, а піднесене — зі серйозним навантаженням уяви, що не тільки притягується предметом, а й відштовхується ним. Тому задоволення від піднесеного містить у собі не лише позитивне задоволення, а й шанування чи повагу. Такий синтез почуттів філософ характеризує як "негативне задоволення". Цінність могутніх стихійних виявів природи він вбачає у тому, що її велич і могутність викликають у нас ідею піднесеного. Не менш важливим є і такий висновок: основу для прекрасного в природі ми маємо шукати поза собою (в її предметах), а для піднесеного — "лише в нас, у способі наших думок, що вносить піднесене в уявлення про природу (курсив авт. — В. М.)" [12, с. 1098].

Аналіз піднесеного, згідно з І. Кантом, потребує поділу його на "математичне піднесене" та "динамічне піднесене" залежно від рухів душі (прекрасне зберігає її у стані спокійного споглядання). Якщо піднесене через посередництво уяви співвіднесене з пізнавальною здатністю, воно визначається в об'єкті як математичне піднесене; якщо зі здатністю бажання — як динамічне піднесене з огляду налаштованості уяви. Математичне піднесене варто шукати не в речах і явищах природи, а винятково в наших ідеях. Отже, дефініція його формулюється так: "Піднесене те, порівняно з чим усе інше мале" [12, с. 1102]. Щодо динамічного піднесеного, то воно скеровує нас від об'єкта у духовний світ суб'єкта: на налаштованість духу під впливом деякого уявлення, що засіює рефлексивну здатність судження. Відтак, до дефініцій піднесеного можна долучити і таку: "Піднесене те, одна можливість думки про що вже доводить здатність душі, що перевершує будь-який масштаб зовнішніх почуттів". Призначення піднесеного як стану душі: стати вище природи всередині нас самих.

У світі людських відносин предметом інтелектуально-піднесеного є моральний закон, найбільш яскравим і переконливим виявом якого є самопожертва. Отже, інтелектуальне, тобто саме по собі доцільне морально добре, в естетичній оцінці пов'язано не стільки з прекрасним, скільки з піднесеним, адже воно викликає у нас почуття поваги. Оскільки людська природа узгоджується з морально добрим лише через спонуку, яку розум справляє на почуття, то піднесеним у природі й у нас самих є здатність душі завдяки моральним засадам підноситись над деякими перешкодами, що їх спричиняє чуттєвість. Згаданий аспект піднесеного актуальний у контексті завдань формування інтелектуальних засад особистості. І. Кант доводить, що в людині такі якості, як гідність, шляхетність, пов'язані з домінуванням інтелекту над суто чуттєвими спонуками.